Українське село у повістевій творчості письменників-реалістів ХІХ ст.

Більшість цих оповідань  зображає трагедію селянина-кріпака, доводить, що кріпосництво - нестерпне, ганебне  явище в суспільному житті. В  оповіданнях проходять постаті  безправних, затурканих, виснажених невільною  працею кріпаків. Жінки-матері, надірвані  кріпацькою працею, хворіють, божеволіють. їх розлучають з чоловіками, дітьми, що призводить до великих страждань  і загибелі. У "Народних оповіданнях" виведено також окремі статі незакріпачених селян. Такий є образ жінки в оповіданні "Сестра", такий є герой оповідання "Чумак". Тут письменниця протиставить життя незакріпаченої людини життю кріпака. Важким є життя і сестри, і чумака, але вони вільні у своїй праці, у своїх діях. Це дає змогу повніше виявити кращі риси своєї вдачі. Реалізм творів Марка Вовчка досягає найбільшої сили в зображені кріпацтва.[17, ст.67]

Вслід за великим Кобзарем Марко Вовчок стала виразницею інтересів  і сподівань пригнобленого селянства  в українській літературі, створила у прозі щось нове, надзвичайно близьке до фольклору, але своє. ’'Шевченківський фольклоризм, - писав M. К. Азадовський, - дає блискучі зразки справжньої співтворчості поета з народом, вимагає підходу до народної творчості як до певного явища, розгляду і оцінки його з точки зору канонів народної естетики". [36, ст.. 78]

Ці слова можна повністю віднести і до фольклоризму Марка Вовчка, в оповіданнях якої чудово поєднуються поетичні канони народної пісні з правдивим зображенням її безпосередніх творців - жінок і дівчат покріпаченого села.

Село і панський двір - непримиримі ворожі сили. "Панське  дворище! Бодай нічого доброго зроду-віку в тебе не вступило!"; "Тяжко, боже мій, як тяжко недоброму чоловікові догоджати!"; "Панську природу  не переробиш", - вигукують селянки-оповідачки. І хоч у "Народних оповіданнях" бунтарські настрої змальовані не так  відкрито і безпосередньо, як у віршах Шевченка, жодна з героїнь Марка  Вовчка не може змиритись зі своєю  долею без гірких нарікань. Нестримна  жадоба волі, жагуча ненависть до панів  час від часу прориваються у їхній  мові.

Живе Одарка на втіху батькам - "таке ж то молоде та щасливе! Ніякого лиха не знає, не відає; бігає собі та сміється, мов у срібні дзвоники дзвонить". Та приходить пан і забирає її до себе у двір. Тане, чахне замучена, збезчещена Одарка ("Одарка").

Полюбила на свою біду вільна козачка Олеся парубка-кріпака Івана Золотаренка, повінчалась з ним і стала кріпачкою: "Рік цілий минув, як одна година. Все на панщині, в роботі". Підросли сини - обох узяли в хороми, а потім розлучили і з чоловіком: захотілося панові у Москву його одвезти. Там і помер Іван. Мучиться вдова з малим Тишком, "панському племені служачи, як якій лихій болячці", а коли забрали й останнього сина, була вона уже при смерті...("Козачка").

"Ліричний монолог людини  з народу, найчастіше селянки,  з природними для неї мовними  засобами та образним мисленням,  звучить як віршована проза" - каже О. Білецький.[1,ст.126]

У творах побудова фрази  і сама лексика відтворюють народну  мову, її красу, відбиту в казках і піснях. І це не наслідування і  не літературна стилізація, а показник повного злиття автора зі своїми героями. Тільки так, а не інакше вони могли  виразити своє світовідчуття, тільки так, а не інакше письменниця могла  передати їхню психологію і ставлення  до подій.

Оповідна манера і до Марка  Вовчка мала місце в російські  і українській літературі, але  Марко Вовчок по-своєму досвід попередників. В ліричних монологах її героїнь-селянок переважає трагедійне начало. Авторські ремарки, розгорнені описи, комічні епізоди були б психологічно не виправданими.

Марко Вовчок не відділяє себе від своїх героїв, говорить устами самих жертв панської сваволі, цілком і повністю переходить на їхню сторону.

Отже, "Народні оповідання" - перша збірка, і чи не найкраща в  усій творчості Марка Вовчка. Вийшовши друком напередодні реформи 1861 року (перший том вийшов у 1857 році), правдиві оповідання з народного життя  були спрямовані проти кріпацтва, а  своєю художністю, незрівнянною мовою  становили нове явище в українській  прозі. "Українські оповідання", на думку Дмитра Писарєва, можна поділити на дві групи. В одних автор  зображує патріархальний побут і  родинні стосунки вільних козаків ("Сестра", "Чумак", "Сон", "Свекруха", "Максим Гримач", "Данило Гурч").

В інших змальовані картини  панщини, або кріпацького життя, з усіма його сумними наслідками ("Козачка", "Одарка", "Горпина", "Викуп", "Отець Андрій").

У 1862 році вийшов другий том "Народних оповідань", куди увійшли  ще два антикріпосницьких оповідання Марка Вовчка "Ледащиця" та "Два  сини”.

Тема повісті є звичною  для творів першої половини XIX століття: соціальні протиріччя між селянами-кріпаками  й поміщиками, умови життя кріпаків у панському маєтку, негативний вплив  на людину дореформених реалій. Марко  Вовчок приділяє багато уваги розглядові гострих соціальних проблем. Вона розкриває  перед читачем взаємини поміщиків  із селянами, на прикладі чоловіка інститутки торкається теми панського лібералізму, висвітлює явище рекрутчини, розповідаючи про перебування Прокопа у москалях. Не обходить увагою авторка й морально-етичні проблеми. Хуторяни - бабуся, Назар, Прокіп, Устя - представлені як позитивні персонажі, оскільки вони змогли зберегти свою честь і гідність, незважаючи на антигуманність оточуючого світу. Негативні персонажі - інститутка й лікар - виявляють свою сутність не тільки у ставленні до кріпаків, але й у родинних взаєминах. Марко Вовчок будує оповідь за принципом контрасту, протиставляючи прості й щирі взаємини між Назаром і Катрею та між Прокопом і Устиною родинному життю інститутки й лікаря, їхній духовній обмеженості. З повісті "Інститутка" ми дізнаємось про певну соціальну мораль, властиву панству. Побудована ця соціальна мораль була на тому, що вічні цінності відходили на другий план, а минущі сприймались як головні. У повісті "Інститутка" Марко Вовчок відбила типовий життєвий шлях селян- кріпаків. Так, доля Устини - це доля сироти, яка зросла в поміщицькому дворі, як у клітці, й дякувала за те, що її "не б'ють десять раз на день"; це доля дівчини, яка була віддана у прислуги до панночки й терпіла щоденну моральну й фізичну наругу; це доля дружини москаля, яка живе самотою. Трагічною й водночас теж типовою є доля Катрі, яка догоджала панночці, сподіваючись на милосердя, але, втративши дитину, відчувши на собі панські знущання, збожеволіла й загинула.

А в оповіданні "Отець  Андрій" Марко Вовчок стримано, але  досить сміливо, як на той час, показала, що селяни можуть протистояти сваволі поміщиків, якщо вони спільно і рішуче виступлять на захист своїх інтересів. Описаний в оповіданні побутовий епізод під пером Марка Вовчка набув виразного соціального звучання. Порівнюючи гурт парубків з військом, письменниця тонко натякала на те, що в народі були такі сили, які, об'єднавшись, могли стати на захист поневолених і скривджених.

Зокрема, перша збірка „Народні оповідання” належить до класичної частини її доробку, яка здобула їй славу письменниці не лише в українській, а й у російській літературі. Сьогодні читачів твори Марка Вовчка приваблюють не стільки ідеєю - зображенням покріпаченого люду в дореформеній Росії (ця тема не нова в нашій культурній спадщині) - скільки стилем написання, мовою: щира, легка, зрозуміла та доступна манера написання, достовірна імітація народного голосу, без обтяжливих авторських втручань і пояснення.

Центральною особою оповідок у більшості випадків є звичайна жінка- кріпачка, проста селянка зі своїми сподіваннями та мріями, втратами й нещастями, зворушливим і наївним світоглядом та завжди з трагічною долею... У „Народних оповіданнях” жінка постає не з опису чоловіка, її зображує жінка - така ж сповнена любові, палка, чиста в почуттях і подумах. Вона передає всі ті емоції, переживання, пропускаючи їх через себе, через своє серце, щоб максимально достовірно відтворити образ Жінки того часу.

Зображені письменниками  представники тодішнього суспільства  по- різному оцінювали дійсність й, відповідно, по-різному розмірковували над нею. Селяни-кріпаки, як свідчать художні твори обох письменників, ставилися до свого становища, як такого, що потребує зміни будь-яким способом. Реалістичні твори, майстерно зображуючи свою епоху, містять затаєнні мрії кріпаків про волю, щире здивування панів з цього приводу, які не розуміли кріпацького потягу до свободи та утискали усякі паростки цього явища. Ми краще розуміємо за допомогою художнього слова, як звістка про волю надихнула селян на довгоочікувану вільну працю на своїй землі, тому вони не розуміли ні необхідності відробіткових двох років, ні грабіжницького наділення їх землею. Одночасно чимало з них підпадали під вплив буржуазних стосунків, тяжіючи не до спільноти, як в часи кріпацтва, а до особовості, оскільки капіталістична суспільна тенденція у їх свідомості брала гору над консервативно-феодальною.

Отже, життя й побут  селян Г. Квітка-Основ'яненко змальовує, здебільшого обминаючи кріпосництво, не наголошуючи на соціальних причинах тих або інших подій, тієї або  іншої поведінки героїв. У відповідності  до свого світорозуміння автор не підноситься до засудження феодально-кріпосницької  системи, йому здається, що соціальні  відносини в суспільстві природні й непорушні. Злигодні народу, заважав  письменник, походять від того, що закони, добра воля царя і його сановників порушуються свавільними панами, нечесними чиновниками. Народ, на його думку, не повинен виступати проти Бога, і кривдники неминуче одержать по заслугах від «вищої влади

1.2. Життя і побут  українських селян у творчості  письменників II половини XIX століття.

Не менш значущим представником  українського письменства є Борис  Грінченко, який відвів чільне місце  своєї творчої діяльності для  дослідження життя селян II половини XIX століття. Реалізм і народність розкривається в зображенні Грінченком представників народу, їх духовних інтересів, культурних традицій. Не треба  думати, що надів український одяг, наївся сала - і став українцем. Яскраво розкривають всі аспекти життя селян твори «Серед темної ночі» та «Під тихими вербами». Як і більшість українських письменників, автор звертається в цій дилогії до теми села. Повісті «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» нерозривно пов’язані між собою темою тих соціальних суперечностей в українському селі на зламі століть, які зруйнували патріархальну хліборобську родину, принесли горе батькам, скалічили долю синів.

Перша повість є символічною: люди, опинившись у жорстоких умовах утисків, злиднів та здирств, прозябають у безпросвітній темряві. Якщо ж  прочитати назву другого твору, не заглядаючи у повість, то може скластися  враження, що нарешті на українську землю прийшов лад і спокій. Але і при світлі дня в зеленому раю під тихими вербами темрява  не розвіялася, продовжує панувати лихо ще лютіше і зловісніше, хоч у фіналі знову чутно сподівання, що колись-таки розвидніється. Типова українська повість з типового українського життя. Грінченко зображує родину Сивашів. У ній було троє дітей - синів. Пам’ятаєте, як у казках: три брати, серед яких останній, молодший - дурень. Тільки Зінько - наймолодший - не дурень, а звичайнісінький правдошукач, який хоче поліпшити життя селян. А двоє старших зовсім такі, як у казці: нахабні, жорстокі, зажерливі. Денис Сиваш хоче якнайбільше загарбати добра, а Роман «вибився» в злодії. Проте повісті Грінченка - не казка, а страшна правда. В першій розкривається трагедія пропащої сили - Романа. І хоч розпочинається вона світлим настроєм - Роман повертається з військової служби - але закінчується «темною ніччю». Ця людина відчуває до хліборобської справи глибоку відразу, не поспішає допомагати батькові, пиячить, байдикує. Усе село глузувало з нього, а «кумпанія» ставилася прихильно, поки бряжчало в нього в кишені. Жахливо, що він починає грабувати власних батьків. Коли ж його впіймали із салом, він вирішив податися до міста, кинувши крізь зуби «півзвірячий згук лютості й зненависті». Озлобленість дармоїда зрештою знаходить вихід. Увійшовши в зграю конокрадів, Роман приводить злодіїв у рідне село, викрадає батькових коней. Але в його розумінні це не вважається крадіжкою, адже він, на свою думку, лише відбирає частку свого майна. Покуштувавши хоч і ризикованого, зате легкого злодійського хліба, Роман уже не уявляв свого життя інакше,

Наслухавшись історій  про злодійське гультяйство в  старовину, намагаючись довести, що й тепер не перевелися грабіжники, які можуть викрасти за один наскок з півдесятка коней, Роман аж скрикнув: «Да я вам таку штуку вшкварю, що на всю губерню бахну, а в карманах аж засмійоться!..» Так, з нього б вийшов непоганий пірат. І тоді бовтатися би йому на реї, а не гнити у Сибіру, бо не зумів цей «пірат» утнути ніякої «штуки» - схопили. Гірко лише те, що занапастив Роман не лише своє життя, а й долю наймички Левантини. Дівчина любила його, знеславлена, зносила гіркі страждання, намагалася до останнього збити Романа з ганебного шляху, однак сама зламалася у складних випробуваннях.

З глибоким реалізмом автор  змальовує своїх героїв. Головне, що в той час, коли Роман займається лихими справами, Зінько шукає і  не знаходить виходу з тяжкого  положення незаможних селян. Він  думає: «Люди самі такий лад проміж себе завели, що як кому так і гарно  серед його жити, а як кому так  ніяк не можна жити». На ці роздуми  Б. Грінченко хоче дати відповідь  у другій повісті «Під тихими вербами». Тут ми бачимо своєрідний двобій братів: Зінька і Дениса. Відійшовши від  народницького погляду на селянство, Грінченко яскраво показує ту кривду, яка чиниться в селі, в  райському куточку землі - «під тихими вербами» Слобожанщини. Визначальною рисою реалізму Грінченка є майстерність узагальнення соціальних процесів, що відбуваються в селі. Ми бачимо сукупний образ глитаїв, які не гребують жодними  засобами в пориваннях до збагачення: «Попанували пани-поміщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!» Глитаї вирішили захопити громадську землю нечесним шляхом.

Грінченко реалістично змальовує  розшарування села. Селянство перестало  бути суцільною масою, як донедавна  його вважала народницька ідеологія. Є тут і п’яниці, яких нічогісінько не хвилює, є й хижаки, які, збагатівши, забувають, звідки вони вийшли, є навіть і братовбивці. І все це заради землі. Але є і такі, як Зінько Сиваш, отой найменший «дурень». Він усе життя своє намагався «кудись кинутися, щось зробити - щось велике, дуже і гарне-гарне». Навчившись грамоті, він призвичаював інших селян до книжки, відкрито виступав проти обурювання селян багатіями. І все ж йому не всміхалася доля: за ним не йшли селяни на сході, про нього поширювали аморальні плітки, його звинуватили у вбивстві Грицька Момота і кинули до в’язниці. Навіть передчасна смерть спричинилася внаслідок забобонності й темноти селян,

У творі, на жаль, так і  не знайдено ніким шляху, який може привести людей до щастя. Народність виявляється в тому, що Грінченко  дуже вболіває за долю селян, тому і  подає образ Зінька, який намагається  покращити життя. Й одночасно він переживає за те, що серед селян ще багато затурканих, забобонних людей, які нікому й нічому не вірять, хіба що чарівникам і знахарям. У вступі неодмінно треба сказати про ті процеси, що відбуваються на селі, і як їх зобразив Борис Грінченко. А у висновку ви можете порівняти їх з дійсністю: можливо, і у нас, у наші часи, не все так гарно, як здається на перший погляд.