Організація маркетингу

Якщо ФРС вважає необхідним скоротити обсяг займів крізь облікове вікно, вона підвищує рівень банківської облікової ставки. Коли остання підіймається вище ставки позикового проценту на ринку федеральних фондів, займи крізь облікове вікно стають меньш принадним джерелом грошових коштів.

Грошові засоби, які банки надають одне одному в формі позичок через ринок федеральних фондів, не виявляють ніякого впливу на величину суммарних банківських резервів; шляхом такого роду займів резерви рухаються по колу, переходячи з рахунків одного банка на рахунок іншого. Грошові кошти, узяті в позичку крізь облікове вікно, становлять чисті додаткові резерви. Вони утворюють основу процесу мультiплікативного поширення депозитів аналогічно резервам, вводимим в банківську систему шляхом купівлі на відкритому ринку. Оскільки ця форма займів впливає на обсяг резервних депозитів, зміни рівня банківської облікової ставки дають в руки ФРС ще один інструмент управління величиною грошової маси. Підвищення рівня банківської облікової ставки скорочує обсяг резервів, що здобуваються за рахунок займів і, отже, має тенденцію зменьшувати величину грошової маси. Понiження рівня облікової ставки сприяє зростанню обсягу резервів, що здобуваються за рахунок займів, створюючи передумови для поширення грошової маси.

Зміна норми обов'язкових резервів

Зміна норм обов'язкових резервів регулює ресурси комерцій­них банків, що їх вони зобов'язані зберігати в центральному банко­ві. Сума коштів, що зберігаються, встановлюється у певному про­центному відношенні до величини депозитів банку. Центральний банк періодично змінює норму обов'язкових резер­вів залежно від ринкової ситуації й типу своєї політики. За рестрикцінної політики центральний банк підвищує норми резервування, що відповідно зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерцій­ні банки можуть надавати кредити підприємствам і населенню, що відповідно зменшує грошову масу в обороті та збільшує процент за користування банківськими позиками. Експансіоністська політика, навпаки, передбачає зниження норм обов'язкових резервів, унаслі­док чого більша частина ресурсів залишається в розпорядженні ко­мерційних банків, що сприяє збільшенню обсягів кредитних вкла­день в економіку.

Резервні вимоги є одним із головних інструментів грошової полі­тики центрального банку. Широке застосування цього методу пов'я­зане , по-перше, із надзвичайною простотою організації контролю ( простий перегляд параметрів ), а по-друге, з універсальністю впливу ( охоплює всі банківські установи ).

Для дотримання нормативів обов'язкових резервів комерційні банки, як правило, утримують резервні активи на рахунку в цент­ральному банку. При цьому в багатьох країнах ( наприклад, США, ФРН, Швейцарії ) до обов'язкових резервів зараховується готівка в касах комерційних банків.

Класична схема резервування передбачає розміщення коштів ко­мерційних банків у центральному банку в певному процентному співвідношенні до різних категорій банківських пасивів ( здебіль­шого вкладів до запитання та різних видів строкових депозитів ). Розрахунковий період для виконання резервних вимог, як правило, становить один місяць, однак у різних країнах може коливатись у межах від 10 днів ( в Іспанії ) до 6 місяців ( в Англії ). Величина ставок обов'язкових резервів також є різною. Найвищі ставки встановлено в Італії та Іспанії ( відповідно 25% і 17% ), а найнижчі — у Японії та Англії (відповідно 0,125% і 0,45% ). Водночас у країнах з високими ставками обов'язкові резерви не завжди є безпроцентними. Ефективність встановлення норм обов'язкових резервів залежить від широти охоплення ними різних категорій зобов'язань комерцій­них банків. Що ширшим є таке охоплення, то менше можливостей .мають кредитні установи для того, щоб «обминути» цей інструмент грошово-кредитного регулювання. У країнах, де центральні банки встановлюють жорсткі обмеження на зростання грошової маси, від комерційних банків часто вимагають дотримання відповідності між загальними банківськими пасивами й депозитами, що включаються у розрахунок мінімальних резервів.

Рефінансування. Комерційні банки мають можливість пом'як­шити жорстку політику обов'язкових резервів і значно поліпшити поточну ліквідність за рахунок активних операцій на відкритому ринку та політики рефінансування, що проводить центральний банк. Наприклад, компенсаційне рефінансування може здійснюватись шля­хом переобліку векселів; безпроцентного флотингу (сальдо неоплачених операцій ) за безготівкових розрахунків із центральним банком; урахування готівки за виконання обов'язкового резерву. Централь­ний банк для впливу на діяльність комерційних банків може викорис­товувати кредити рефінансування. Рефінансування охоплює три види кредитів, що їх надають коме­рційним банкам.

Редисконтний кредит пропонується комерційним банкам в об­мін на цінні папери. Ломбардний кредит надається центральним банком комерційним банкам ( які мають проблеми з ліквідністю ) під заставу цінних паперів.

Кредит рефінансування. Існує два різновиди такого кредиту:

• перший призначається для рефінансування централізованих ін­вестицій. Це цільовий кредит, який надається лише під уже розпоча­ті проекти;

• другий має назву «конвертований кредит рефінансування» і призначається для реструктуризації комерційного банку.

Процентні ставки на кредити рефінансування визначає централь­ний банк залежно від прогнозованого рівня інфляції та міжбанківського ринку кредитів. В окремих випадках загальні методи грошово-кредитного регу­лювання можуть доповнюватися інструментами селективного впли­ву на діяльність банків.Селективні способи реалізації грошово-кредитної політики центрального банку можуть включати: регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям клієнтів; встановлення кре­дитних «стель» і граничних норм річного приросту позик; обмеження окремих видів банківських операцій (наприклад, кредитування угод щодо цінних паперів); встановлення граничної маржі під час проведення окремих типів кредитних операцій; лімітування опера­цій з обліку та переобліку векселів; встановлення верхньої межі процентних ставок на вклади або на кредити та деякі інші види об­межень. Часто для різних банків встановлюються й різні типи та роз­міри обмежень, що значно збільшує ефективність грошово-кредит­ного регулювання, оскільки центральний банк може впливати не лише на обсяг кредитів, а й на їхню структуру. Перевагою селектив­них методів є також порівняно швидкий вплив на діяльність комер­ційних банків. Водночас негативними рисами вибіркового регулю­вання є однобічна спрямованість (тільки на обмеження ділової актив­ності) та зниження рівня конкуренції в банківській справі, що нега­тивно позначається на якості послуг банків різним клієнтам.

Досягнення пріоритетних цілей діяльності центрального банку з використанням розглянутих інструментів пов'язане з розв'язанням певних суперечностей. Так, експансіоністська політика, спрямована на розширення кредитних операцій комерційних банків і зниження процентних ставок, сприяє зростанню виробництва та забезпечує вищий рівень зайнятості в країні. Однак така політика супроводжує­ться збільшенням грошової маси, що призводить до посилення ін­фляційних процесів, знижуючи купівельну спроможність національ­ної грошової одиниці. Інфляція ( нарівні з низькими процентними ставками ) не стимулює припливу капіталів з-за кордону, а навпаки, породжує їх відплив, одночасно створюючи сприятливі умови для імпорту, а не для експорту товарів. Наслідком цих процесів є нега­тивне сальдо платіжного балансу.

Рестрикційна політика центрального банку породжує протилежні тенденції. Низький рівень інфляції та високий курс національної ва­люти може призводити до економічного спаду та зростання безро­біття. Тому вибір типу грошово-кредитної політики і тих чи інших методів її реалізації визначається центральним банком у кожному конкретному випадкові, виходячи зі стану ринкової кон'юнктури і фази економічного циклу. У будь-якому разі перед центральним бан­ком стоїть не просте завдання оптимально поєднати застосування різних інструментів для вирішення поточних проблем з метою дося­гнення кінцевих стратегічних цілей.

Фіскально-бюджетна політика

Фіскально-бюджетна політика в кожній країні є визначальною складовою економічної системи. Вона, з одного боку, забезпечує фінансову базу держави, а з іншого, - є головним знаряддям її економічної політики.

Податки - це система обов’язкових платежів підприємств, організацій і населення, які є одним із джерел доходів державного бюджету.

В умовах ринкової екноміки бюджетні надходження зумовлені результатом діяльності підприємницьких структур. Завданням держави стає формування таких умов, показників і ставок оподаткування, які давали б їй змогу найліпше виконувати свої функції.

Система опдаткування повинна враховувати конкретні умови країни: рівень розвитку економіки, зокрема соціальної сфери, зовнішню і внутрішню політику, традиції народу, географічне положення, кліматичні умови та безліч інших чинників. Тому склад податкової системи, структурні співвідношення окремих податків, порядок їх обчислення, форми розрахунків, організація податкової служби можуть значно відрізнятися.

Наприклад, розподіл влади між штатами і федеральним урядом, що склався історично у США, зумовив неможливість уведення податку на додану вартість, тоді як у більшості інших країн світу цей податок є. Німеччина відмовилась від зниження податкових нарахувань на заробітну плату, оскільки це могло знизити традиційно високі соціальні гарантії населення. А водночас сусідня держава- Нідерланди- пішла на скорочення соціальних виплат з метою зниження податкового пресу і підвищення конкурентоспроможності голландської продукції.

Держава отримує свої доходи переважно в процесі перерозподілу ВВП шляхом оподаткування первинних і вторинних доходів, вона чітко визначає рівень оподаткування. Система оподаткування повинна бути відкритою і зрозумілою. Якщо державі потрібні додаткові доходи на фінансування певних видатків, то підвищити рівень оподаткування вона може тільки гласно, тобто ії так треба обгрунтувати свої розрахунки, щоб з ними погодилось суспільство. Та навіть коли суспільство і не згідне з підвищенням рівня оподаткування, вона повинне бути про це хоча б інформоване. У процесі формування доходів бюджету головними об’єктами оподаткування є доходи населення ( заробітна плата, особисті доходи підприємців ), що найкраще відповідає ринковій економічній системі.

Важливою проблемою податкової політики багатьох розвинених країн світу є те, що сучасна програма соціального захисту в них сформована ще на початку 50-70рр., коли темпи економічного зростання були високими і забезпечували потрібний обсяг видптків на цей захист. У 80-х роках темпи зростання значно знизилися. Це зумовило збільшення податкового тиску на виробництво і стало однією з причин погіршення фінансового стану багатьох розвинених. Проблема узгодження між існуючими державними зобов’язаннями, видатки на виконання яких зростають у міру старіння населення і верхніми межами оподаткування, мабуть, буде фундаментальною для більшості країн у найближчі десятиріччя.

На початку 90-х років частка податкових надходжень у ВНП становила, відсотків: у США – 30%, Японії – 31%, Великобританії, Канаді – 37%, Німеччині – 38%, Італії – 40%, Франції – 44%, Бельгії – 46,1%, Нідерландах – 48%.[3] 

Найменші маштаби перерозподілу ВНП характерні для США та Японії. У США це зумовлено використанням податкової політики як засобу створення сприятливих умов для діяльності промислових компаній, що потребує низького рівня оподаткування. В Японії податкова політика, як метод державного регулювання, відіграє другорядну роль. Головне місце тут відведено держаному програмуванню, прямій державній підтримці певних галузей і підприємств

( цільові субсидії та ін. ).

Найвища питома вага податків у ВВп у скандинавських країнах, зокрема, у Норвегії – 48,3%, Данії – 52%, Швеції – 61%. У них склалась достатньо раціональна й ефективна система розподілу і використання зібраних коштів на соціальні цілі.

Для постсоціалістичних країн в цілому та для України зокрема проведення ефективної фіскальної політики було і залишається серйозною проблемою. Вона передусім за все пов’язана з неоднозначним розумінням бюджету та податків як самостійних економічних категорій, їх місця в економіці та форм впливу на суспільне виробництво в той чи інший період розвитку. Досвід розвинутих країн свідчить, що ефективність та зростання виробництва  визначається гнучкою, стабільною, динамічною та оптимальною податковою та бюджетною системами, розробленими в кожній країні відповідно до конкретних соціально-економічних особливостей розвитку.

Нагальність та необхідність проведення реформи насамперед у податковій системі пояснюється тим, що податки двояко можуть впливати на економіку в перехідний період, а саме: з однієї сторони, низький рівень податків, відсутність будь-яких податкових пільг доповнюють і стимулюють приватнопідприємницьку ініціативу, спонукають до розширення виробництва, заохочують іноземні інвестиції, дозволяють державі через бюджет виконувати свої функції, а, з іншої, їх надмірний тягар у поєднанні із масштабною кризою в економіці призводить до спаду виробництва, відтоку капіталу, приховування доходів, переходу значної кількості суб’єктів  господарської діяльності в “тіньову економіку”, інфляції, безробіття, кризи неплатежів тощо, що й характерно на сьогоднішньому етапі розвитку Україні.

Особливої актуальності в останні роки поряд із реформою податкової системи набули проблеми формування державного бюджету. Одна частина з них є похідною від загальноекономічного стану в країні, інша ж полягає в суто суб’єктивному підході до процесу його складання, затвердження та виконання.

Економічні категорії бюджету та податків досить тісно пов’язані між собою. Їх взаємозв’язок  виражається в тому, що  за допомогою податків та зборів формується дохідна частина, яка пізніше перерозподіляється для забезпечення виконання державою притаманних їй функцій. Однак ефективним він буде лише за оптимального співвідношення рівня оподаткування суб’єктів господарювання та політики у сфері видатків бюджету.

Практика використання податків та бюджету в Україні, як двох найбільш дієвих інструментів фіскальної політики, свідчить,  що вони втратили роль стимула та регулятора розвитку економіки.  Податкова та бюджетна системи поки що не посіли відведеного їм місця  в загальноекономічній системі, що гальмує перехід країни до цивілізованого ринкового господарства.

Оптимальне  поєднання переваг і виключення недоліків у функціонуванні  даних двох економічних категорій, зміна підходів до розуміння їх економічної сутності та впливу на народне господарство дасть змогу проводити ефективну фіскальну політику, спрямовану на досягнення зростання в економіці.

Аналіз планових та фактичних показників дохідної та видаткової частин бюджету показав невідповідність сучасним економічним реаліям існуючої податкової та бюджетної систем. Яскравим підтвердженням цьому є рівень виконання передусім за все державного бюджету, який за останні роки становив близько  70 % від запланованих показників. Такий стан речей є не тільки результатом кризи в економіці, більшою мірою це пов’язано із надмірним податковим тиском, неефективно сформованою структурою доходів та видатків державного бюджету, відсутністю їх диверсифікації, нереальними плановими показниками з окремих груп надходжень тощо.