Організація маркетингу

Довгі роки серед економiстів ведуться дискусії, обумовлені двома різноманітними подходамi до теорії грошей: модернiзiрованою кейнсіанською теорією, і сучасною кількісною теорією грошей (монетарiзмом) - із інший.

І кейнсіанці, і монетарiсти визнають, що зміна грошової пропозиції впливає на номiнальний ВНП, але оцінюють по-різному і значення цього впливу, і сам механізм: із точки зору кейнсіанців, в основу монетарної політики повинен бути покладений рівень процентної ставки, а із точки зору монетарiстів, - сам рівень грошей.

Основні положення теорії ,що відстоюється кейнсіанцамi у галузі грошей, слідуючі:

Ринкова економіка всередині себе представляє нестійку систему з багатьма "пороками". Тому державні слід регулярно використати різноманітні інструменти регулювання економіки, в тому числі і монетарну політику.

Ланцюг причiнно-слідчих зв'язків пропозиції грошей і номiнального ВНП такий: зміна в грошовій пропозиції є причиною зміни процентної ставки, що, в свою чергу, приводить до зміни в інвестиційному попиті і крізь мультиплікаційний ефект - до зміни в номiнальному ВНП.

Основне теоретичне рівняння, на якому базуються кейнсіанці:

ВНП=C+I+G+NX,

де C - споживчі видатки населення; I - інвестиції; G - державні видатки на покупку товарів і послуг; NX - чистий експорт.

Кейнсіанці вважають, що ланцюг причiнно-слідчих зв'язків між пропозицією грошей і номiнальним ВНП великий. Центральний банк при проведенні монетарної політики повинен володіти великою інформацією (наприклад, як скажеться на інвестиційному попиті зміна процентної ставки і, отже, наскільки змінитися величина ВНП). Нарощування грошової пропозиції взагалі має багато які негативні наслідкі, наприклад економіка може опинитися в так званої "ліквiдній ловушці". цю ситуацію провокує, чимало збільшення грошової пропозиції, коли процентна ставка знижується до критично низького рівня, наближаючись до мінімального, що означає виключно високе віддавання переваги ліквiдностi. Пропозиція грошей продовжує збільшуватися, але процентна ставка уже не реагує на це, бо нижче певного рівня вона не може опуститися. Але якщо ставка проценту не реагує на зміну грошової пропозиції, то рветься ланцюг причiнно-слідчих зв'язків між зростанням кількості грошей в обігу і номiнальним ВНП.

В зв'язку з викладеним вище спостержемо, що кейнсіанці вважають монетарну політику не настільки сильно дійовим засобом стабiлiзації економіки, як, наприклад, фiскальна або бюджетна політика.

Кейнсіанці вважають, що головною проблемою в державному регулюванні є підбурювання еффектного попиту, а не боротьба з інфляцією, що повинна носити регулюємий характер (інфляція потрібна економіці, бо - вона додатковий генератор еффектного попиту).

Але адже немає гарантій того, що інфляція не вийде з-під контролю держави. Наприклад, можна змоделювати таку ситуацію: з метою наступного зростання обсягу виробництва збільшено грошова пропозиція. Проте між приростом грошей в обігу, інвестиціями і наповнені ринку товарами існує певний тимчасової лаг. Першою реакцією ринку на збільшення грошової пропозиції буде зростання цін на товари і послуги. Покупець адаптується до підвищених цін, але у нього виникає і адаптивне сподівання, і, відповідно, підвищений попит, зв'язаний із подальшим зростанням цін. Тому першою реакцією споживача на товари, що з'явилися буде підвищений попит на них, і, як слідство, буде тривати зростання цін.

В цілому в 70-х гг. спостерігалась криза кейнсіанської школи. В економічній науці поперше став переважати неокласичний напрям, а після цього - монетарiзм. Головний теоретик монетарiзма - відомий американський економiст, лауреат Нобелєвської премії М.Фрiдмен.

В самих загальних рисах основні положення монетарiзма такі:

Монетарiзм базується на переконанні, що ринкова економіка це внутрішньо стійка система. всі негативні моменти - результат некомпетентного втручання уряду в економіку. Це втручання слід свестi до мінімуму.

Кореляція між грошовим чинником (масою грошей в обігу) і номiнальним об'ємом ВНП виявляється понад тісною, ніж між інвестиціями і ВНП. Динаміка ВНП слідує безпосередньо за динамікою грошей (правда, з деяким спізненням), тому монетарiзм робить упор на гроші.

Монетарiзм спирається на рівняння І.Фiшера: М*V=P*Q, але якщо І.Фiшер робить упор на взаємозв'язок грошового феномену з цінами, то М.Фрiдмен ув’язує динаміку грошового чинника із номiнальним ВНП.

Оскільки добуток P*Q - це фактично номiнальний ВНП, то рівняння можна представити як: М=ВНП/V.

Монетарiсти затверджують, що величина V стабiльна, тобто практично не змінюється в краткостроковому періоді, а в довгостроковому періоді змінюється повільно і ці зміни легко передбачені. Крім того, при зміні грошової пропозиції V не змінюється.

Але якщо V стабiльна, то чинник грошей можна записати з певним коефіціентом k, тоді

k*M=ВНП,

отже, грошова пропозиція - це вирішальний чинник, що впливає на зміну ВНП.

Причiнно-слідчий зв'язок між пропозицією грошей і номiнальним ВНП здійснюється не через процентну ставку, а безпосередньо, тим самим відомі як би" вхідні і вихідні дані "впливу пропозиції грошей на ВНП, самий ж механізм впливу скритий. М.Фрiдмен спробував пояснити цей механізм, ввівши проміжну категорію - "портфель активів", тобто сукупність всіх ресурсів, якими володіє iндивiдуум.

Фрiдмен відзначав, що кожна людина звикає до певної структури активів: співвідношенню грошей і інших видів активів. При збільшенні грошової пропозиції звичне співвідношення змінюється і, щоб відбудувати його, люди починають купувати будь-які реальні і фінансові активи (а не тільки облігації, як представляють кейнсіанці). Совокупний попит зростає і в кінцевому рахунку привозить до зростання номiнального ВНП.

Виходячи з цього, М.Фрiдмен висунув "грошове правило" сбалансованої довгострокової монетарної політики, а саме: державі слід підтримувати обгрунтований постійний приріст грошової маси в обігу. Величина цього приросту визначається рівнянням М.Фрiдмена:

М = P + Y,

де М - средньорічний темп приросту грошей, % за тривалий період; Y - средньорічний темп приросту ВНП, % за тривалий період, %; P - средньорічний темп очікуваної інфляції, %.

Средньорічний темп очікуваної інфляції підраховується по так званій "сент-луiсськiй моделі", а саме - із совокупного рівня інфляції віднімається інфляція, викликана державою, профспілками і т. п. Одержується різниця - ця величина так званої очікуваної інфляції.

Монетарне правило М.Фрiдмена активно стало застосовуватися із 1975 року в Англії і США (течерiзм і рейганоміка), в так званій політиці таргетування, тобто щорічного запровадження певних обмежень на збільшення грошової маси в обігу. Грошове правило М.Фрiдмена припускає стабільне і помірне зростання грошової маси в межах 3-5% на рік. В разі порушення грошового правила при темпі грошових вливаннь в економіку понад 3-5% на рік буде діятися збільшення інфляції, а якщо темп уливання буде нижче 3-5%, то темп приросту ВНП буде падати.

Найвища кінцева ціль монетарної політики полягає в забезпеченні стабільності цін, повної зайнятості і зростанні реального обсягу ВНП. Провідником монетарної політики є центральний банк країни, а об'єктами є пропозиція і попит на грошовому ринку. Під пропозицією грошей розуміється загальна кількість грошей, що знаходиться в обігу. Пропозиція грошей складаєтся із M1, M2, M3.

Попит на гроші формується із попиту на гроші як засоб обігу ( діловий, операційний чи попит на гроші для укладення угод) і як засіб збереження вартості ( попит на гроші як на активи, попит на запасну вартість чи спекулятивний попит ).

Попит на гроші як засіб обігу визначається рівнем грошового чи номiнального ВНП (прямо пропорційно). Чим більше прибуток в суспільстві, чим більше укладається угод, чим вище рівень цін, тим більше буде потрібно грошей для укладення економічних угод в рамках національної економіки.

Попит на гроші як засіб збереження вартості залежить від величини номiнальной ставки проценту (обернено пропорційно), оскільки при володінні грошами в формі наличностi і чекових вкладів, не приносящих власникові відсотків, виникають певні вмененні (альтернативні витрати) у порівнянні з використанням заощаджень у вигляді цінних паперів.

Розподіл фінансових активів, наприклад на наявні гроші і облігації,залежить від величини ставки проценту: чим вона вище, тим нижче курс цінних паперів і вище попит на них, тим нижче попит на готові гроші (нижче спекулятивний попит), і навпаки.

Розглянемо більш детальніше методи контролю та інструменти монетарної політики. В світовій економічній практиці використовуються слідуючі інструменти регулювання грошової маси в обігу:

      операції на відкритому ринку, тобто на вторинному ринку казначейських цінних паперів;

      політика облікової ставки, тобто регулювання проценту по займах комерційних банків у центрального банка;

      зміна норми обов'язкових резервів.

Операції на відкритому ринку

В цей час в світовій економічній практиці основним інструментом регулювання грошової маси є операції на відкритому ринку. Шляхом покупки чи продажу на відкритому ринку казначейських цінних паперів центральний банк може здійснити або уливання резервів в кредитну систему держави, або вилучити їх звідтіля.

Операції на відкритому ринку проводяться центральним банком звичайно спільно з групою дорідних банків і інших фінансово-кредитних закладів.

Розглянемо схему проведення цих операцій детальніше.

Припустимо, що на грошовому ринку спостерігається надлишок грошової маси в обігу, і центральний банк ставить завдання по обмеженню чи ліквідації цього надлишку. Для цього він активно починає пропонувати державні цінні папери на відкритому ринку банкам чи населенню, що купує державні цінні папери крізь спеціальних дiлерів. Оскільки пропозиція державних цінних паперів збільшується, їх ринкова вартість падає, а процентні ставки по них зростають і, відповідно, зростає "привабливість" їх для покупця. Населення (через дiлерів) і банки починають активно купувати державні цінні папери, що приводить до скорочення банківських резервів. Скорочення банківських резервів, в свою чергу, зменшить пропозицію грошей до пропорції, рівної банківському мультiпликатору. Крива пропозиції зсунеться ліворуч, процентна ставка зросте.

Припустимо тепер, що на грошовому ринку спостерігається нестача грошових засобів в обігу. В цьому випадку центральний банк проводить політику, спрямовану на поширення грошової пропозиції, а саме починає купувати державні цінні папери у банків і населення. Тим самим центральний банк збільшує попит на державні цінні папери. Внаслідок цього їх ринкова ціна зростає, процентна ставка по них падає, що робить казначейськi цінні папери "непривабливими" для їх власників. Населення (через дiлерів) і банки активно починають продавати державні цінні папери, що приводить в кінцевому рахунку, до збільшення банківських резервів і (з урахуванням мультиплікаційного ефекту) - до збільшення грошової пропозиції. Крива пропозиції грошей зсунеться праворуч, а процентна ставка упаде.

Банківська облікова ставка

В нашій спрощенній моделі банківської системи припускалося, що єдиною можливістю придбання банками додаткової кількості резервів є притягнення додаткових вкладів. Проте в дійсності банки і ощадні інститути, що потребують додаткових резервів для задоволення вимогам ФРС або для поширення обсягу своїх позичок, мають ще один варіант поводження: одержання резервів шляхом займу.

Один із можливих засобів здійснення цього варіанту є в притягненні резервів шляхом займу у іншого банку. Ринок, на якому банки надають свої резерви в формі краткострокових позичок іншим банкам, відомий як ринок федеральних фондів. Ставка позикового проценту, що стягає по цим позичкам, називає ставкою проценту по федеральним фондам. Щоденний обсяг операцій на даному ринку, де надаються "24-годинні" позички, досягають мільярдів доларів.Крім того, банки можуть одержувати резерви шляхом займу у ФРС крізь так зване "облікове вікно". (Не треба розуміти цей вислів буквально, бо в дійсності надання такого роду послуг покладено на один із відділів регіональних Резервних банків, що, зрозуміло не є вікном в прямому змісті слова.) Банки звертаються до ФРС за займами в двох різноманітних ситуаціях. Найбільш часто вони одержують краткострокові позички, щоб привести в порядок свої резерви, якщо неждані вилучання депозитів привели до падіння резервів нижче встановленого обов'язкового рівня. Подібного роду адаптационні займи, як їх прийнято називати, підлягають адміністративним обмеженням. ФРС не заохочує практику надання займів тим банкам, частота і розміри використання позичок якими надмірно великi. Що частіше деякий інститут звертається за займамi крізь облікове вікно, тим більш жорстким стає тиск адміністративних обмежень, що перешкоджують наданню позички. В тих випадках, коли банки захотять збільшити свої резерви по тій простій причині, що вони виявили можливості вигідного надання позичок, їм буде рекомендовано використання інших джерел грошових засобів, наприклад, притягнення додаткових депозитів.

Окрім надання краткострокових адаптаційних займів крізь облікове вікно, ФРС інколи здійснює довгострокове кредитування на особливих умовах. Це можуть бути, наприклад, позички дрібним банкам для задоволення їх додаткових сезонних потреб в грошових засобах. Інколи позички також надаються банкам, опинившимся в складному фінансовому положенні і що потребують допомоги для приведення в порядок свого балансу.

Ставка позикового проценту, яку ФРС назначає по позичкам, що надає крізь облікове вікно, називається банківською обліковою ставкою. Вона становить другий інструмент політики, що використається для здійснення контролю за пропозицією грошей. Якщо ФРС вважає необхідним створити сприятливі умови для збільшення обсягу займів крізь облікове вікно ("дисконтних займів"), вона знижує рівень банківської облікової ставки. Як тільки рівень облікової ставки падає нижче ставки проценту по займах на ринку федеральних фондів, грошові витрати, які сопряжені з притягненням коштів шляхом займів крізь облікове вікно, зменьшуються у порівнянні з відповідними витратами одержання позичок у інших банків. Звісно, обсяг дисконтних займів при цьому збільшується. Проте таке поширення має деяку границю, при досягненні якої банки відмовляться від подальших займів крізь облікове вікно також в тому разі, коли рівень банківської облікової ставки буде значно нижче ставки проценту по займах на ринку федеральних фондів. По мірі поширення обсягу дисконтних займів, наступає момент, коли альтернативні витрати, обумовлені жорсткістю вводимих ФРС адміністративних обмежень (проти зловживання банками дисконтними займами), зростає настільки, що повністю нейтралiзує вигоди низького рівню процентної ставки при одержанні позичок крізь облікове вікно. Тому банки звертаються за займами крізь облікове вікно тільки до того моменту, поки не установитися рівновага між повними витратами, які пов’язані з притягненням крізь облікове вікно кожного долару (включаючи як готові, грошові витрати, що визначаються рівнем банківської облікової ставки, так і альтернативні витрати, обумовлені збільшенням жосткості адміністративного тиснення), і ставкою позикового проценту по займах на ринку федеральних фондів. Якщо банківська облікова ставка змінюється щодо ставки проценту по займах на ринку федеральних фондів, то вимагається порівняно незначна зміна величини дисконтних займів для здобутку цієї точки.