Поетика та мотики колядок та щедрівок

    Насамперед  прикметним і дуже важливим є те, що більшість безіменних авторів  українських релігійних коляд добре  розуміла і відчувала народну, чисто  людську сутність самого свята, Різдва, до якого приурочувались їх твори. Так, навіть у тісних рамках розробки певних євангельських оповідань, вони не обмежувались лише догматично-сакральним тлумаченням сюжетів, образів і мотивів, а не раз давали їм своє освітлення, власну творчу інтерпретацію, робили співзвучними з думками і настроями простих людей, з актуальною житейською проблематикою [21].

    Добре простежується, зокрема, пов'язаність змісту коляд з демократичною  ідеєю, що Христос від самого свого  народження – Бог бідних, покривджених. В цьому плані особливого поширення набула розробка сюжету про появу на світ Христа: "в яслах, на сіні" серед тварин у бідній стаєнці на околиці міста Віфлеєма, а першими привітали його бідні люди-пастухи. Автори наших колядок вносять у цей сюжет багато деталей з простонародного побуту, і особливо характерне те, що роблять при цьому сміливі соціально-тенденційні виходи, наголошують, що Христос народився "не в царській палаті, но межи бидляти на пустині, у яскині, а треба всім знати", що він "убого ся народив, багатого засмутив..." і т. п.

    В цьому колядковому дусі тема Рождества  представлена в багатьох творах літератури і образотворчого мистецтва, як, скажімо, "Коляда" Богдана-Ігоря Антонича.

    Релігійні колядки творилися в руслі  літературних традицій свого часу, в дусі відмінної від народної поетики. Але безсумнівним є те, що їх автори знали народні колядки  та щедрівки, і в немалій мірі використовували їх досвід. Бачимо це в помітній увазі до аграрної теми і реалій народного побуту та в способі їх окреслення і трактування. Неодмінними в оточенні новонародженого є домашні тварини. Пастухи приносять у дар ягня, оправдовуючись, що "больше не може пастор дати з бідної хати".

    Потом грали во кимвали,

    Во  свиріли і сопіли,

    Співали, плясали.

    Це  вже ціла побутова сценка з грою на традиційних інструментах – цимбалах, сопілках, свирілах, зі співом і танцями, властивими для народного звичаю колядування. Народні музичні інструменти  вкладаються в руки поважним біблійним персонажам, пророкам, яких колядка залучає до величального співу: "Стань, Давиде, з гуслями, заграй пісні враз із нами".

    В народному дусі трансформується  і тема сім'ї, яка представлена в  образі Святої родини: матері з дитям  і їх опікуна Йосифа. В центрі уваги – піклування, турбота про немовля: "Марія мати сина леліє, Йосиф старенький пеленки гріє", "святий Йосиф в руках носить пелюшки маленькому", він помагає Марії забавляти, колисати Ісуса, приспівує "Люляй, люляй" і т. п. Із зворушливою людською теплотою і простими природними барвами змальований образ матері, співзвучний з класичною рафаелівською композицією Мадонни [25]:

    Чистая  Діва на руках тримає,

    Як  немовлятко грудьми накормляє.

    Образ матері висунутий на перший план у  колядці "Не плач, Рахіле". Переспівуючи сюжет з євангельського оповідання про вбивство царем Іродом дітей до двох років, щоб таким чином позбавитись від предсказаного пророками новонародженого суперника, автор колядки основну увагу приділив стражданням єврейської матері за втраченими "чадами", намагається потішити її, вишукуючи для цього найніжніші слова ("Пощо, горлице, ти, голубице, тоскуєш і плачеш, тяженько зітхаєш?"). Гнів його спрямований проти "нечестивого", "злого кровопійця, Ірода-убійця" – класичного прообразу тих самодержців-деспотів, що намагалися утвердити свою необмежену владу на крові і кривді тисяч невинних жертв. Тут бачимо використання поширеного в народних колядках порівняння дітей з зорями "у небес просторі", а також виразний переклик із знаменитою гуманістичною формулою української народної поезії "Кров людськая – не водиця".

    Якщо  навіть ця колядка не оригінальний український твір, а, як припускає  І. Франко, переклад чи переспів, то й  у цьому останньому випадку вона робить велику честь нашій давній літературі своїм світлим гуманістичним пафосом, проникливим філософським утвердженням незнищенності народу, його духовності ("діти... не умирають, а пробувають", "тілом хоть померли, душами же цілі"), щирим співчуттям до недолі інших народів, що ми сьогодні назвали б справжнім інтернаціоналізмом.

    Можна вказати і на багато інших коляд, в яких на першому місці не догматичні, а загальнолюдські категорії, твори, які черпали свій зміст, виражальні засоби не тільки з канонічних церковних  джерел, а й з апокрифічних легенд, а також з народної творчості, фольклорного художнього досвіду. Зрозуміла річ, що між релігійними колядками є чимало і таких, що не виходять з рамок завіршованих біблійних сюжетів, позначених риторикою і схематизмом. Але, власне, і не вони переступили межі свого часу, набули популярності, а твори, яким властиві простота, щирість тону і чуття, які, за словами І. Франка, мають на собі "вірний знак високої поетичної стійності.., знак правдивої поезії, котра розширює добре чуття чоловіка далеко поза рамки тісного егоїзму і доставляє йому тим найчистішу радість" [25].

    Саме  такі колядки входили в активний народний пісенний репертуар, зазнавали  в процесі побутування не тільки обробки, модифікації, а й значної  фольклоризації. Примітною є тенденція  наближення релігійних колядок до народних шляхом посилення господарсько-сімейних мотивів й етнографічно-побутового колориту, наприклад, приспів у колядці "Бог ся рождає": "Тут-ки лемки співають, подоляни іграють, волиняк щось міркує, бойко легко танцює, гуцул трембітає, полтавець плясає" і т. д. В релігійних колядках з'являється і характерний для народних побажальний ("віншувальний") мотив: "Даруй літа щасливії сему господарю" ("Нова радість стала, яка не бувала"). Яскравим зразком тісного поєднання релігійної колядкової традиції з народною є загальновідома колядка чи щедрівка "Добрий вечір тобі, пане господарю".

    Змикання  обох цих традицій простежується  і в поширеному пародіюванні народних релігійних колядок. Наближення релігійних колядок до світського життя відбувається також шляхом внесення в їх зміст суспільно-політичних, патріотичних мотивів. Так, у давню колядку "Во Вифлеємі нині новина" входять рядки "Глянь оком щирим, о Божий Сину, на нашу землю, на Україну..." У XIX – XX ст. набули поширення літературні обробки і переспіви народних та релігійних колядок, творення нових колядок з використанням традиційних мотивів і відомих мелодій (наприклад, "Сумний святий вечір").

    Популярність  і привабливість так званих релігійних колядок зумовлювалися значною  мірою багатством і простотою їх мелодій, основаних здебільшого на народному мелосі. Не випадково ці мелодії увійшли в творчість наших найвизначніших композиторів. Обробці, аранжуванню колядок і щедрівок багато уваги приділяли М. Лисенко, М. Леонтович, К. Стеценко, О. Нижанківський, О. Кошиць, С. Людкевич та ін.

    Зважаючи  на все це, не можна не погодитись з глибоким висновком І. Франка, який бачив у кращій частині релігійних колядок майстерний сплав в "одну органічну цілість" євангельського і народного елементів, догматичного і чисто людського настрою; твори, "яких не поВстидалась би жодна література на світі і котрі сміло можуть видержати порівняння з найкращим, що тільки є на полі християнської гімнології, твори, котрі справедливо і по заслузі здобули собі серед народу таку широку популярність і не стратять її доти, доки серед того народу тривати буде тепле чуття релігійне і прив'язання до своїх гарних поетичних звичаїв і обрядів" [22, c.141].

    Уже з цих побіжних заміток видно, що хоча світські народні та релігійно-церковні колядки і щедрівки – явища відмінні з генетичного, змістового і поетичного поглядів, все ж якоїсь непрохідної межі між ними, про яку мовиться в працях деяких наших радянських авторів, немає. Безпідставні і категоричні твердження, що релігійні колядки і щедрівки "не мали нічого спільного з народною творчістю", що "ні змістом, ні формою народні колядки не впливали на церковні твори" і т. п.¹⁴.

    Не  було розмежування, функціональної диференціації  між церковними і світськими колядками  та щедрівками і в самому побутуванні. В народі, як було раніше зазначено, їх розрізняли, але під час колядування виконувались звичайно і народні, і релігійні колядки. В Карпатах ще й донині зберігся традиційний демократичний звичай, коли керівник колядного гурту – "береза" – запитує господаря: "Якої колядувати – ґаздівської чи церковної?". При такому виборі прив'язаність до народних колядок нерідко бере верх, особливо коли обколядовують членів сім'ї. Але водночас знаходиться в колядному сценарії місце і для релігійних колядок.

    То  ж немає найменшої підстави применшувати, дискримінувати так звані релігійні колядки і щедрівки. Вони давно стали органічною часткою української національної культури, яка живе і приносить радість людям ось уже впродовж кількох століть. Разом з народними колядками і щедрівками вони плідно позначилися на розвитку нової української літератури, музики, театру, живопису.

    Час повертати їх до активного фонду  української національної культури. 

    1.3. Сюжетні мотиви  колядок та щедрівок

    Перші відомі записи українських народних колядок і щедрівок походять з другого десятиліття XIX ст. і належать визначному слов'янському народознавцеві 3. Долензі-Ходаковському⁷. Шість народних колядок з'явилося в збірнику М. Максимовича "Малороссийские песни", виданому в Москві 1827 р. У передмові до збірника галицьких польських і українських пісень, що вийшов у Львові в 1833 р., Вацлав з Олеська зазначив, що він не включив цих пісень, оскільки вони, мовляв, є загальновідомими, друкованими у т. зв. "Кантиках" (збірках церковних пісень). Тут Вацлав з Олеська явно не зрозумів специфіки народних колядок, змішав і ототожнив їх з церковними колядками.

    Особливо  велику роль у збиранні і вивченні народних колядок зіграли діячі "Руської трійці". З початку 30-х років XIX ст. М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та їх товариші займалися цілеспрямованим і системним збиранням творів цього жанру у різних місцевостях Галичини. Винятково велика заслуга належить тут, зокрема, І. Вагилевичу. З раннього дитинства він був очарований народними колядками. Згадуючи про це, він писав в одній із своїх праць: "Може й бути, що ця велична древня поезія коляд зі своїм особливим заповіданим світом розпалила мою уяву, пробудила мою душу від дрімоти. Навіть може бути, дала перо в руки". Записані ним у 1834 р. у рідному селі Ясені (тепер Рожнятівського району Івано-Франківської області) 15 колядок викликали захоплення в гуртку М. Шашкевича, 7 колядок з цих записів було надруковано в альманасі "Русалка Дністровая" (1837 р.). А вже на початку 40-х років збірка Вагилевича охоплювала близько 200 творів. Сподвижникові "Руської трійці" Іванові Бірецькому належить збірка колядок з Лемківщини. Взагалі членами цього угрупування записано близько трьох сотень народних колядок і щедрівок. На жаль, у свій час їх не вдалося видати окремою збіркою, хоч такі спроби робилися вже в кінці 30-х – на початку 40-х років. Але записи "Руської трійці" поширювалися в рукописних списках, ними користувалися відомі вчені свого часу, зокрема, П.Й. Шафарик, В. Мацейовський, І. Срезневський, М. Костомаров, М. Погодін, О. Бодянський та ін [23].

    Діячами "Руської трійці" започатковано  вивчення та наукове осмислення цього  явища. Вчені Шашкевичевого гуртка заклали основу класифікації народних колядок, якою користуються і тепер, вони перші вказали на відмінність народних колядок від церковних, висловили стурбованість, що перші все більше витісняються другими, "згасають" на Слов'янщині.

    Згодом  зібрання українських колядок поповнилося  записами П. Чубинського, М. Лисенка, І. Франка, В. Гнатюка, Б. Грінченка, А. Малинки, Ф. Колесси та ін., а також збірками нашого часу. Цінним здобутком на цьому полі, зокрема, є об'ємний том "Колядки та щедрівки" (Київ, 1965 р.), що вийшов одним з перших у серії багатотомного видання "Українська народна творчість". Наукове дослідження цього предмета розгорнулося в працях О. Потебні, В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, І. Свенціцького, російського вченого О. Веселовського, румунського – П. Карамана та ін. Їх заслуги в цій сфері відомі і загальновизнані.

    Уже в минулому столітті вчені констатували, що в українському фольклорі, порівняно  з уснопоетичними традиціями інших  народів, колядки збереглися найкраще, найповніше і найбагатше. Особливо з погляду розмаїття зразків, сюжетів, цілісності тексту, архаїзму змістових і структурно-поетичних рис, відображення діахронних еволюційних нашарувань тощо. Саме тому дослідження народних колядок в загальнослов'янському чи й ширшому плані базується здебільшого на українському матеріалі.

    Тільки  в українському фольклорі відома назва "щедрівка". Щоправда, дослідники (Олександр Потебня, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса) не бачили якоїсь суттєвої обрядово-функціональної відмінності між "колядками" і "щедрівками", вважали другі синонімним утворенням на українському ґрунті від поширеного приспіву "Щедрий вечір, добрий (чи Святий) вечір". Але вже перші збирачі колядок і щедрівок помітили, що вони розрізняються за приуроченістю і за часом виконання: колядки – в Різдвяні свята (виконавцями їх є хлопці чи молоді і старші чоловіки), а щедрівки – на Щедрий вечір під Новий рік, або, як на західноукраїнських землях, – напередодні Водохреща. Традиційно їх виконували дівчата і жінки.

    Характерними  для народних колядок і щедрівок є їх урочистий, величальний настрій, в змісті – побажання успіхів  у господарюванні, щастя в сім'ї і родині, здійснення задумів і мрій. Традиційними структурними елементами є заспів (основна частина колядки), приспів (рефрен), поколядь (або поспів), десятискладова і восьмискладова (в щедрівках) метрична будова вірша. Типовими колядними заспівами служать, наприклад, слова "Чи дома, дома, пан-господарю?", "Гордий і пишний пан-господарю", "Чи спиш, чи чуєш, пан-господарю". Поколяді – це своєрідне резюме змісту колядки з обов'язковим побажанням [11]: