Українське село у повістевій творчості письменників-реалістів ХІХ ст.

Миколині батьки — люди покірні, тихі, то їхній син повсякчас прагне довести своє розуміння справедливості. Більше того, він виявляє особисту незгоду із селянською довготерпеливістю, узвичаєним порядком, способом мислення. Щоправда, у творі не прояснено джерела такої поведінки героя, характер його подано як даність.

Чим більше доводиться працювати  Миколі на панщині, тим глибше він  усвідомлює соціальну нерівність. Уже  в цій повісті виявляються  антиклерикальні думки автора. Для  Миколи, який інстинктивно протестує  проти панської сваволі і за це покараний канчуками, а в майбутньому  може розраховувати й на здачу  у москалі, псалтир здається "темнішим од темної ночі" [18, с.59—60]. Навіть бог  йому уявляється створеним лише для  панів.

Рішуче прозріння Миколи дає йому сили не тільки втекти від  майбутньої розправі, а й самому вчинити суд над гіаном-здирником Бжозовським.

Зображення характерів у  І. Нечуя-Левицького грунтується на добротному побутописанні, на глибокій достовірності усіх життєвих ситуацій, що дало підстави Франкові (не без однобічності) назвати повість «Микола Джеря» «мальованою історією — ні, мальованою хронікою, не повістю артистичною» [17, с.168]. Показуючи митарства Миколи разом із односельцями на сахарнях, в акерманських степах, бессарабських плавнях, письменник з глибокою симпатією відтворює високе людське достоїнство, загострене почуття справедливості, моральну чистоту свого героя, його талановитість. Іван Франко твердив, що за «Миколою Джерею» можна простежити найголовніші особливості тодішнього життя на селі.

Сучасники, віддаючи належне  І. Нечуєві-Левицькому, менше уваги  приділяли глибокому новаторству  створеного ним образу селянина. Адже повість була написана не заради самого відображення безрадісного селянського  життя напередодні реформи 1861 р. і не заради протиставлення картин селянського буття жахам цукроварні і робітничої казарми. Тут слід мати на увазі, що Нечуй-Левицький слідом за В. Слєпцовим, М. Успенським, Г. Успенським, Ф. Решетниковим відбивав реальні спостереження над процесами пролетаризації села, його герої йдуть на сахарню вимушено і тому їм психологічно важко сприйняти нову працю, дехто дивиться на машини як на свого нового ворога. Серед величезних гуркочучих механізмів вчорашній селянин спочатку ніби малів, можливо, й тому у повісті за описами виробничого процесу губляться переживання людей, не видно їхнього ставлення до прані. Адже саме на сахарні протест Миколи і його односельців проти жмикрутства стає більш осмисленим, колективним.

Перед очима читача постає не стільки незвичайний образ, скільки яскравий виразник духу народної непокори. Не випадково О. Огоновський порівнював Миколу Джерю із реальним Кармелюком. Не можна також не погодитися із думкою сучасного дослідника про те, що симпатії І. Нечуя-Левицького до Миколи визначаються не селянським походженням героя, а тим, що той сильна особистість.[21,с.342-344]

Вся система художніх засобів  твору підпорядкована розкриттю образу «центрального персонажа». Стабільний в основних своїх рисах, цей характер глибшає, стає випуклішим у зв'язку із новими життєвими обставинами героя. Життєва дорога Миколи Джері символізує шлях тих представників народу, «які не бажають примирення ні з яким гнітом, які борються, іноді гинуть у цій боротьбі, але залишають до кінця незламними.»[10,с.36-37]

За розвитком сюжетної лінії у повісті можна виділити чотири своєрідні частини, тісно  пов'язані між собою ідейним  задумом. Так, у перших двох розділах на фоні мальовничої природи подаються  картини життя кріпацької сім'ї, змальовується кохання і одруження  Миколи з наймичкою Нимидорою, смерть старого Джері, помста і втеча  бурлак від пана Бжозовського.

Третій-шостий розділи —  розповідь про поневіряння бурлак-вербівчан на сахарні, в промисловому місті, про їх довгу виснажливу мандрівку в Бессарабію і наймитування в отамана Ковбаненка. Основну увагу автор концентрує на всебічному розкритті характеру Миколи.

У сьомому розділі зроблено відступ про життя Нимидори та старої матері. Майстерно розкрито страждання обездоленої сім'ї, кріпацькі злидні, сни-видіння виснаженої і фізично надломленої Нимидори, які віщують наближення народної помсти.

Восьмий розділ немов підсумовує довге, бурхливе життя Миколи. Бжозовський  після тривалих пошуків натрапляє  на слід втікачів, їх судять, і тільки оголошення декрету про скасування кріпацтва визволяє бурлак від неминучої  кари. Виснажений фізично, але нескорений духом, повертається Микола додому.

У кожній із названих частин І. Нечуй-Левицький ставить і вирішує  певну проблему, органічно пов'язану  з основним задумом. Кожна з них  має також свою певну смислову наповненість, логічну завершеність.

Перший і другий розділи  повісті є заспівом до всього твору. Тут автор змальовує контрастні картини життя, накреслює, характер свого героя. В наступних частинах розкривається основний конфлікт твору, поглиблюється наше пізнання життєвої правди. Навіть у тих випадках, коли безпосередньо головний герой не діє, читач не губить з ним зв'язку. Цьому сприяє характеристика, яку  дають йому інші персонажі — Нимидора і мати.

Усі вісім розділів повісті  змальовують характер Миколи Джері  в його становленні й розвитку — від молодих років до глибокої старості. Автор так подає послідовність  розвитку подій, взаємозв'язки персонажів, так чергує описи з розповіддю, діалоги з побутовими сценами, що читач завжди знаходить якусь  нову грань, рису характеру головного  героя. Найчастіше цей характер розкривається  в діях, в оцінці тих або інших  явищ, у розмовах героя з дружиною, батьками, товаришами.

Великою заслугою письменника  було створення образу Миколи Джері  — протестанта, гордого і сміливого  представника нового, молодого покоління  селян, що піднімались проти пана, посесора, проти «своїх» та «чужих» гнобителів. В особі Миколи Іван Франко вбачав одного з «світлих лицарських типів українських». Сильну і мужню натуру героя не можуть зломити ні остогидла панщина, ні роки найманого рабства «Микола Джеря»,— пише критик ,— хоч кріпаком родився, був, однако, з тих людей, котрим ціле життя воля пахне, з тих здорових натур, що скорше зломляться, а зігнути не дадуться. Прехороше описано у І. Нечуя, як та вольна, хоч нелюдськими путами зв'язана душа раз у раз рветься на світ, старається себе заявити».[15,с.250-251 ]

За композицією це повість - хроніка, послідовний життєпис героя,

але побудований він так, що ми повсякчас спостерігаємо різні  причини й форми безперервних конфліктів людини з народу з усією  системою соціальних взаємин закріпаченого, а потім пореформеного села. Протягом усього твору бачимо, як гартується й мужніє характер героя. З тихого замріяного парубка, який грає на скрипці  й закохується в батрачку Нимидору, виростає нова людина — зрілий, мужній протестант. З ненавистю й глузуванням  він ставиться до панів та посесорів. І навіть після довгих поневірянь уже посивілий Микола зберігає ті ж риси невгасимої гордості, сміливості, усвідомлення своєї людської гідності.

Для свого часу письменник був новатором в українській  прорзі. За допомогою простих і нечисленних засобів він часом досягав великого художнього ефекту. Насамперед психологія героя у творах Нечуя-Левицького безпосередньо виявляється в його поведінці й діалогах. Важливим елементом психологічної характеристики є також численні описи зовнішності Миколи, причому кожний новий портрет фіксує зміни у внутрішньому світі героя під впливом життєвих подій. Микола — батрак у подертій одежині з чорними жилавими руками і суворим, палким поглядом вже мало схожий на тихого, лагідного Миколу - парубка.

Велике співчуття викликає в читача образ Петра Джері, типового кріпака. Жорстока панщина, вічне недоїдання передчасно наді ломили його сили, а  безправне життя зробило його боязким і покірним. Він не раз  просить та застерігає Миколу мовчати і не накликати на себе лиха. — «Ти, синку, нічого не вдієш, а собі лиха накоїш. Пан оддасть тебе в москалі,— промовив Джеря та й умер, побитий лихою годиною. Важка праця виссала з його всю силу». Вся ця сила «пішла на чужу користь, в чужу кишеню,— на дорогі оксамитові сукні, на золоті сережки панії Бжозовський, на дорогі наїдки та напитки, на дорогі панські примхи та витребеньки.»[18,с.48].

Петро Джеря — типова жертва кріпосницької системи. В  його образі письменник: уособлює представників  старшого покоління селян-кріпаків, яке втратило всяку надію на _: кращу долю і змушене миритися з нелюдськими умовами життя.

Мати Миколи — селянка-страдниця, яка в своєму житті й хвилини  не була щасливою. Важка панщина, постійні переживання за долю сина, бідність і безталання передчасно загнали  її в домовину.

З числа бурлаків автор  виділяє образ Петра Кавуна, який вдачею схожий на Миколу Джерю. Так  само, як і Джеря, Петро непримиренний  до кріпосницького гніту, ненавидить поміщиків  та промисловців і стає до боротьби проти них. Передчасна смерть Петра  позбавила можливості показати його характер у розвитку. У передсмертному маренні Кавун бачить те, чого бажав  усе життя своєму поміщикові, ради чого став бунтарем: йому ввижається, що поміщик горить на вогнищі. «На Бжозовському палає одежа, палає волосся на голові; з його ллється потоками кров по гарячому камені».[18,с.56]

Видіння Кавуна набирає алегоричного звучання. Мільйони кріпаків прагнули побачити своїх поневолювачів у  вогні. Слова Петрового прокльону  теж набирають узагальнюючого значення: «Бодай все моє горе, всі мої сльози впали на того душу, хто мене пустив по світі бурлакою!»[18,с.86]

Решту однодумців Миколи характеризує спільність інтересів та переживань у боротьбі проти гнобителів. Микола Джеря, таким чином був бунтарем-одинаком; він виступає як типовий представник  поневоленого, але нескореного народу. Сприйнявши традиції Т. Шевченка і Марко  Вовчка, які приділяли багато уваги  зображенню жіночого безталання за часів  кріпосної системи, І. Нечуй-Левицький  створив глибоко реалістичний образ  дружини Миколи Нимидори, уособивши  в ньому трагічну долю жінки - кріпачки.

Класичний образ Нимидори близький до багатьох героїнь з творів Шевченка, Марка Вовчка. Взяти хоча б Чайчиху та її дочку з оповідання «Ледащиця», або Олесю з оповідання «Козачка». З великого силою трагізму зобразив безталання жінок-кріпачок Панас Мирний в оповіданні «Лихий попутав» (Варка Луценко) та в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Мотря — мати Чіпки). В різних жанрах глибоко відтворив убоге та безправне життя жінки до і після реформи Іван Франко. Зокрема він зобразив важку долю жінок-робітниць на нафтових промислах.

Зростаючи сиротою, Нимидора не чула ласкавого слова. Ще з дитинства  вона зазнала тяжкого наймитського та кріпацького життя. Убогим і безправним було її дівування. Невільно було їй навіть одружитися з Миколою, її пан не дозволяв брати шлюб, аж поки якийсь парубок з його села не одружиться на вербівській дівчині.

Одружившись, Нимидора сподівалася  щастя, важка робота для неї не страшна. Проте становище не змінилось. Як і раніше, вона була залежна від  жорстокого пана , та його осавули. А  незабаром їй довелося назавжди розлучитися  з чоловіком.

Як і Микола Джеря, Нимидора — людина моралі. Вона чесна, благородна, до останнього подиху безмежно віддана  своєму чоловікові.

Жорстоке життя передчасно зламало її. «Вона вмерла безталанною, як і родилась безталанною».[18,с.93] Так само закінчується й життя Олесі — героїні з оповідання «Козачка» Марка Вовчка.

Образ Нимидори є одним  з кращих жіночих образів в  українській класичній літературі другої половини XIX ст.

В іншому плані зображено  дочку отамана — Мокрину, яка  не зазнала нужди і горя , жила в достатках. Письменник колоритними  фарбами змальовує портрет Мокрини. Як і Нимидора, вона теж наділена типовими рисами української дівчини, оспіваними в народних піснях . «Мокрина була тонка й висока, як тополя, з рівним станом... Тонкі брови чорніли, як шовкові шнурочки; блискучі карі очі чорніли, як терен; невеликі повні губи червоніли, як вишня в зеленому листі; на щоках до самих висків грав рум'янець... Якимсь степовим здоров'ям ніби пашіло все її лице, а легкий стан, тонка шия, тонкі руки гнулися, як степова , гнучка билина на вітрі»[18,с.34]

Крім Миколи Джері, Нимидори, Мокрини, в повісті перед нами проходять образи батька, матері героя,його односельчан,а з другого боку, — образи пана-поміщика, його осавула , посесора - цукрозаводчика , отамана риболовецької ватаги та ін. Цю групу персонажів тільки окреслено ,показано як " ворожу силу ", з точки зору Миколи Джері. Іван Франко відзначав як значний недолік те, що, зосередившись на Джериній сім'ї, автор не показав маси, говорячи про неї мимохідь чи вдовольняючись загальними місцями.[ЗО,с.175]

Улюблені герої І.Нечуя-Левицького — представники трудового селянства, їх він пізнав з дитинства, у них  учився мови, вслухався в їх прислів'я  й примовки, пісні, казки, придивлявся  до залишків давньої побутової обрядності. А разом з тим рано відчув із болючою гостротою контраст між  квітучою, чудовою природою, між  багатою обдарованістю близьких до неї людей і тяжкими умовами  їх праці, їх повсякденного існування.

Природжене І. Левицькому «почуття природи» так назавжди й лишилось характерною рисою його творчої особистості. У нього майже немає творів, куди пейзаж не входив би як обов'язковий елемент (навіть тоді, коли це є необов'язковим за ходом дії). Пильне око його фіксує всі деталі — освітлення, барви, обриси поверхні землі, рослинність, усю різноманітність деревного покриву. Він виразно бачить кущі верболозу, тополі, осокори, дуби, клени, граби, старі гіллясті груші, берести, яблуні, а в інших місцях велетенські горіхи, білі акації, в час розквіту «схожі на здорові срібні канделябри» і т. д. [18,с.70]. Критика не раз твердила, ніби І. Нечуй-Левицький так і залишився назавжди локально-обмеженим у своїх пейзажах, ніби він виявився неспроможним вийти за межі свого Надросся. Це не так. Досить згадати «Миколу Джерю» з описами степових просторів, Чорного моря, зарисовки Києва та його околиць , українського Підлясся, карпатських гірських пейзажів, Одеси, Кишинева. Українська природа, в сліпучо-яскравих барвах показана Гоголем, здавна була предметом захопленого славослов'я мандрівників, але вперше в особі Нечуя-Левицького вона знайшла спостерігача-живописця, у якого захоплення не заважало топографічній творчості. Весь шлях Миколи Джері можна перевірити за картою і навіть зараз — після всіх змін, що сталися в нашій країні,— переконатися в його географічній достовірності.