Українське село у повістевій творчості письменників-реалістів ХІХ ст.

В українському літературному  процесі 70-90-х років XIX століття Панасу Мирному належить одне з найпочесніших  місць. Видатний письменник- реаліст, автор злободенних новаторських за змістом і формою прозових та драматичних творів, він нещадно викривав основи буржуазно-поміщицького ладу, пристрасно захищав інтереси скривджених і поневолених трудівників.

Чуле, вразливе серце юнака  відгукується на горе трудівників, і  свої переживання та роздуми він  передає у віршах. Були серед них  «дитячі співи- забаганки», але з часом вони все більше відходять на задній план, бо реальна дійсність висувала соціальні теми.

Досягти успіху на цьому  шляху можна було тільки через  усебічне, глибоке вивчення дійсності. «Між люди! У справжнє життя! - таке завдання ставить перед собою початківець. Хай воно тебе посіпає, хай зачіпає - отоді, може, і вийде що, як не звихнеться сила, як не запліснявіє серце!.»

Та все ж улюбленою  темою письменника було життя  трудящого селянства. Співець його недолі за часів панщини, художній літописець народного горя у пореформене  десятиріччя - таким ми сприймаємо Панаса Мирного.

Одним із найвищих досягнень  письменника-реаліста є роман «Повія», основна редакція якого здійснена  на початку 80-х років. Із твору постають яскраві картини життя пореформеного  села, роздертого гострими соціальними  контрастами. Жменька багатіїв тримає в руках землю й владу, а  поряд у лещатах злиднів і  голоду борсаються бідняки. Головна  героїня твору - дівчина з бідняцької родини, Христя, згодом міська наймичка, чиста, здорова натура, загинула у задушливому царстві гнобителів. Трагедія Христі - це гнівне обвинувачення світу насильства й брехні, підлості й цинізму.

Кріпосницький характер «селянської  реформи» викривається і в незакінченій повісті «Голодна воля» (кінець 80-х  років). Твір пройнятий духом бунтарства проти гнобителів та їхніх високих  покровителів.

Цей роман є не лише малюнком особи та долі героїні Христі, що під впливом обставин стає повією, але і того оточення, середовища, що штовхнуло її на цей шлях. Поруч  із нею зустрічаємо тут й інші жіночі постаті, почасти з тією самою  долею. Роман може справити враження певної ідеалізації села, мешканці якого лише в місті втрачають позитивні риси характеру української людини. Таке враження хибне,

Панас Мирний подає картину  вже нового села, після реформи, і  показує, що вже тут люди псуються під впливом того нового оточення, яке навряд чи є ліпшим від старого. Але коли автор переходить в оповіданні до міста, то тут маємо в кожнім разі значне поширення тієї сільської  проблематики, яку хотіли б затримати  певні реалісти.

Письменник-демократ, по праву  вважається одним з основоположників соціальної повісті в українській  літературі, а разом з Панасом  Мирним - і соціального роману.

Талановитим пером майстра  реалістичної прози він виписав  вражаюче полотно українського суспільного  життя суперечливої доби формування нового, буржуазного ладу. Зі сторінок романів, повістей, оповідань Панаса Мирного постають образи живих людей - типових представників різних верств і прошарків вітчизняного суспільства другої половини XIX ст.: селян, і міщан, хліборобів і пролетарів, законослухняних громадян і злочинців, бідняків і багатіїв, панів і орендарів, інтелігентів і чиновників, прихильників збереження національної самобутності й «добровільної асиміляції» тощо. Завдяки цьому тогочасні процеси, тенденції, проблеми отримали «особистіший вимір», ми їх пізнаємо не у науково-узагальненому вигляді, а як конкретні обставини, що безпосередньо впливали на долю конкретної людини, викликаючи в її душі відповідні думки, почуття, страждання чи задоволення, певні сподівання або мрії.

Селянство для митця було тією суспільною верствою, що давало свої оригінальні зразки людей й народну  мову, тому селянська тематика переважала у його творах, які показували еволюцію селянської громади від «лиха  давнього» - кріпацтва до «лиха сьогочасного» - безземельної волі. Спостережливість та розуміння важкої народної долі допомагали Панасу Мирному під час підготовки до написання творів. Хоч письменник не вважав інтелігенцію за таку верству, що уособлює українській народ і має його характерні риси, але митець зробив спробу зобразити найтиповіших представників цього соціального прошарку, що тільки зароджувався (на його думку). В оповіданні «Сон» виявилося бажання письменника-реаліста окреслити такий суспільний устрій, у якому люди будуть щасливі - це така суспільна система, що заснована на принципах соціальної справедливості, громадянських прав та свобод, на визнанні однакових прав усіх громадян й поважанні загальних інтересів; хоч це - соціально-утопічні ідеали, але у цьому - мрії та бажання самого письменника як представника прогресивних українських кіл.

Панас Мирний був одним  із тих, хто своїм мистецьким словом вплинув на подальшу діяльність Нечуя-Левицького. Так, талановиті майстри слова, І. Нечуй-Левицький  та Панас Мирний як представники реалістичного  напрямку в українській літературі, відзначалися надзвичайною спостережливістю за оточуючим життям, яке надавало їм безліч фактів, що характеризували  всі позитивні та негативні тенденції  українського суспільного життя  їх доби. Особливості їх службової  діяльності, постійні подорожі по країні збагачували життєвий досвід письменників, задовольняючи їх потребу в пізнанні свого народу та служінні йому за допомогою літератури, І. Нечуй-Левицький вважав завданням літератури зображення реального життя з позицій жорстко дотримуваного ідеологічного постулату, а Панас Мирний намагався якомога точніше відобразити реальні факти та процеси.

Митці розуміли й проводили  крізь свої твори ту думку, що українське суспільство другої половини XIX ст. дуже сильно диференціювалося, й у  ньому вкрай загострилися стосунки між суспільними верствами через  органічні вади початкового етапу  накопичення капіталу, особливості  становлення російського варіанту буржуазної системи. Персонажі Панаса Мирного, хоча й бачили усі недоліки кріпацької системи господарювання, все ж вважали селянське суспільство  тих часів певною мірою кращим за капіталістичне, оскільки тоді люди більш тягнулися один до одного, вкупі долаючи соціальні негаразди, та не покидали окремих членів спільноти напризволяще.

Зі сторінок романів, повістей, оповідань Панаса Мирного та І. Нечуя-Левицького постають образи людей - типових представників  вітчизняного суспільства другої половини XIX ст.: селянин-безправний кріпак, що трансформується  в результаті реформи 1861 р. в без - або малоземельного селянина в  оточенні орендаторів й шинкарів; селянка, що страждає від насильства пана та чоловіка; селянин-власник, який пильнує своє майно від голоти та пристосовується до нових умов; селянин-козак в минулому, який нудьгує  за козацькими часами; робітник-найманець  на перших капіталістичних підприємствах; чиновник - маленька людина, пригнічена начальником; пан як противник розкріпачення селян, нездатний господарювати в нових умовах; німецький або єврейський орендатор, що не співчуває селянській долі; а також - представник духовенства, який живе інтересами далеко не, пастви», а своїм особистим добробутом; нарешті, учень або студент з переростанням в представника інтелігенції, який тяжіє або до поміркованих лібералів, або до радикалів, або до відвертих пригноблювачів народу (так званих управителів).

Зображені письменниками  представники тодішнього суспільства  по-різному оцінювали дійсність  й, відповідно, по-різному розмірковували над нею. Селяни-кріпаки, як свідчать художні твори обох письменників, ставилися до свого становища, як такого, що потребує зміни будь-яким способом.

Реалістичні твори, майстерно зображуючи свою епоху, містять затаєнні мрії кріпаків про волю, щире здивування панів з цього приводу, які не розуміли кріпацького потягу до свободи та утискали усякі паростки цього явища. Ми краще розуміємо за допомогою художнього слова, як звістка про волю надихнула селян на довгоочікувану вільну працю на своїй землі, тому вони не розуміли ні необхідності відробіткових двох років, ні грабіжницького наділення їх землею. Одночасно чимало з них підпадали під вплив буржуазних стосунків, тяжіючи не до спільноти, як в часи кріпацтва, а до особовості, оскільки капіталістична суспільна тенденція у їх свідомості брала гору над консервативно-феодальною.

РОЗДІЛ II. ОСОБЛИВОСТІ ЗОБРАЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА У ПОВІСТЯХ НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО («МИКОЛА ДЖЕРЯ», «КАЙДАШЕВА СІМ'Я»)

2.1. Жанрово-стильова  основа творчості І. С. Нечуя-Левицького

Індивідуальна манера є тією емоційно-художньою домінантою, яка  формується в глибоко інтимній сфері  митця і є виразом його духовного  єства. Неповторним стилем володів  І. С. Нечуй-Левицький, розвинувши у  своїй творчості малі епічні жанри  і дав перші зразки реалістичного  романного жанру про сучасність. Вірність правді життя та демократичні симпатії допомогли йому створити чимало справжніх шедеврів, які склали реалістичну  епопею тогочасної дійсності.

Відомо, що широкий розвиток художньої прози, зокрема великих  епічних жанрів, є важливим етапом формування національного мистецтва  слова і пов'язаний з найголовнішими закономірностями розвитку нової української  літератури, зі становленням у ній  реалізму. Наприклад, В.Бєлінський вважав оволодіння романом і повістю  панівного становища в системі  жанрів загальним, навіть всесвітнім явищем [1, с.261].

Загальновідомо, що історико-літературний процес передбачає співіснування і  взаємодію різних ідейно-літературних напрямів і течій, їх боротьба і зміна  не означають повного заперечення  попередніх прийомів і засобів художнього освоєння дійсності: відбувається діалектичне  зняття й закріплення позитивного. При цьому простежується, хай  і непряма, зумовленість загальними законами суспільного розвитку.

Розвиток і розквіт  романтизму припадає на 30—40 роки XIX ст. У статті „Загальний огляд найновішої русько-української літератури"(1894) І.Нечуй- Левицький, характеризуючи наше письменство з 60-х років XIX ст., писав, що «літературні утвори романтичного напрямку» були «ледве примітні в загальній течії літератури пануючого реалістичного напрямку» [18, с.163].

Варто відмітити, що прозаїк-епік, І. Нечуй-Левицький певною мірою  применшував значення романтизму, в  літературі романтичного спрямування  він виділяв саме реалістичні  тенденції. При цьому вагомим  здобутком романтизму було подолання  метафізичного статичного зображення людини, характерного для давньої  схоластичної церковно-шкільної, а  згодом бурлескно-травестійної літератури.

Цікаво, що прояви романтизму спостерігаються і в творчості І.Нечуя-Левицького, зокрема 8 його казках «Запорожці», «Скривджені і не скривджені». О. Білецький відзначав тут підкреслену поетизацію образів народних протестантів і свідомих борців за волю [2, с.344-345], що продовженням традицій Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича. Так, обраний Г. Квіткою-Основ'яненком образ оповідача з народу дав змогу поглянути на життя очима простого селянина, трактувати зображене значною мірою з позицій його інтересів та естетичних уподобань, що посилювало народність і художню правдивість творів.

Прозі Квітки-Основ'яненка притаманна форма оповіді з ґрунтовними описами побуту, що дало підставу Франкові назвати його «першим українським новелістом-побутописателем» [29, с.120] з біографіями героїв, деталізацією портретних характеристик, зокрема позитивних героїв у ідеалізованому народно-пісенному дусі, негативних персонажів з уподібненням до рослин і тварин. Схожа манера письма була характерною і для Нечуя-Левицького, зокрема у творах з життя й побуту духовенства.

Лірично-поетичне забарвлення  до 60—70-х років XIX ст., взагалі визначало  стиль тогочасної української прози. Звернення до естетики сентименталізму  було особливо плідним для розвитку ліричних жанрів, оскільки збагачувало  письменство розкриттям внутрішнього світу особи, увагою до людини, незалежно  від її станової приналежності.

У першій половині XIX ст., поряд  з бурлескно-травестійною стильовою  течією, романтизмом та сентименталізмом, в українській літературі утвердився просвітительський реалізм. Саме він  виявився на магістральному шляху розвитку літератури, сприяючи становленню критичного реалізму, котрий використав здобутки романтизму та сентименталізму в  художньому освоєнні дійсності.

У 40—50-ті роки далі розвивались  попередні тенденції, але найпоказовішою була еволюція багатьох письменників од романтизму до критичного реалізму. «Перехід од романтизму до критичного реалізму відбувся, так би мовити, по скороченій дистанції і, незважаючи на швидкість її проходження, був не так етапом боротьби, «розриву», «ломки», «переборення», як еволюцією, переростанням одного в друге, процесом спадкоємного вбирання попереднього наступним" [31, с.142].

З творчістю Шевченка в  літературу входить нове розуміння  реалізму й народності: не стилізація, не використання окремих фольклорних  засобів і прийомів як екзотичної прикраси, не навмисна "простонародність", «простакуватість» стилю, що вважалося до Шевченка невід'ємною ознакою українського поетичного слова, а органічне злиття з фольклором, розкриття народного життя, світосприймання, народних прагнень, інтересів та сподівань. Його повістям властиві ґрунтовні описи побутових деталей, біографії та оточення.

Слід зазначити, що І. Нечуєві-Левицькому також імпонує епічність у  відтворенні предметів домашнього вжитку, деталізованої обстановки, біографії героїв, їх настроїв, що дало підставу Франкові сказати: «...він прагне скрізь до повної етнографічної обстановки» [29, с.143].

Окрім того, І. Нечуй-Левицький  вирізниться у літературі 70—90-х  років XIX ст. здобутками у створенні  багатобарвного і рухливого пейзажу. У його творах описи природи стануть  засобом виразної психологічної  характеристики персонажів.