Українське село у повістевій творчості письменників-реалістів ХІХ ст.

ВСТУП

 

Тема українського села є  провідною у творчості письменників XIX ст.

Селянська тематика є актуальною для розгляду. Вона зацікавлює різноманітністю  форм, дає можливість простежити світогляд  селян через призму авторського  розуміння.

Формування світогляду І. Нечуя-Левицького проходило в надзвичайно  складних умовах розходження між  офіційною наукою, ідеалістичною  філософією, християнськими догматами  і життям народу. Як і кожен письменник, І. Нечуй-Левицький вчився у своїх  великих попередників, проймався  силою й чарівністю художнього слова. Не безпідставно критика помічала на перших творах письменника впливи гоголівського  гумористичного колориту, епічність і широту тургенєвського зображення, продовження тематики Г. Квітки-Основ'яненка, П. Куліша, Т. Шевченка, Марка Вовчка, Б. Грінченка та інших. Хоч, безумовно, і. Нечуй-Левицький, як талановитий і спостережливий художник, залишався вірним своєму власному почеркові [33, с.66].

Самобутній художник слова, майстер широковідомих епічних  полотен, він

своїми творами прокладав  нові шляхи розвитку української  прози, оспівуючи своєрідність та красу  українського села. За словами О.Білецького, Нечую-прозаїку належить першість у відтворенні краси рідного краю, його безмежних ланів, сивого Дніпра та величного Чорного моря. Це й зумовлює актуальність дослідження «Українське село у повістях І. Нечуя-Левицького».

Творчість Івана Нечуя-Левицького збагатила національну культуру,

послужила дальшому розвиткові літературною процесу на Україні. У  той же час він одним з перших серед українських письменників відійшов від традиційної селянської тематики і змалював майже всі  верстви населення тогочасної України. Зі сторінок його повістей і оповідань  постали картини життя заробітчан, трагічна доля московок, гнівні постаті  народних месників, безпросвітна темрява  пореформеного села.

Письменник викрив і різко  засудив нечувану панську сваволю, в'їдливо осміяв сільську старшину, батюшок та матушок, ченців, всіляких «просвітителів», які вели сите і безтурботне життя. Він створив цілу галерею образів української інтелігенції, представників професури, артистичної богеми та людей суспільного «дна». [8, с.20-21]

Слово І. С. Нечуя-Левицького не раз привертало до себе увагу  як сучасників — І. Франка, Панаса Мирного, М. Драгоманова, Б. Грінченка,— так  і відомих літературознавців  — М. Возняка, Є. Кирилюка, Н. Крутікової, І.Приходько, Ю.Мережко, Р.Міщука, В.Зарви, О.Федорук, М.Конончук, А.Колесник та інших. Оскільки постать письменника складна і суперечлива, навколо його особи і цілого ряду художніх полотен близько ста років ідуть суперечки, дискусії, висловлюються найрізноманітніші міркування, хоч ніхто не може відкинути того великого внеску, який він здійснив у розвиток прозових жанрів. Він був і залишається улюбленим письменником народу, а це найвища оцінка його таланту.

Метою роботи є: визначення художніх особливостей у зображенні українського села у повістях І.Нечуя-Левицького.

Мета визначила завдання роботи:

• охарактеризувати особливості формування індивідуального стилю

письменника І. С. Нечуя-Левицького;

• з'ясувати місце та значення творчої спадщини видатного

українського письменника  в історії української літератури;

• розглянути своєрідність письменницького таланту І. Нечуя-Левицького;
• проаналізувати особливості зображення українського села у повістях

І. Нечуя-Левицького;

• розкрити художні особливості портрету і пейзажу в повістях

І. Нечуя-Левицького;

• показати витоки селянської тематики у творчості письменників II половини XIX століття;
• визначити особливості зображення українського села у повістях Нечуя-Левицького.

Об'єктом дослідження  курсової роботи є: художня спадщина І. С. Нечуя - Левицького в контексті розвитку української літератури 70 - 90 років XIX ст.

Предметом дослідження є: повісті І. С. Нечуя - Левицького «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я».

Методи дослідження: аналітико - синтетичний, порівняльний, психологічний.

Структура роботи: курсова  робота складається з вступу, двох розділів, які в свою чергу мають  по два підрозділи, висновку і списку використаної літератури — кількість  використаних джерел 34. Загальний обсяг  курсової 48 сторінок.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ТЕМА СЕЛА У ТВОРЧОСТІ  УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА.

1.1. Витоки селянської  тематики у творчості Г. Квітки- Оенов'яненка та Марка Вовчка

Визначну роль у становленні  нової української літератури відіграв Григорій Квітка-Основ'яненко — перший український прозаїк.

У творах, написаних російською та українською мовами, письменник відобразив ряд істотних рис феодально-кріпосницької  дійсності, яскраво змалював життя  різних верств українського суспільства  кінця XVIII — початку XIX століття. Наслідуючи кращі традиції української літератури, насамперед творчості Сковороди  й Котляревського, прозаїк виявив гуманне ставлення до народу, співчував  його тяжкому становищу, засуджував панів і сільську владу.

Повість «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко написав у 1834 році. Це була перша  повість письменника. В основі твору  лежить соціальний конфлікт: бідність Василя, загроза солдатчини, що і  є головною перешкодою до щастя та одруження. Цим письменник робить перші  спроби розкрити внутрішній світ героїв, приділяє значну уваїу їх переживанням, вчинкам, які психологічно вмотивовує. Так митець прагне полегшено розв'язати соціальну суперечність.

Повість «Маруся» позначена  гуманним ставленням письменника до селянства, прославленням народних звичаїв та обрядів. Трудящих селян  прозаїк змальовує розумними, талановитими. «А те таки правду сказать, — говорить Василь Наумові Дроту, — що нашого братчика куди ні піткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде, не пропащі за нього гроші[18ст..24] 

Життя й побут селян  Г. Квітка-Основ'яненко змальовує, здебільшого  обминаючи кріпосництво, не наголошуючи  на соціальних причинах тих або інших  подій, тієї або іншої поведінки  героїв. У відповідності до свого  світорозуміння автор не підноситься  до засудження феодально-кріпосницької  системи, йому здається, що соціальні  відносини в суспільстві природні й непорушні. Злигодні народу, заважав  письменник, походять від того, що закони, добра воля царя і його сановників порушуються свавільними панами, нечесними чиновниками. Народ, на його думку, не повинен виступати проти  Бога, і кривдники неминуче одержать по заслугах від «вищої влади».

«Маруся» — видатне  явище в історії української  літератури. Таку оцінку твір, я думаю, отримав через широке — використання автором фольклору як особливого елементу в зображенні побуту, звичаїв і характерів героїв.

Автор описує два обряди в повісті: весілля і похорон, і в текст авторської мови вводить  прислів'я, приказки, пісні. Звернення  до фольклору оправдується бажанням реальніше відтворити колорит епохи, спосіб життя селян, а також мову головних героїв, бо саме мова багато говорить про людину.

Прекрасно автор змальовує  природу України. Пейзажі в повісті  сприяють розкриттю переживань героїв. Перед розповіддю про освідчення Василя й Марусі письменник подає  опис весняного ранку, сповненого життєдайних  чар, радісного передчуття тривоги: «Ось і рідесенький туманець впав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і вкупі з нею  побігли ховатись між крутими  берегами».

Г.Квітка-Основ'яненко дещо ідеалізував оточуючий світ тогочасних селян. Ця ідеалізація відчутна перш за все в діях, вчинках, думках героїв. Наум та Настя — ідеальні образи селян. Вони працьовиті, поважають одне одного, богобоязливі. Автор говорить, що поміж ними ніколи не було сварки, бійки, ніколи вони не лаялись, а жили сумирно і спокійно і хвалили  бога за його милість.

«Маруся» — не єдиний твір у творчій спадщині Г. Квітки- Основ’яненка. Читачеві знайомі і такі твори, як «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Салдацький патрет», «Конотопська відьма» тощо. Та вище перераховані повісті писалися пізніше, а тому в них вже розширений суспільно-соціальний фон, письменник заглиблюється в суспільно-історичні обставини, піднімає проблему суперечності між особистим щастям і соціально-політичними умовами життя; зображує особливості життя селян II половини XIX століття.

У «Марусі» ж Г. Квітка-Основ'яненко як прихильник поєднання реалістичного  зображення дійсності з сентименталізмом прагне не тільки показати побут селян, їх звичаї, а й розчулити читача благородними рисами героїв, їх великодушними  вчинками, стражданнями, несподіваною загибеллю деяких з них, спрямовує  читача перейнятися проблемами сільського люду.

Квітка ідеалізував свого  героя відповідно до народного розуміння. Наум Дрот — працьовитий, мудрий, набожний, чесний, дотримувався всіх народних обрядів та звичаїв. Лише завдяки чесній праці, набожності і дотримань норм, моралі цей кріпак став заможним і щасливим.

Джерела повісті — це дійсність українського села і народна  творчість. Спосіб життя селян визначав їх поведінку. Люди дотримуються морально-етичних  норм поведінки, кожному не байдуже те, «що скажуть люди».

Блискуче Квітка підкреслив, що основною умовою життя селянства  була праця, бо саме вона давала життя  й притаманна на світі. Праця та набожність дають сили Наумові та Насті і далі жити, коли, здається, втратили все найдорожче зі смертю Марусі,Вони невсипущо працюють, роздаючи результати своїх трудів на церкву та на старців божих.

Героїв повісті письменник знайшов серед простих трудівників, образи їх «писані з натури без будь-якої прикраси»[29, ст.81 - 98]

Так міг написати тільки великий знавець народного життя. Повість «Маруся» чарувала, сучасників Квітки саме змалюванням народного  життя українських селян, «з їх поетичною  природою, з їх поетичним життям простого народу, з їх поетичними звичаями і становить всю привабливість, всю поетичну чарівність повісті, як відзначив В. Бєлінський, [1,ст.43]

Для нащадків Г. Ф. Квітка-Основ'яненко залишив у спадок великий скарб  — енциклопедію життя селян. Отже. Можна зробити висновок, що Квітка, який стояв біля витоків селянської тематики, зражає нас своєю довершеністю та тонкістю зображення.

Не менш важливе місце  у розкритті селянської тематики посідає Марко Вовчок. В українській  літературі передусім відома своїми «Народними оповіданнями» і повістю  «Інститутка». Позначення оповідань  письменницею словом «народні» повністю себе виправдовує, адже вона першою зобразила  український народ таким, яким він  був насправді, тобто реалістично. Деякі з оповідань збірки написані в романтичному ключі: сильні й безкомпромісні характери діють у суворий  час Козаччини, зображення життя  та побуту українських селян, страждальної долі жінки-селянки.

Одним із таких творів є  оповідання Марка Вовчка «Максим Гримач».Марко Вовчок створила реалістичні оповідання і повісті, широко використовуючи антикріпосницьку народну поезію. ЇЇ твори пройняті глибокою народністю. У часи діяльності Марка Вовчка письменники різних напрямків по-різному ставили питання про народність у літературі. Реакційні російські письменники, підносячи гасло самодержавства, "народності", намагалися прищепити народові рабську покору перед самодержавством. Прогресивні письменники змальовували презирство і ненависть народу до рабства й покірливості, його незламну боротьбу за волю. Таке розуміння народності сприйняла і Марко Вовчок.[12, ст.18]

Влітку 1856 року Марією Олександрівною оволоділо нездоланне бажання викласти на папері думки і враження, що переповнювали  її. Живучи разом з сином Богданом у сільській хаті неподалік від  Немирова, вона накидала один заодним кілька коротких оповідань українською мовою. Не надаючи особливого значення своїм літературним спробам, вона не без остраху показала написане Опанасові, а той зі змішаним почуттям радості й здивування прочитав оповідання спільним друзям і, переконавшись, що не помилився, послав невеличкий зошит з двома новелами у Петербург Пантелеймону Кулішу.

Це було в лютому чи в  березні 1857 року. Куліш тоді збирав матеріали для третього тому "Записок  о Южной Руси" і готувався відкрити друкарню для видання українських книжок.

Рукопис супроводжувався  приміткою: "Обидві розповіді - правдиві події. Остання трапилась недалеко від Звенигородки. Розповідь йде про життя українських селян"..

Оповідання з ідилічними кінцівками для Марка Вовчка зовсім не типові. Але для початку були відібрані саме ці, щоб не наполохати обережного Куліша. Саме він згодом так описав свої враження: "Серед  матеріалів доставлених мені з різних кінців Малоросії для подальших  томів "Записок о Южной руси", був один зошит когось, хто назвав себе Марком Вовчком. Поглянувши на нього бігцем, я прийняв написане в ньому за стенографію з народних оповідань за моїми зразками та й відклав собі до іншого разу. Зошит лежить у мене тиждень і другий. Нарешті я знайшов частину та й його читати. Читаю й очам своїм не вірю: у мене в руках чистий, непорочний, повний свіжості художній твір! Було надіслано спершу тільки два невеличких оповідання. Я пишу авторові, я довідуюсь, що це за повісті, як вони написані. Мені відповідають, що, живучи довго з народом і люблячи український народ більше, ніж інше товариство, автор надивився на все, що буває в наших селах, наслухався народних оповідань, а плодом його спогадів стали ці невеличкі повісті. Автор трудився як етнограф, та в етнографії виявився поетом ". [12, ст.37-38]