Концепція наукового реалізму Івана Франка

 

Концепція «наукового реалізму» І.Франка

 

План

 

Вступ

 

1. Світоглядні передумови наукової естетики І. Франка.
2. Мистецтво у контексті «наукового реалізму» Івана Франка.
3. Концепція науковості у літературі. Стаття «Література, її завдання і найважніші ціхи».

Висновки 

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У нас єдиний кодекс естетичний – життя.

Іван Франко

 

Вступ

 

Естетична свідомість Івана  Франка розвивалася від «наукового реалізму» (спорідненого з натуралізмом) до «ідеального реалізму» (що на спільній філософській основі поєднує реалізм  із романтизмом і потенційно –  з модернізмом).

Теоретично осмислений Франком  і втілений у його художніх творах тип натуралізму часто порівнюється зі світовим натуралізмом.

В естетичному відображенні дійсності метод діалектики, на думку Франка, проявляє себе як «науковий реалізм», який допомагає вказати «хиби суспільного устрою там, де не все може добрати наука».

Відзначаючи специфіку художньої  літератури як мистецтва слова, Франко ставить величезні вимоги перед  митцями. Щоб художній образ міг  зворушити читача, художник повинен  надати образу життєвості і лише тоді він зможе якнайповніше донести  його читачеві. Основи словесної творчості  письменник закладає у своїй праці  «Із секретів поетичної творчості». Література має стати цілою духовною школою для свого народу, його естетичною програмою та спрямовуючою силою.

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Світоглядні передумови наукової естетики І. Франка

           Основоположні засади Франкової доктрини «наукового реалізму» – відданість життєвій правді у всіх її проявах, опора на факт, міметична основа творчості; світоглядний монізм, що базувався на позитивістському принципі всезагального детермінізму; розуміння суспільної значущості літератури – свідчать про її типологічну близькість до інтернаціонального інваріанту натуралізму.

На створення Франкової моделі натуралізму значний вплив справили французькі письменники, зокрема Еміль  Золя, проте немає жодних підстав  зводити цей вплив винятково  до «золяїзму», припускати, що український письменник у своїх ідейно-естетичних студіях спирався лише на здобутки французьких теоретиків літератури. Концепція Франкового «наукового реалізму», як і «експериментального роману» Е. Золя, зародилася на спільному для обидвох авторів позитивістському ґрунті у сприятливій атмосфері загальноєвропейського культурного розвитку. Однак Франкова концепція натуралізму формувалася також і під впливом відповідних традицій і тенденцій в українському літературному процесі, а також була зумовлена індивідуальними особливостями творчого мислення письменника, а відтак зберегла в собі ознаки індивідуальної своєрідності та національної самобутності.

Загалом літературно-критична спадщина Івана Франка засвідчила неабияке зацікавлення науковця історико-теоретичними проблемами натуралізму, як і спробу логічно  обґрунтувати необхідність впровадження деяких ідейно-естетичних засад цього  напряму в українській літературі. Проведення натуралістичного експерименту в Україні було співзвучним із духом часу й принесло позитивні  результати. Провокативний характер цього експерименту примусив пожвавитися  літературну критику, започаткувати  обговорення проблем і шляхів розвитку української літератури. Вироблені  натуралізмом нові методологічні принципи, прийоми, техніка письма, засоби художнього зображення сприяли подальшій інтенсифікації літературного процесу в Україні. Творче переосмислення положень натуралістичної доктрини не тільки сприяло формуванню оригінальної теоретичної моделі Франкового варіанту натуралізму, а й дозволило письменникові використовувати елементи поетики цього літературного напряму у власній художній практиці.

Поетика натуралізму посідає важливе місце в структурі творчого методу І. Франка. З неоднаковою інтенсивністю вона проявляється впродовж усієї творчої діяльності письменника як на рівні окремих творів, так і на рівні циклів. Найбільш насиченими натуралізмом є цикли «Бориславських оповідань» і «Тюремних сонетів».

Усвідомлення важливості реалістичного  типу творчості щодо розвитку світового  літературного процесу демонструє сам Франко у статті «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах»: «Тільки реалізм і натуралізм, зародившися первісно в Англії в творах геніальних ідеалістів Байрона і Шеллі, розвившися пишно в творах Діккенса і Теккерея і виробившися у Франції під пером великих майстрів стилю та мономанів детальної обсервації і безстрашного аналізу людської душі і людських суспільних відносин, розіллявся по всій Європі могучою хвилею, що заіскрилася сотками сильних талантів і сплодила літературу, яка надовго лишиться славою і окрасою ХІХ віку» [1].

          Натуралізм у Франка переломлюється в іпостась «наукового реалізму» тому, що головне для письменника тут – «статистично», «фотографічно», «психометрично» (тобто достоту науково) вивчити («винайти»), а відтак за допомогою «експериментальних лабораторій» показати дисбаланс-диспропорцію «іскри божества» і сучасної «дійствительності».

          На початку 1880-х років, обираючи «ідеальний реалізм», Франко вважав цей художній метод найбільш відповідним для дальшої реалізації свого юнацького ідеалу. «Зароди» громадівського суспільства, розвиткові яких присвячував твір за твором («Борислав сміється», «Захар Беркут», «Нове життя», «Не спитавши броду»), здавалися «зародами» «ідеальної реальності», що живе за законами «божеського в людськім дусі», у мирі й взаємній толеранції співгромадян. «Ідеальний реалізм» давав надію показати природність тандему «іскри божества» та «дійствительності», здійсненність реалізації ідеалу. [4]

Еволюція естетичної свідомості Івана Франка відбувалася не тільки в аспекті захоплення різними  літературними напрямами, а й  щодо усвідомлення розвитку власне реалістичної концепції. [1]

 

2. Мистецтво у контексті «наукового реалізму» Івана Франка

 

Іван Франко вважав естетичні поняття незалежними від індивідуальних уподобань, бо вони ґрунтуються на об’єктивних історичних, психологічних і соціальних передумовах, залежні від життя, від суспільної дійсності. Поза сферою життєвих вражень мистецтво нездатне створити нічого прекрасного. І естетична цінність мистецтва визначається глибиною розкриття правди життя.

Франко виступає не проти естетики взагалі, а проти тієї нормативної естетики і тих її теорій, які ґрунтувалися на реакційній ідеалістичній філософській основі, які відривали мистецтво від життя, проголошуючи «незалежність» мистецтва від дійсності.

Сутність і мета мистецтва, як і всієї культурної праці людськості, зазначав Іван Франко, полягає у тому, щоб «дати всім можливість всестороннього розвитку всіх вроджених сил», а ціль мистецтва у тому, аби показувати правдиво дійсність з її хибами та задатками кращого майбутнього, «будити в людей охоту до поправи тих хиб і віру в можність поправи».

Прагнення до пізнання істини, правди життя спрямовує художника до реалізму, який є найбільш природним, плідним і високим напрямко у мистецтві. Реалізм був не тільки естетичною програмою Івана Франка, але й практичною справою всієї його творчої діяльності.

Художня правда є природою мистецтва. Мистецтво Франко розглядав як одну з форм відображення дійсності, як відбиток життя: «Зовсім нового, зовсім відірваного від світу його вражень чоловік ніколи не міг і не може створити».

Іван Франко був далекий від механічного перенесення законів розвитку явищ природи на суспільне життя. Під «науковим ґрунтом», на якому повинен базуватися реалізм, Франко розумів передусім науки соціальні. З природничих наук він виділяє насамперед психологію.

Розвиваючи теорію критичного, тобто наукового реалізму, зокрема естетичні засади Шевченка і Чернишевського, Франко застерігав мистецтво від пасивного споглядання і безсторонньої об’єктивістської констатації життєвих явищ.  Науковий метод вимагає «змалювання дійсності такою, якою вона є, чи краще такою, якою її бачить митець крізь призму своїх здібностей, навичок і темпераменту» [2].

 

3. Концепція науковості у літературі

 

Література, за Франком, повинна бути реальною, бути «дзеркалом, в котому б одсвічувалась правдива жизнь», національною, народною. Література і життя мусять стояти у тісному зв’язку. Питання «Для чого має служити література?» Іван Франко вирішує з позицій реалізму: вона до певного часу повинна бути образом життя, праці, бесіди і думок того часу; в описі вона має також аналізувати описувані факти, «виказувати» їх наслідки, еволюцію, кризи і занепади і застої.

Для аналізу, однак, «треба вже знання і науки». «Наукова підкладка і аналіз становить найбільшу вартість сеї нової літератури проти усіх давніших». Мету нової літератури письменник вбачає у тому, щоб «вказувати в самім корені добрі злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції людей, готових служити для піддержання добрих і усунення злих боків життя». Література повинна бути «робітницею на полі людського поступу», а її тенденція і метод мають бути науковими: «Вона громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, а заразом аналізує їх і робить з них виводи – се її науковий реалізм. Вона через те вказує на хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб – се її поступова тенденція». А саму ціль літератури Франко вбачає у служінні своєму народові, і саме тому вона має бути для нього зрозумілою [3].

Правдиве відтворення і оцінка з позицій прогресивних прагнень народу явищ життя – ось на що мусить зважати справжній художник, а не на старі естетичні правила, які вже давно стали «пустою формою». «А ваші вічні закоин естетики, - відповідав Франко буржуазним естетам, - се старе сміття, котре супокійно догниває на смітнику історії і котре перегризають тільки деякі платні осли, літерати, що пишуть на лікті повісті та фейлетони до німецьких та французьких газет. У нас єдиний кодекс естетичний – життя». Це був дошкульний удар по «незмінному естетичному законові», проголошеному ще Арістотелем [5].

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Концепція «наукового реалізму» Івана Франка пронизує усю його філософську, критичну і літературну творчість. Письменник вказує на вихідні засади будь-якого мистецтва – наближеність до життя, натуралізм, реальність відображення дійсності шляхом викриття соціальних хиб та визначення основних засад поступу до суспільного ідеалу.

Франко відкидає розуміння мистецтва, що відірване від життя і відображає суб’єктивну свідомість. Мистецтво має бути корисним суспільству, його ціллю є служіння суспільній справі – він є рушійною сила прогресу і духовного розвитку народу, виховання нової інтелігенції.

Література виступає у письменника «робітницею на полі людського поступу», тенденція і метод літератури мають бути науковими.

«Науковий метод» у мистецтві у розумінні Івана Франка – це не ототожнення наукового і художнього пізнання та узагальнення життєвих явищ, не механічне перенесення методу наукового дослідження в мистецтво; це шлях глибокого усвідомлення і оцінки художником явищ дійсності, життєвих фактів, тобто шлях такої художньої типізації, яка притаманна творам реалістичного мистецтва і яку послідовно здійснював і сам Франко у своїй літературній творчості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Голод Р.Б. Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ – початку ХХ століття: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук. – Львів, 2006 // http://disser.com.ua/contents/3811.html.
2. Стебун І. Питання реалізму в естетиці Івана Франка. – К., 1958. С. 67-75.
3. Франко І.Я. Література, її завдання і найважніші ціхи // Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти томах. – Т.26. – К.: Наукова думка, 1976. С.5-17.
4. Чопик Р.Б. Роль ранніх світоглядно-естетичних маніфестацій Івана Франка в еволюції його творчості 1870–1880-х років: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. - Львів, 2002 // http://www.lib.ua-ru.net/inode/5631.html.
5. Яременко П.К. Іван Франко про літературно-естетичне виховання. – Львів, 1957. С. 10-16.