Організація маркетингу

Очевидно, що проблема надмірного оподаткування суб’єктів господарської діяльності досить гостро постала в українському суспільстві і її потрібно вирішувати негайно шляхом пониження податкового тиску на економіку. Однак, ніхто не виступає проти пониження податків, які є головною причиною тінізації економіки. Проте в світі існують країни, де рівень оподаткування значно вищий, ніж в Україні, але наша економіка виснажена довготривалими інфляційними процесами, тому їй потрібно залишати більше коштів для нормального функціонування. Іншою, не менш важливою умовою пониження податкового тиску є необхідність формування належної податкової культури.

Зниження податків при незбалансованому бюджеті не допоможе економіці, а навпаки, зашкодить. Так, наприклад, порівняльний аналіз свідчить, що в Україні застосовується  досить висока основна ставка ПДВ майже з усіх операцій. І це за умови, коли до витрат виробництва включаються нарахування на фонд оплати праці, комунальний податок, відрахування на дороги та в інноваційний фонд, що приводить до підвищення його кумулятивного ефекту. Крім цього, ПДВ оподатковуються також операції з відвантаження готової продукції, товарів, інших матеріальних цінностей, виконаних робіт та наданих послуг, кошти за які на дату відвантаження  підприємство від покупця не одержало. Тобто явно скорочується обсяг оборотних коштів, що негативно впливає на діяльність суб’єктів господарювання.  Крім того, оподатковується також попередня оплата  за товари, роботи та послуги.

ПДВ також не відзначається соціальною орієнтацією. Звільняються від податку оперції, що стосуються тільки певних верств населення. В  умовах низької заробітної плати переважної частини населення, постійних затримок з її виплатою ставка ПДВ на предмети першої необхідності є значно завищеною.

Існуючий порядок оподаткування сприяє збільшенню недоплати до бюджету та зростання кількості підприємств "тіньовиків". Так, в 1997 р. фактично від ПДВ було отримано 7,63 млрд. грн., що становило 90,3% від запланованого, а в 1998 р. вже надійшло тільки 7,24 млрд. грн. тобто цей показник  був виконаний лише на 82,7%. Залишається  незрозумілим чому в держбюджеті на 1999 р. доходів з цього джерела заплановано отримати в сумі 8,3 млрд. грн. або в 1,15 раза більше від фактично виконаних в минулому році. Як свідчать наведені факти, існує необхідність зниження ставки цього податку в два рази.

Належного місця  в податковій системі України не посів поки що і податок на прибуток підприємств. За підрахунками спеціалістів, 30%  оподаткування прибутку в нашій країні за чинною методикою рівне 48-54% оподаткуванню у відповідності з моделлю, запропонованою в "Основах світового податкового кодексу".

Окремо потрібно звернути увагу на систему нарахувань на фонд оплати праці до яких входять: відрахування до Пенсійного фонду, Фонду зайнятості населення та Фонду соціального страхування.

Основним завданням Пенсійного фонду в Україні  є передусім збір пенсійних коштів, фінансування  виплат пенсій  і грошових допомог населенню, а також перевірка правильності їх призначення і виплати.

Згідно з діючим законодавством, кошти фонду формуються  з обов’язкових страхових платежів, які сплачуються підприємствами, організаціями та закладами всіх форм власності в розмірі 32% від фонду оплати праці (ФОП) шляхом включення їх до валових витрат  та громадянами  в розмірі 1-2% від заробітної плати  залежно від її розміру, відрахувань із державного та місцевих бюджетів, сум які покриваються за регресивними вимогами та сумами фінансових санкцій.

Парадокс функціонування в Україні такого глобального механізму як пенсійне забезпечення полягає у відсутності реального джерела для наповнення його фінансовими ресурсами. Йдеться про основні доходи Пенсійного фонду – нарахування на ФОП. Зараз це ще донедавна стабільне джерело доходів  суттєво зменшилося. З однієї сторони, на фоні поголовної бартеризації і розрахунків натуроплатою більшість підприємств не має чого відраховувати  до Фонду, а з другої, заробітну плату, яка міцно зайняла позиції в “тіньовому” секторі враховуючи, чинні ставки оподаткування, “перетягнути” до легального досить важко.

З урахуванням відсутності реальних грошей в основному джерелі фінансування пенсійної системи держава досить активно проводить пошук  операцій, в яких існує реальний грошовий оборот і зразу ж обкладає їх податком. Так, восени 1998 р. для погашення боргів з пенсійних виплат Указом Президента були введені додаткові збори в Пенсійний фонд у вигляді 1% при купівлі (продажу) валюти, 5% - при продажу виробів із золота та інших дорогоцінних металів і 3% - при продажу легкових автомобілів, але суттєво ці нововведення ситуацію не змінили. Тому, не оцінивши економічної  ефективності введення попередніх додаткових зборів до Фонду, вже у лютому 1999 року Президент ініціював нові додаткові збори, а саме: 1% від вартості нерухомості, яка продається (купується) фізичними та юридичними особами і щомісячний збір з кожного проданого мобільного телефону операторами мобільного зв’язку в розмірі 10 грн.

Таким чином, чітко прослідковується тенденція щодо збільшення податкового тиску для задоволення пенсійних потреб у фінансових ресурсах.

Проте реформування пенсійної системи такими методами не вирішує основної проблеми – наповненості фінансовими ресурсами бюджетів цих фондів. Зміни у системі передусім за все пенсійного забезпечення, повинні бути спрямовані на стимулювання сплати зборів.  Можливим варіантом виходу із цієї ситуації є впровадження системи персональних соціальних рахунків, на які б зараховувалися внески окремо взятого громадянина.

В той же час співвідношення прямих і непрямих податків залежить від життєвого рівня переважної частини населення, досконалості механізму стягнення податків, рівня податкової культури; загальної спрямованості суспільства на вирішення соціальних проблем, традицій оподаткування.

Зміна співвідношення між прямими і непрямим податками на користь перших є наслідком зростання орієнтованості західних держав на соціальні інтереси, що зумовило підпорядкування податкових систем принципу соціальної справедливості.

Податкова система за своєю суттю повинна формувати доходи державного бюджету, будучи, поряд з іншими економічними інструментами, еластичним важелем впливу на поведінку економічних та соціальних структур, господарських зв’язків та конкурентних відносин.

Саме тому одним з першочергових завдань ринкової екноміки є створення ефективної податкової системи, яка б забезпечила розвиток народногосподарського комплексу країни і відповідним чином регулювала економічні відносини. А отже тому ефективність податкової системи визначає те, наскільки ефективно вона вирішує комплекс завдань, пов’язаних з управлінням економікою, розвитком виробництва і підвищенням життєвого рівня населення.

Розділ 3. Фінансова політика України на сучасному етапі

Фінансова політика як система заходів держави по створенню і використанню фінансів на сучасному етапі економічного розвитку України має за мету підтримку фінансової стабілізації шляхом проведення необхідних заходів щодо витрачання бюджетних коштів, зміцнення фінансового становища підприємницьких структур, удосконалення податкової системи, поліпшення управління державним боргом, досягнення соціальної спрямованості державних витрат, що є логічною основою корекції економічних реформ.

Фінансові русурси, які створює держава, групуються за відповідними ознаками, що утворюють підсистеми фінансової системи, а саме: державні фінанси, фінанси підприємницьких структур, централізовані і децентралізовані фонди цільового призначення, державний кредит, резервні і страхові фонди, фінансовий ринок.

Основні сфери фінансової політики України пов’язані з фінансуванням бюджетного дефіциту, контролем за інфляцією та валютнокурсовим иенеджментом.

Грошово-кредитна емісія в Україні з кінця 90-х років зосередилася на міжбанківському валютному ринку на основі валютних інтервенцій. Валютні інтервенції гостро поставили питання про стеріалізацію грошової маси. Зазначимо, що НБУ, незважаючи на всі труднощі, досить ефективно проводить стерилізаційні операції ( із застосуванням комплексу своїх монетарних інструментів ) щодо українського грошового ринку.

Після фактичного руйнування вітчизняного ринку державних цінних паперів наприкінці 90-х років майже автоматично була зроблена наступна помилка- перехід до політики бездефіцитності державного бюджету. Згідно із законами України про державний бюджет на відповідні роки, бюджетний дефіцит встановлювався у таких розмірах: 1997 р. – 5 млрд. 751,2 млн. грн.; 1998 р. – 3 млрд. 380,7 млн.; 1999 р. – 1млрд. 240 млн.; 2000 р. – 0; 2002 р. – 4 млрд. 182,9 млн. грн. Бездифіцитний бюджет – це атрибут слаборозвиненої економіки, не спроможної сформувати надійну і ефективеу систему державного кредиту. Бездефіцитний бюджет аж ніяк не можна вважати об’єктивною вимогою економічного розвитку країни. Скоріше, навпаки- державний кредит повинен дійово працювати на потреби розвитку реальної сфери національної економіки.

Для західної економічної науки центрального проблемою дослідження впливу бюджетного дефіциту на еконоиічне зростання є “витіснення” приватних позик державними, що розглядається, в основному, як негативний чинник розвитку економіки. Для України, де приватні інвестиції та позики, по суті, відсутні, однією з головних проблем фінансового і кредитного стимулювання економічного зростання стає раціональне використання державних позик під конкретні виробничі проекти.

Дефіцитна незалежність бюджетів – не така проста проблема, як здається на перший погляд. Держава – це не фірма і не домашнє господарство; останні дійсно не можуть функціонувати в умовах, коли видатки перевищуюють доходи. В. Л. Андрущенко стверджує, і ми з ним погоджуємся, що “в умовах демократії бюджетні дефіцити можуть стати додатковим стимулом розвитком, якщо спонукають до пошуку нових способів раціонального використання грошових коштів та посилення бюджетної дисципліни”.[4]

В Україні політика жорстокої економії у бюджетній сфері є об’єктивно неминучою. Зрозуміло, що режим бюджетної економії у соціальному  плані болісно сприйматиметься населенням. Однак іншого виходу, коли ми хочемо віднайти додаткові фінансові ресурси для розвитку національного виробництва, просто немає. Якщо Уряд не здатний стимулювати економічне зростання, то він говорить лише про соціальну спрямованість бюджету; якщо ж уряд спроможний заподіяти бюджетні стимули для розвитку національного виробництва, то він відверто говорить суспільству про необхідність певних зречень сьогодні з гарантією поліпшення стану справ завтра.

Там, де є дефіцит державного бюджету, там є супутній йому державний кредит. Державний кредит одночасно є формою кредитних відносин і складовою державних фінансів. У фінансовій науці традиційно існують протилежні погляди на державний кредит, висловлюються різноманітні доводи яз “за”, так і “проти” його корисності. Розвинуті країни світу навчилися ефективно використовувати державний кредит в інтересах розвитку національної економіки.

Ринок державних цінних паперів є важливою складовою фінансової системи у будь-якій країні; його відсутність  чи недостатній розвиток унеможливлюють нормальне функціонування ринку цінних паперів.

Спекулятивний ринок державних цінних паперів – прямий крок до непродуктивного зростання державного боргу. Його наявність має сенс, коли він пов’язаний із залученням додаткових фінансових ресурсів на розвиток національного виробництва. Управління ринком урядових боргових зобов’язань є надзвичайно тонкою справою, але, як не важко після конверсії ОВДП знову повертатися до формування дійового ринку державних цінних паперів, це обов’язково треба робити.

Досить гострою є проблема ОВДП, що перебувають сьогодні у власності НБУ. Особливістю цієї проблеми – у тому, що НБУ, на відміну від інших інвесторів, придбав ОВДП за рахунок випуску грошей в обіг, тобто емісії. У цьому випадку емісія НБУ через первинні аукціони ОВДП, майже аналогічно кредитам Уряду, прямо йшла на потреби державних фінансів. На нашу думку, конвертація портфеля ОВДП НБУ повинна мати інший порівняно з комерційними банками та іншими господарюючими суб’єктами зміст. Нагадаємо, що у 1997 р. була списана частина державного внутрішнього боргу 

( на суму 7 млрд. 747,9 млн. грн. ) як заборгованість НБУ за прямими позиками для фанансування дефіциту державного бюджету.[5] Після 1996 р. ці кредити вже не включалися до складу внутрішнього боргу України.

В інтересах стимулювання економічного зростання фінансові засоби, запозичені шляхом випуску державних позик, повинні використовуватися, насамперед, в інвестиційних цілях для потреб виробництва. При цьому обов’язково необхідно дотримуватися тенденцій до зменшення доходності державних цінних паперів та збільшення строків їх обігу. Нова концепція розвитку ринку державних цінних паперів в Україні має базуватися на двох основних принципах: по-перше, на значному здешевленні ( низька процентна ставка ) внутрішніх фінансових позичкових ресурсів; по-друге, на переорієнтацію державного кредиту на розвиток національного виробництва.

Після 1999 р. НБУ майже повністю перейшов до рефінансування комерційних банків під заставу облігацій державних позик, намагаючись тим самим стимулювати розвиток ринку державних цінних паперів і попит на ньому. Однак реальних успіхів у цьому напрямі не досягнуто. Звернемо увагу на ще один аспект даної проблеми. Обов’язкові резерви комерційних банків на покриття ризиків за державними цінними паперами при фінансуванні з боку НБУ повинні бути мінімальні. Високі резервні вимоги в даному випадку означають, що сам НБУ ставить під сумнів надійнічть облігацій державних позик.