Українське село у повістевій творчості письменників-реалістів ХІХ ст.

Отож, в українській літературі 20—40-х років XIX ст. відбувався складний процес синтезу і боротьби різних ідейно-художніх напрямів, течій, стилів, жанрів: продовжує функціонувати  бурлеск, розвивається романтизм у  різних течіях, існують деякі традиції сентименталізму,нарешті,утверджується

критичний реалізм. І всі  ці напрями набувають своєрідних рис.

Традиційна для попередньої  літератури близькість до народної творчості  породжувала й подібність прозових творів 50—60-х років XIX ст. у викладі, якому властива задушевність, ліризм, щирість, емоційність і простота розповіді, мелодійність мови. Зразки такого монологічного письма широко репрезентував журнал «Основа». Проза «основ'ян» позначена сентиментально-ліричною або ж романтично-ліричною манерою, досить характерним для них було моралізаторство, дотримування настанов

П. Куліша «на відтворення романтично-ідилічних картин із життя українського села» [14, с.222].

Реалістичний метод художнього відображення утверджується і в  прозі П. Куліша 50-х років, але  знову ж з елементами містицизму, романтизації деяких персонажів. Тому справедливо відзначає Р. Міщук, що "ідеалізація минулого, буколічний опис села, нехтування конкретними  реаліями — все це оберталося підробкою  під художню правду" [14, с.224].

Журнал «Основа» в розділі  «З народних уст охоче друкував обробки народних легенд, повір'їв, казок (В. Кохановського, О. Стороженка, Ганни Барвінок), а в циклі «Людська пам'ять про старовину» вміщував нариси, або «приповісті», автори яких (С. Ніс, М. Димський, О. Кониський) виявляли нахил до натуралістичного побутописання, до етнографічної або родинно-побутової сторони селянського життя, до бурлескно-анекдотичної та сентиментально-дидактичної манери оповіді. З цієї когорти «основ'ян» активним використанням народної лексики, багатством живомовних інтонацій О.Стороженко певною мірою був попередником І.Нечуя-гумориста.

Варто зауважити, що українська література пішла шляхом подальшого поглиблення реалізму. Письменники  відтворюють життя народу в типових  обставинах, не обмежуючись змалюванням лише побуту й звичаїв, дійсність у її складних соціальних зв'язках. Поступовий перехід від народно-оповідної манери до об'єктивно-епічної спостерігається в багатьох творах 50—60-х років XIX ст. У цей період яскравим представником оповідної прози в українській літературі є Марко Вовчок. Використовуючи традиції етнографічної розповіді, письменниця очищає її від зайвої деталізації, побутовізму, ідеалізації патріархального укладу селянського життя, що властиве було творам «основ'янської» прози. У Марка Вовчка розповідь ведеться од тих осіб, зокрема жінок, які самі пережили лихоліття кріпацтва, яким близькі людські кривди.

Інакше було в українській  літературі, де твори Марка Вовчка мали подвійну вагу: вони були найтісніше пов'язані з традиціями українського фольклору і вмінням автора підкорити  всі психологічні і сімейно-побутові мотиви провідним соціальним проблемам. Письменниця відкривала новий етап у розвитку української реалістичної прози, як це було зроблено

Т. Шевченком у галузі поезії. Тому із «школи» Марка Вовчка, з її творчого досвіду виходили І. Нечуй-Левицький, П. Мирний і багато інших письменників.

Однак перед ними поставало  нове завдання — створення епічно- об'єктивних широких полотен,які включали б тверезий всебічний аналіз типів і соціальних взаємовідносин на Україні у пореформеннй період. До цього вів внутрішній розвиток реалізму в українській літературі, це підказував досвід російського та західноєвропейського роману і повісті.

Стала ясною необхідність створення нових художніх принципів  зображення життя. Саме з І. Нечуєм-Левицьким  в українську прозу прийшла манера докладного, неквапливого зображення матеріального побуту героя, його оточення. Правда, вже у Квітки реальні побутові деталі, влучно схоплені, етнографічно точні, займають чимале місце. В його оповіданнях виникають живі картини  українського селянського побуту, описи  народних звичаїв та обрядів. Так, зображуючи ярмарок у повісті «Салдацький патрет», Г. Квітка не обмежується загальним враженням галасливого торжища, як це робить Гоголь у «Сорочинському ярмарку», а дає докладний перелік різноманітних предметів селянського домашнього вжитку і знарядь праці.

Іноді письменник відтворює  характерні деталі убогого селянського  життя (опис неврожайного року в селі у повісті «Добре роби, добре й буде» та ін.), але, все ж основна увага його була звернена на етнографічний, а не на соціальний бік побуту українського селянства.

Марко Вовчок у цьому відношенні внесла радикальні зміни, відмовившись від самоцільних описів, підкоривши побутовий компонент завданням соціального викриття. В її «Народних оповіданнях» ми не зустрінемо докладних побутових картин. І все ж оповідання дають загальне уявлення про умови матеріального оточення героїв, про його соціальні і національні особливості. Численні риси побуту цілком підкорені завданню соціально- психологічної характеристики героїв. Так, в оповіданні «Сестра» ми зустрічаємо перелік деяких деталей українського селянського вбрання, але вони так майстерно вплетені в розповідь оповідачки, так тісно пов'язані з характеристикою її душевного благородства і доброти, що ці етнографічні деталі стають засобом зображення психології жінки-батрачки.

Перед Левицьким стояло завдання продовжити цю лінію Марка Вовчка. В галузі зображення побуту письменник стає таким же «всеобіймаючим оком України» (І. Франко) , яким він був і в описах українського пейзажу. Побут багатих і бідних селян, побут кріпаків і «вільних», побут української інтелігенції, старосвітського і «новомодного» духовенства, артистичної богеми, побут найманих працівників на «сахарних» і рибацьких промислах в Акермані — все це зображено на його епічних полотнах.

Незрівнянно ширше, детальніше і точніше, ніж його попередники, Левицький змальовує різноманітні картини матеріального оточення своїх героїв, їх повсякденного життя. В кращих творах письменника ці картини  відіграють важливу роль у процесі  типізації і стають нерідко засобами активного викриття порочного, несправедливого  соціального ладу. І. Франко відзначав наявність таких соціально-значущих описів у повісті «Микола Джеря».Тут нема того,— писав критик,— що давніше звали — «інтригою», запутанням, авантюрами та пригодами,— тут все йде простою щоденною ходою. Зате є тут пречудні, а заразом вірно з природи схоплені картини — як життя бурлаків у сахарнях та в акерманських риболовлях; є тут глибоко- потрясаючі душу уступи — як описання життя Нимидори в подвійній (хазяйській і панщизняній) службі, та картина нелюдського поступування поміщика і його слугів з підданими».Майстром соціального побуту виступає Левицький в повістях «Кайдашева сім'я», «Микола Джеря» та ін.

Одначе тут, як і в інших  моментах творчості, існує тісний зв'язок між ідейною спрямованістю і  художністю творів письменника. Там, де слабне суспільна викривальна сила повістей І. Левицького, там побутовізм висувається на перший план, набуває характеру самоцілі, жанрові картини непомірно розтягуються, а важливі для соціальної типізації риси тонуть серед численних другорядних подробиць.

І лише там, де творчу увагу  письменника привертають корінні  протиріччя дійсності, виникає виразний, соціально загострений побут  і читач одержує можливість наочно відчути генетичний зв'язок між соціальним типом і навколишнім його середовищем. Треба відмітити, що внутрішні протиріччя світогляду І. Левицького стають особливо помітними згодом, особливо в деяких повістях з життя інтелігенції та духовенства, а спочатку ясніше відчуваються ті нові творчі начала, які вносить він в українську прозу.

Однак, прийшов час, коли завдання, що стояли перед українською  прозою, зросли, а вироблена оповідна манера не відповідала їм. Нові часи змусили задуматись над питанням про подальші шляхи розвитку української  літератури, точніше визначити творчий  метод, зламати вузьке коло тем, розширити  жанрову специфіку, наважитися на створення  великих епічних форм, яких українська проза ще не знала. Нова об'єктивно-епічна стильова манера притаманна вже на початку 70-х років творам Ф. Заревича («Хлопська дитина»), Д. Мордовця («Солдатка»), А. Свидницького («Люборацькі»).

Свидницький став близьким попередником повістярів-епіків —  І. Нечуя- Левицького, Панаса Мирного, що побудували в українській літературі класичний, об'єктивно-повістевий виклад.

У зрілих творах цих корифеїв української прози переважає  епічна інтонація в змалюванні життєвих подій і явищ, учинків і переживань героїв, де авторський голос фактично «розчинений» у об'єктивній розповіді, де на читача діє насамперед об'єктивно відтворений життєвий процес. Стильова манера Свидницького становить органічний сплав опису з розповіддю.

Схиляючись до описового  викладу, письменник водночас не відмовляється  і від монологічного мовлення, адресованого уявному слухачеві.

Принципово відмінним, порівняно  з попередньою літературною традицією, є в романі «Люборацькі» пейзаж. Якщо у Марка Вовчка описи природи лаконічні, то у Свидницького більш деталізовані, конкретні, хоча ще досить стислі. В еволюції стилю української прози стильова манера Свидницького засвідчує перехід до широких епічних полотен з життя українського суспільства, до об'єктивної манери письма, що їх дали І. Нечуй- Левицький і Панас Мирний у 70—80-х роках.

Продовжуючи традиції попередніх часів, українська література в 70-90-х  роках досягла нових, значних  успіхів. Критичний реалізм саме в ці роки стає основним напрямом української  літератури, утверджуючи зображення життя у формах самого життя. Культурне  життя у другій половині XIX ст. стає тереном надзвичайно активних ідейних суперечок. Питання власне художні перепліталися з питаннями суспільними й політичними.

Українська проза, гідно  репрезентована такими видатними епіками, як І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко, звільняється від оповідної  манери і будується на засадах  об'єктивно-повістевого викладу.

У цілому можна зробити  висновок про наявність досить міцного  ґрунту для нового злету української  художньої прози. Саме в цих умовах починає свою творчу діяльність І. Нечуй-Левицький. Спираючись на досвід попередників, на неоціненну скарбницю українського фольклору, він прагне якнайповніше охопити українське суспільство  в живих типах і картинах. Письменник закликає сучасників сміливо поширювати межі творчості, бо «українська жизнь — то непочатий рудник, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі» [22, с.47].

Об'єктом літератури, вважає І. Нечуй-Левицький, мусить бути передусім  народ, селянство у всій його національній та місцевій різнобарвності "од Кавказу  й Волги до самого лиману Дунаю, до Карпат і за Карпати". Але й  інші класи і соціальні верстви  в усій характерності побуту, звичаїв, поведінки, відносин чекають на художнє  відтворення свого обличчя й  місця в суспільстві.

Й справді, до І. Нечуя-Левицького українська проза не обіймала так  широко й повнокровно українського суспільного буття. Саме за таке його реалістичне багатогранне змалювання, за багатство суспільних типів, їхню епічну повноту та яскравість, за рельєфність  побутових і пейзажних малюнків Іван Франко назвав письменника «великим артистом зору», «творцем живих типів», «колосальним всеобіймаючим оком України» [27, с.372, 374].

І. Нечуй-Левицький значно розширив естетичні обрії української  літератури, збагативши її новими жанрами  й виражальними засобами. В його творчості українська проза здійснила  перехід від традиційної фольклоризованої оповіді до об'єктивно-епічної манери, відкривши цим простір для відтворення складних причинно-наслідкових зв'язків людини з суспільством, ліричних і філософських відступів, тобто, для урізноманітнення можливостей художнього відображення складного і мінливого об'єктивного світу.

Головною ж заслугою І. Нечуя-Левицького було створення соціально- побутової повісті й роману, в яких типові характери змальовані з повнотою, властивою письменникам гоголівської реалістичної школи, і поставлені в докладно описані етнографічно та соціально правдиві типові обставини.

Отже, митець-новатор, чудовий  знавець дійсності, І. Нечуй-Левицький  вторував шлях наступним письменницьким поколінням у правдивому відтворенні  життя українського села.

2.2.Українське село у повісті «Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького

Визначним твором в українській  класичній літературі другої половини XIX ст. є повість «Микола Джеря» (1878). В ній глибоко показано соціальні суперечності між закріпаченими селянами та поміщиками, між бурлаками та промисловцями, а також показано боротьбу селянства проти нових форм гноблення після реформи 1861.

Тут І. Нечуй-Левицький одверто  засуджує кріпосницьке рабство, яке  фізично й духовно спотворювало людину, показує жорстоку експлуатацію в капіталістичній промисловості  та на рибних промислах. У повісті  показано не тільки безправність поневоленого українського народу, але й боротьбу проти сваволі, гніту, проти соціальної несправедливості. Як сказав І. Франко, «Історія всього українського селянства в ту важку епоху, написана в однім широкім образі»[29, с.173 ] — в образі Миколи Джері.

Автор створив позитивний багатогранний образ селянина-бунтаря, протестанта, що не корився ні панові, ні панським посіпакам, образ цільний, в якому гармонійно поєднано опис зовнішності і внутрішнього складу, психології.

Будучи вірним життєвій правді, І. Нечуй-Левицький виявляє не тільки те, чим живе щодня його герой  а й чим болить його душа. Дія  у «Миколі Джері» розгортається здебільшого на місці праці, де стикаються інтереси тих, кому вона дає лише сякий-такий прожиток, і настирливість тих, хто жадає збагачення за рахунок інших.