Українське село у повістевій творчості письменників-реалістів ХІХ ст.

До І.Нечуя-Левицького українська проза майже не мала досвіду і не досягала такого гармонійного поєднання описів і розповіді, злиття природи і людини, як це ми бачимо в автора «Миколи Джері». Пейзаж у його творах, як правило, набуває соціального звучання і підпорядкований розкриттю ідейного задуму твору.

Головний герой твору — Микола Джеря — вперше постає перед нами на фоні розкішної природи села Вербівки. Недільного дня він задрімав у садку: «... під старою грушею, на зеленій траві спав молодий парубок, підклавши під голову білу свиту. Чорна смушева шапка скотилась з голови на траву. Парубок підклав одну руку під голову, а другу одкинув на траву. Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивавсь, наче гадюка, кругом тонкого стану.»[18,с.14]

Письменник уміло відтворює  гармонію кольорів, цільний життєрадісний  колорит. На цьому тлі він малює  привабливий портрет молодого парубка. Загальне враження краси і спокою посилюється розкриттям душевного  настрою Миколи. Дрімаючи, він чує звуки чудової пісні, йому здається, що її співає дивовижна птиця з золотиста срібним пір'ям. Прокинувшись, Микола бачить за левадами дівчину, яка, беручи воду, співає Доповнюючи кар тину, і. Нечуй-Левицький змальовує постать матері з блідим лицем, батька, що стоїть біля воріт в одній сорочці — вони ведуть спокійні розмови.

Але ось цю гармонію порушує  гучний голос осавули який раптово  з явився біля двору: «Завтра чоловіки з косами на лан косити овес, а молодиці з серпами панське жито жать!» — закричав осавула над самою головою в Джері, не знявши шапки й не поздоровкавшись з людьми».[18,с.43]

Якщо весь попередній опис насичений поезією кольорів, а  селяни подані в лагідних, співчутливих тонах, то постать осавули окреслена  негативними рисами: «З-за верби висунулась кінська голова, а за нею зачорніла висока шапка, зачервоніло повне лице з довгими чорними кудлатими вусами». Те, що його червоне лице з'являється слідом за кінською головою, і те, що вуса в нього «кудлаті», викликає антипатію, яка посилюється наступною художньою деталлю: «Над ворітьми блиснули вирячкуваті неласкаві очі»[18,с.35]. Оце і є той «вказівний перст» (О. Білецький)[2,с.44], який дає відчути авторський підхід до оцінки життєвих явищ.

Повість «Микола Джеря» багата різноманітними художніми засобами. Кожна художня деталь твору має активне композиційне навантаження. На фоні чарівної природи села Вербівки письменник зобразив нестерпне життя кріпаків. Мальовничі пейзажні картини виступають різким контрастом до безправного життя селян. У суворих нічних картинах палаючого в огні поміщицького добра, підпаленого Миколою Джерею, майстерно передано різноманітні кольори та звуки. «Над ожередом стояло полум'я, наче кучерява вогняна квітка... На тополях половина листя була зелена, а половина жовта.

Зелений лист проти вогню  був ніби обмочений в густу запечену кров... Ввесь широкий ставок був ніби залитий кров'ю. Роставиця крутилась на левадах, ніби гадюка, що сипле іскрами, а в кровному ставку одбивались чорні стовбури осокорів, чорне безлисте гілля верб, неначе в прозору кров хтось накидав чорного дроту та залізних стовпів».[18,с.62-63]

Зелений колір для письменника  — це містке уособлення краси, пишноти  природи і разом з тим емоцій радості, оптимізму. В повісті «Микола Джеря» зустрічаємо протиставлення психологічних ознак сірості, суму, нудьги і зелені природи. Наприклад: «На цілому селі не видно було ні одного дерева, навіть верби. Все було сіре, невеселе, тільки кругом панської мурованої хати росли густі зелені акації та абрикоси... Ця Колонтаївка не схожа на нашу Вербівку, — промовив Микола», або: «Той край за лиманом здавався зеленим раєм після рівного нудного порожнього степу». На тлі квітучого «зеленого раю» виразніше проступають змальовані письменником конфлікти в соціальному середовищі та людській душі.

В повістях І. Нечуя-Левицького є прийом паралелізму між явищами  природи і душевним станом людини. Немає сумніву, що джерела цього  прийому треба шукати насамперед в українській народній поезії, де паралелі між веселістю або горем  людини і навколишньою природою постійні. («Закувала та сива зозуля Вранці-рано на зорі; Ой заплакали хлопці-молодці Ген, гей, та на чужині в неволі, в тюрмі»; «А все гори, А все гори та долини, Ніде води напитися... Задумав я, Задумав я женитися»...)[6, с.37]

Ми не можемо також пройти повз інший опис, надзвичайно короткий і виразний. В кінці повісті  І. Левицький органічно передає  душевний стан Миколи, який дізнався про смерть Нимидори, шляхом аналогії між його відчуваннями і явищами природи.

«—Чи жива ще Нимидора Джериха? — спитав Микола, і в ного затрусився голос, а з голосом затріпотіла уся душа.

— Того року вмерла; і недовго  нездужала,— сказав парубок.

Микола тільки й примітив, що Вербівка закрутилась перед ним; була зелена, потім стала жовта, а потім ніби вкрилась туманом, а потім він уже і не бачив її за слізьми, неначе над селом схопилися хмари і залили дощем усе село»[18,с.98].

В даному випадку прийом ускладнюється, стає більш тонким. Перед  нами не звичайний паралелізм. Тяжке  горі Миколи забарвлює навколишній  світ, примушує природу тужити і  лити сльози разом з ним.

Майстерність подібних описів настільки безсумнівна що, читаючи  їх, розумієш, чому так високо цінували повісті І. Нечуя-Левицького і чому вважали його своїм учителем такі письменники, як М. Коцюбинський і П. Мирний.

Глибоке відчуття краси природи  українського села вказує на зв'язок українця з землею. Відомо, що вся стародавня культура українців зростала на культі землі, хліборобської праці. Хліборобство було для українців єдиною надією, мрією, ідеалом їхнього життя. Земля — основний елемент світобудови, головна ланка в світотворчому ланцюгу. Отож, найяскравішою рисою особистості українця є незвичайний, таємничий контакт із духом рідної землі.

Автор показує як навколишнє середовище, природа впливають на характер українців. Тому введення ним у той чи інший твір елементів прекрасного (описи природи, обрядовий та етнографічний матеріали) треба розуміти не тільки як спосіб "оживити" розповідь, наблизити її до дійсності,але й як намагання показати світобачення людини.

Пейзажі, які майстерно вмонтовує І. Нечуй-Левицький у свої твори, є ніби продовженням думок і мрій персонажів, полем зіткнення переживань героя і життя природи.

Отже, знову бачимо глибинний  зв'язок людини з природою — чинник, який є головним для українців. Письменник підкреслює: «Пантеїстичний мотив зробив для українського народу всю природу живою, розумною, говорючою й думаючою. Од того любов до природи в піснях, надихана її живим духом» [19, с.67].

Повість «Микола Джеря» була новаторським твором. І. Нечуй-Левицький вперше в українській літературі створив в ній багатогранний образ позитивного героя, виразника народних дум і прагнень.

Майстерним відображенням  визначних суспільних явиш, у житті  українського народу письменник піднявся на вищу ступінь народності, бо ідею його твору, класову боротьбу, головний конфлікт епохи розкрито з точки  зору народного світосприйняття. В  образі Миколи Джері — представника пригніченого , але нескореного народу — повною мірою розкрито життя  трудового селянства, його прагнення  і сподівання.

Ідейне спрямування твору, симпатії письменника до борців за народну справу, розуміння ним  класової диференціації суспільства  — все це зближало його з революційними  демократами , які глибоко вірили в силу народних мас.

У І. Нечуя-Левицького пошуки позитивного героя йшли у загальному річищі тогочасного літературного процесу. Людська особистість стала в центрі уваги російської і української літератури.

Таким чином, високохудожні  твори І.Нечуя-Левицького про життя  українського села — це джерело  пізнання національного характеру, світосприймання українця. Саме цей  аспект знайшов логічне продовження  у творчості письменника, знавця народного життя, майстра творення психологічного образу.

2.3. Показ сільського  життя II половини XIX століття у  повісті Івана Нечуя - Левицького «Кайдашева сім'я».

І. Нечуй-Левицький — класик української літератури, видатний прозаїк-реаліст  другої половини XIX століття. Він створив  низку високохудожніх оповідань  і повістей, у яких відобразив тяжке  життя українського народу дореформеного  і пореформеного часу. Одним із таких видатних творів письменника  є його соціально-побутова повість  «Кайдашева сім'я». У ній І. Нечуй-Левицьким майстерно використана багатюща народна творчість, зокрема обряди, прислів'я, приказки, народні анекдоти, відтворені кращі риси простих селянських людей.

У повісті відтворено типові картини життя селянської родини Омелька Кайдаша. Це темна, затуркана селянська родина, приватновласницька психологія членів якої приводить до повсякденних сварок і чвар.

В основу повісті автор  поклав життя однієї селянської родини. Прототипом сім'ї Кайдашів стала родина селян Мазурів, відомих своїми бійками та колотнечами, проте в художніх образах Кайдашів проглядає широко узагальнена письменником трагедія життя тогочасного села взагалі.

Кращі риси простих людей  не затуляли від спостережливого  ока письменника й того огидного, що було породжено дійсністю пореформеної доби. З комічних сцен життя сім'ї  Кайдашів виростає реалістична та водночас трагічна за своєю суттю картина життя українського селянства — темного, забитого віками панщини, роз'єднаного новими буржуазними порядками.

Автор зумів створити реалістичні  образи героїв повісті двох поколінь сім'ї Кайдашів, наділивши їх типовими рисами характеру дрібних власників.

У цій повісті письменник дотримується традиційно хронікального  змалювання подій. Повсякденні клопоти  коло хати і поля, одруження одного й другого сина, смерть старого  Кайдаша. І. Нечуй-Левицький навіть і не звертається до зображення, здавалось би, визначних подій у селянському бутті — весілля, похорону, цікавих в етнографічному відношенні. У конкретних буденних ситуаціях розкривається не лише щоденний побут простого селянства, а й ідіотизм того життя, коли родину роздирають чвари, бійки, недоброзичливість. Анекдотичні не тільки чвари в сімействі Кайдашів, а й ті розмови, що роками точаться навколо розкопання горба, де ламаються селянські, вози. І. Нечуй-Левицький реалістично змальовував, як у народному середовищі тривко уживаються здоровий глузд, велика працелюбність, поетичність натури поряд із егоїзмом, дріб'язковістю.

Письменник об'єктивно  заперечував народницькі уявлення про готовність простого люду до постійного життя комуною. У сім'ї Кайдашів вряди-годи злагода настає, але вона через певний час переривається дріб'язковими сварками за свій город, за свою частку груш.

Пишучи про «антисоціалістичну тенденцію «Кайдашевої сім'ї» [31,с.366] І.Франко мав на увазі саме народницький соціалізм, апологети якого твердили про можливість прямого переходу общинної напівфеодальної Росії до соціалізму. І. Нечуй-Левицький, будучи вірним життєвій правді, дав різку, але справедливу картину суто індивідуалістичних намагань кожного члена колишньої патріархальної родини.

Традиційно твердиться, що у «Кайдашевої сім'ї» І. Нечуй-Левицький показав «на прикладі окремої сім'ї... загальні виразки тогочасної пореформеної дійсності»[15,с.23]. При цьому письменник акцентує увагу не стільки на самодостатньому змалюванні зажерливості членів Кайдашевої родини, скільки на розкритті духовної роз'єднаності людей, показі індивідуалізму, браку високої душевної організації особи.

За довершеною художньою  формою та глибиною відображення життя  тогочасного села цю повість можна  сміливо поставити в один ряд  з найкращими творами світової літератури.

І.Нечуй-Левицький талановито розкрив внутрішні суперечності патріархального села з його індивідуалізмом та дрібновласницькою ідеологією. Люблячи свій народ, співчуваючи його тяжкій долі, він вважав своїм обов'язком говорити народові правду, будити народ від тяжкого сну і апатії, які були викликані довгими роками кріпосницького гніту та злиднями.

Сповнена народних жартів, дотепів, комічних сцен та ситуацій, повість  починається спокійною ліро-епічною  розповіддю, яка поступово набуває сатирико-гумористичного забарвлення.

Характерною особливістю  творчої індивідуальності І. Нечуя-Левицького є органічне поєднання тонкого  ліризму і винятково дотепного  гумору. Показовою з цього погляду є передусім повість «Кайдашева сім'я». У ній м'які, пастельні описи української природи, розповіді про найінтимніші, найніжніші почуття молодих героїв твору змінюються непривабливими картинами сварок, бійок, зображенням «ідіотизму» патріархального селянського побуту, першопричиною якого була приватна власність на землю та вся система суспільних відносин пореформеного часу.

За авторитетним свідченням Н. Є. Крутікової, «гумор І. Левицького являє одну з найсильніших, найцікавіших і найяскравіших особливостей його таланту».[10,с.44]

Дослідниця звернула увагу  на характерні особливості гумору письменника, підкресливши, що він обертається  сумною стороною, в ньому чути відголоски «сміху крізь сльози», бо автор не тільки сміється над героями, а й жаліє їх, співчуває їх долі.

Гумор І.С.Нечуя-Левицького має безсумнівну життєву, реальну  основу, але він також тісно  пов'язаний з фольклором і з літературною традицією. Це підкреслюють усі дослідники творчості письменника.