Кваліфікація злочинів

Вступ 
Людське суспільство, як і будь-яка інша складна система може функціонувати та розвиватися лише на основі певних правил, з - поміж яких обирається один з багатьох можливих варіантів поведінки того або іншого суб'єкта. Задля регулювання поведінки людей, об'єднань у суспільстві формуються певні правила поведінки, котрі орієнтуються на досягнення тієї чи іншої мети. Правила, що покликані регулювати життя суспільства, забезпечувати в ньому бажаний порядок і стабільність називаються соціальними нормами. Але невідворотно із встановленням правил поведінки виникають і такі поняття як злочин та злочинець.

Основою застосування кримінально-правових та кримінально-процесуальних норм - є класифікація злочинів, а виділення  окремих видів складів злочинів має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх суттєвих ознак, а в кінцевому  рахунку - для точної кваліфікації злочину.

          Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості — той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості — прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість. 
Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою. При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. 
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кримінального кодексу України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України . Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину. 
Таким чином, тема, які присвячена ця робота є дуже актуальною і багатобічною, тому що саме від визначення складу злочину та його правильної кваліфікації й буде залежати, чи підлягає особа, яка скоїла злочин, кримінальній відповідальності і відповідно до якої статті Кримінального закону.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І. Загально-теоретичне поняття  кваліфікації злочинів

 

Кваліфікація злочину  є центральним питанням вирішення  будь-якої кримінальної справи. Відповіді  на питання, який саме злочин вчинено, хто його вчинив, винний він у  цьому чи невинний, якого заслуговує покарання, можна одержати тільки в  результаті правильної кваліфікації.

Термін "кваліфікація" походить від латинського qualis —  який, якої якості. У буквальному  перекладі кваліфікація означає  визначення якості, оцінка. Кваліфікація взагалі — віднесення певного  явища, речі за їхніми властивостями (якістю) до певного класу чи категорії. Правова  кваліфікація — це пошук, вибір і  застосування до певної події, випадку  конкретної правової норми[15; С. 284].

Кримінально-правова наука  розробила поняття кваліфікації злочинів після Другої світової війни. В 1947 році А.А. Герцензон визначив кваліфікацію як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі можна визнати правильним. Воно відображає основну сутність кваліфікації — встановлення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаного в законі. Але воно правильне лише як загальне і орієнтовне. Головний недолік цього визначення в тому, що воно не вказує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосована у цьому випадку саме до цього діяння. Кримінально-правова кваліфікація є застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної. Кримінальна відповідальність за певний, конкретний злочин передбачається в кількох кримінально-правових нормах, іноді — у низці норм.

У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В.М. Кудрявцев. Кваліфікація злочинів, на думку В.М. Кудрявцева, є встановлення та юридичне закріплення  точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом. На відміну від професора  А.А. Герцензона академік В.М. Кудрявцев  точніше визначає ту норму, яку необхідно  застосувати при кваліфікації злочину.

Так само як і В.М. Кудрявцев  визначають поняття кваліфікації злочинів професори А.Ф. Зелінський, Б.А. Куринов, і С.А. Тарарухін. Але й таке визначення цієї норми незадовільне, оскільки і воно неконкретне, неоднозначне, не виключає застосування неналежної норми, тобто не виключає помилки. Воно не враховує детальної конкретизації і диференціації кримінально-правових норм, що відображають прагнення законодавця до диференціації кримінальної відповідальності. Сучасна диференціація кримінально-правових норм настільки деталізована, що багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом, відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад, різні склади розкрадання державного чи колективного майна відрізняються лише однією ознакою — способом вчинення діяння — таємно, відкрито, із застосуванням обману та ін. Всі інші ознаки цих складів злочинів тотожні, однакові. Крім того, і в межах однієї статті містяться кілька окремих складів злочинів, які теж відрізняються лише однією ознакою — повторністю вчинення цього злочину чи вчиненням його за попереднім зговором групою осіб[7; С. 70].

Найбільш повним видається  визначення поняття кваліфікації, дане В. О. Навроцьким. На його думку, кваліфікація злочинів - це результат кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, попереднього розслідування (досудового слідства), прокуратури й суду, внаслідок  чого констатовано, що скоєне є злочином, визначено норму(и) кримінального  закону, яка (і) передбачає(ють) відповідальність за скоєне, і встановлено відповідність  між юридично значущими ознаками посягання й ознаками злочину, передбаченими  законом, та процесуально закріплено висновок про наявність такої відповідності.

Кваліфікація являє собою  певний розумово-логічний процес, що здійснюється за законами формальної логіки з використанням  таких прийомів і методів, як індукція й дедукція, аналіз і синтез, сходження  від абстрактного до конкретного.

Через кваліфікацію дається  правильна юридична й соціально-політична  характеристика вчиненого суспільно  небезпечного діяння.

Необхідною умовою правильної кваліфікації є точне й достовірне встановлення усіх фактичних обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, а також глибоке знання чинного кримінального законодавства. Тобто, глибоке дослідження факту  вчиненого діяння має поєднуватися з глибоким знанням закону.

Процес реалізації кваліфікації проходить ряд етапів, на кожному  з яких здійснюється повний цикл пізнання, наслідки якого відображаються в  певних процесуальних документах: постановах слідчого та прокурора, ухвалах та вироках  суду.

 

Кваліфікація злочинів складається  з таких дій:

1) вибір норми, яка передбачає  відповідальність за скоєне. При  цьому робиться попередній висновок  про те, що посягання є саме  злочином, а не адміністративним  проступком, цивільним деліктом, дисциплінарним  проступком чи іншим правопорушенням.  Також висувається припущення  про те, яку з кримінально-правових  норм може бути застосовано  у даному разі, водночас констатують,  що скоєне не підпадає під  ознаки інших кримінально-правових  норм;

2) встановлення відповідності  між фактичними ознаками вчиненого  посягання і ознаками складу  злочину, передбаченими у кримінальному  законі. Для цього з усієї інформації  про злочин виділяють, по-перше,  інформацію, зібрану законним процесуальним  шляхом, а, по-друге, ту, що характеризує  ознаки юридично значущі, з  якими закон пов'язує наявність  певного злочину - фактична підстава  кваліфікації. Після цього, з кримінально-правової  норми, яка обрана для юридичної  оцінки вчиненого, виділяють ознаки, що характеризують вчинене посягання,  і за наявності кількох альтернативних  ознак обирають ті, які характерні  для посягання, що підлягає  кваліфікації - нормативна підстава  кваліфікації. У цьому процесі  використовується конструкція складу  злочину;

3) процесуальне закріплення  висновку про наявність або  відсутність відповідності між  фактичними ознаками вчиненого  посягання і ознаками складу  злочину, передбаченими кримінально-правовою  нормою - закріплення результатів  кваліфікації.

Закріплення (фіксування) результатів  кваліфікації в процесуальних документах включає щонайменше три дії: 1) виклад фактичних обставин справи; 2) складання  формули кваліфікації; 3) виклад формулювання обвинувачення.

Виклад фактичних обставин справи полягає у формулюванні фактичного складу діяння. Тобто, з усіх встановлених у справі фактичних даних обираються ті, які мають значення, враховуються при її вирішенні й виступають фактичною підставою застосування правової норми.

Формула кваліфікації - це вказівка на кримінально-правові норми Особливої, а в певних випадках - і Загальної  частини кримінального закону, якими  передбачено вчинене діяння, шляхом використання скорочених, умовних позначень. Вона становить собою сукупність цифрових та буквених позначень, які  вказують на статті (а також їх частини  і пункти) Загальної та Особливої  частин кримінального закону, за якими  кваліфікується діяння.

Формула кваліфікації залежно  від обставин справи може мати, наприклад, такий вигляд:

ч.3 ст.185 КК України - за умови  вчинення однією особою крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

ч.4 ст.27 - ч.З ст. 185 КК України - за умови підбурювання до вчинення крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

ч.1 ст.14 - ч.З ст.185 КК України - за умови готування до крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

ч.2 СТ.15 - ч.З ст. 185 КК України - за умови закінченого замаху на вчинення крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

ч.3 ст.185; п.9 ч.2 ст.115 КК України - за умови вчинення сукупності крадіжки, що поєднана з проникненням у житло  та умисного вбивства з метою приховати  інший злочин.

Формулювання обвинувачення  становить собою словесне посилання  на ті кримінально правові норми, які відображено у формулі  кваліфікації. Формулювання обвинувачення  дозволяє усунути певну неконкретність, яка може мати місце у формулі  кваліфікації (наприклад, пов'язана  із наявністю альтернативних основних чи кваліфікуючих ознак складу злочину).

Кваліфікація - це, насамперед, певний розумовий процес, що виражається  в послідовному встановленні точної відповідності усіх ознак конкретного  суспільно небезпечного діяння ознакам  складу злочину, закріпленого кримінальним законом[17; С.348].

При цьому встановлення складу злочину як підстави кримінальної відповідальності є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації.

Кваліфікація - це не тільки встановлення фактичних даних про  подію злочину, а й відшукання логічного зв'язку між подією злочину  і конкретним складом злочину.

Кожен злочин має безліч ознак, але далеко не всі вони враховуються при кваліфікації: необхідно відібрати  лише ті юридично значущі об'єктивні  й суб'єктивні ознаки, що входять  до складу конкретно вчиненого діяння. І якщо їх сукупність відповідатиме  сукупності передбачених законом ознак, то це свідчить про наявність у  діях винної особи складу певного  злочину, а відсутність хоча б  однієї з необхідних ознак - про відсутність  у діях особи конкретного складу злочину.

Складно відмежувати злочини, які відрізняються один від одного лише однією ознакою. Такі відмежувальні  ознаки у різних складах злочинів належать до різних їх елементів. Це можуть бути ознаки об'єкта суб'єктивної сторони, суб'єкта злочину.

Найбільшу складність становить  кваліфікація діянь, які спрямовані на один і той самий безпосередній  об'єкт посягання і які утворюють  низку послідовних, пов'язаних між  собою дій. Так, зокрема, щодо працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку  або військовослужбовця при виконанні  ними обов'язків по охороні громадського порядку можуть бути вчинені образа, опір, погроза вбивством чи знищенням  майна або посягання на їхнє життя, наприклад: поєднана з грубим порушенням громадського порядку з хуліганських мотивів погроза вбивством, насильством  або знищенням чи пошкодженням майна  щодо судді, народного засідателя чи присяжного (а також їхніх близьких родичів) у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною зі здійсненням правосуддя, має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, відповідальність за які  передбачено ч. 1 ст. 377 КК і відповідною  частиною ст. 296 КК.

Кваліфікація злочину  передбачає віднесення його до певного  виду злочинної поведінки — вбивство, викрадення, зловживання, тілесні ушкодження тощо. Віднесення злочину до певного  виду злочинів є його видовою кваліфікацією, яка визначається законодавчою назвою цього злочину. Без визначення назви  злочину, без його законодавчого  найменування не може бути повною, задовільною  кваліфікація, оскільки вона не буде загальнозрозумілою [10; С. 312].

Таким чином, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити  як кримінально-правову оцінку вчиненого  діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найповніше описує його ознаки. Вказівка на те, що для правильної кваліфікації діяння необхідно вибрати і застосувати  лише одну, конкретну кримінально-правову  норму з кількох суміжних, подібних, яка найповніше описує ознаки вчиненого  діяння, має суттєве практичне  значення, оскільки змушує право-застосовників  шукати і застосовувати саме ту норму, яка є єдино правильною. Така конкретизація  застосовуваної кримінально-правової норми допомагає розв'язати багато питань кваліфікації злочинів при конкуренції  кримінально-правових норм, що підлягають застосуванню.