Особливості поетики ранньої прози М. О. Некрасова

ustify">     Некрасов  вбачає можливість щасливого шлюбу  лише там, де чоловіка і жінку поєднують кохання та бажання спільної праці. Однак ідеал письменника, втілений у трьох щасливих шлюбах (Каютін – Полінька, Генріх – Саша і Гриша – Настя), показує деяку умовність його уявлень, прагнення до створення картини, доволі далекої від реальних умов життя простої людини. Звісно, письменник бачить неможливість особистого щастя, нездійсненність, недосяжність ідеалу у тому світі, в якому живуть його герої. Однак за законами жанру він був вимушений дати у романі щасливий фінал, проте не зміг зробити його достовірним.  
 
 
 
 
 
 

     2.3. Прозові інтенції  в ліриці Некрасова 
 

     Підбиваючи  підсумки розвитку некрасівської прози, необхідно визнати, що пошуки талановитого письменника так і не завершились  значним успіхом. Найбільш глибокі  епічні твори – романи «Жизнь и похождения Тихона Тростникова», «Тонкий человек, его приключения и наблюдения» - не було завершено, а розважальні романи самим автором розглядалися як малохудожні. Завершені і доволі якісні повісті та оповідання були написані Некрасовим на ранньому етапі і були учнівськими, а відносно пізні «Психологическая задача» і «Новоизобретенная и привилегированная краска братьев Дирлинг и К^о», маючи неоскаржені переваги, все ж не можуть бути названі видатними творами.

     Еклектичність, незавершеність великих творів, напружений і сповнений протиріч жанровий пошук дозволяють зробити припущення, що митця не цілком задовольняли його епічні спроби. У художній системі цього письменника важливу роль відігравали і міжродові зв’язки, обумовлені тяжінням автора до поезії.

     Некрасівська  проза не має яскраво вираженої  еволюції і не дозволяє дослідникам  виокремити висхідну лінію її розвитку – від слабкого до значного. Автор  міг одночасно створювати реалістичні  та ультраромантичні твори, деякі ранні  спроби художньо більш відповідні за пізніші, насамкінець, доволі рано роботу над повістями та романами було припинено, оскільки Некрасов повністю присвятив себе поезії.

     Лінію розвитку Некрасова-прозаїка все ж  можна простежити, якщо врахувати, що процес формування цього митця не протікав у руслі одного жанру чи роду. Сучасне некрасознавство, незважаючи на значні досягнення, лише наближається до того, щоб вивчити універсальну спадщину цього письменника у всій повноті. У даному параграфі ми зробимо спробу відмітити деякі точки зближення некрасівських епосу та лірики, уточнити, що дала видатному російському поетові його проза, узагальнити те, що вже було сказано про це дослідниками.

     У віршах, оповіданнях, повістях, фельєтонах, романах Некрасова можна знайти схожі образи. Це найпростіші приклади міжродових зв’язків у творчості письменника.

     У відомому вірші «В дороге» (1845), котрим Некрасов заявив про себе як зрілого  лірика, зображено жінку-кріпачку, що виросла у барському домі, а  потім була віддана заміж за мужика-ямщика. Доля «барині-селянки», яка не вміла ані косити, ані ходити за коровою, склалася трагічно, що нагадує гірку долю героїні ранньої повісті «Жизнь Александры Ивановны» (1841).

     Самому  мне невесело, барин:

     Сокрушила злодейка жена!..

     Слышь ты, смолоду, сударь, она

     В барском доме была учена

     Вместе  с барышней разным наукам,

     Понимаешь-ста, шить и вязать,

     На  варгане играть и читать – 

     Всем  дворянским манерам и штукам <…>

     Тоись, сколько я нажил хлопот!

     Вид, такой, понимаешь, суровой…

     Ни  косить, ни ходить за коровой!.. <…>

     При чужих и туда и сюда,

     А украдкой ревет как шальная…

     Погубили  ее господа,

     А была бы бабенка лихая! <…>

     Слышь, как щепка худа и бледна,

     Ходит, тоись, совсем через силу,

     В день двух ложек не съест толокна  – 

     Чай, свалим через месяц в могилу…

     Сюжетна схожість існує між віршем «Секрет» (1855) и «Психологической задачей» (1849). У «Секрете» сини умираючого старого ходять із ключами по будинку в пошуках батьківських грошей. Жадібні нащадки побилися, що стало заслуженим покаранням для їх іще живого батька. Сини скнари із «Психологической задачи» під час поділу грошей побилися так, що скоро померли один за одним.

     Крім  використання в прозі та поезії схожих дієвих моделей, Некрасов застосовує більш  скритий вид міжродових зв’язків, який можна розглядати як своєрідну літературну гру.

     Вірш  «Деловой разговор» (1851) побудовано як діалог між Журналістом та Читачем  і перегукується з лермонтовським твором «Журналіст, читач та письменник»  та пушкінською «Розмовою книгопродавця  з поетом». У «Деловом разговоре» ми не почуємо голосу Художника, творця. Головним героєм є Журналіст-редактор, в якому вгадуємо О. О. Краєвського, що вів полеміку із «Сучасником».

     У вірші йде мова про перехід  журналістів на комерційний шлях з такою часткою авторського  переймання, що можна уявити, як Читач адресує свої зауваження самому Некрасову. У цьому випадку «Деловой розговор» вже не вичерпується критикою Краєвського, а стає сповіддю Некрасова, що виправдовує свою власну комерційну видавницьку діяльність.

     Загалом у вірші втілено тему літературно-журнального життя. Цьому текстові у журнальній публікації передував такий прозовий текст: «Публика! Журналы! Соперничество! Подписчики! Взявшись писать о русской журналистике, я в последнее время так много думал обо всем этом, что в голове моей образовалась целая поэма, в которой должен отразиться характер современной нашей журналистики. Я дал моей поэме драматическую форму и теперь деятельно пишу ее. Вот первая «Беседа», или первая часть моей драматической поэмы; надеюсь, публика прочтет ее с любопытством и благодарностью; я думаю, еще ни один литератор так горячо не хлопотал об интересах публики, как хлопочу я в моей поэме» [59, т. 8, с. 603].

     Незважаючи  на те, що Некрасов мав на увазі у  поемі цілком визначеного журналіста, мова у ній йде про мораль, що панувала у журналістиці в цілому. Поведінка Журналіста, його розмова зі слугою та читачем нагадує сцени у лавці Кирпичова: «Журналист (выходя утром в свой кабинет и садясь к рабочему столу):

     Вот почта новая. Какая груда дел!

     Куда  деваться мне от писем и посылок?

     В провинции народ взыскателен  и пылок:

     Чуть  к первому числу с журналом не поспел,

     Завалят письмами – тоска и разоренье!»  [59, т. 8, с. 83]

     Докори, які Читач адресує Журналістові з приводу змісту журналу, схожі  до роздумів оповідача про журнал, що видається Кирпичовим. Цю ж тему поет розвиває у віршах «Легенда о некоем покаявшемся старце, или Седина в бороду, а бес в ребро», «Песни о свободном слове».

     У тому ж 1851 році Некрасов і Панаєва друкують у «Сучаснику» роман «Мертвое озеро», а трьома роками раніше там же вийшли їх «Три страны света». Автори вислухали чимало неприємних відгуків стосовно якості своїх комерційних романів, однак мова Читача звучить як заохочення творцям таких романів, оскільки ці опуси цікаві рядовому читачеві.

     До  своїх прозових творів Некрасов іноді включав власні вірші. Це ще один із прикладів взаємодії двох родів літератури у творчості письменника. До тексту «Трех стран света» введено вірш «Когда горит в твоей крови…», який, очевидно, відображав відносини біографічного автора з Панаєвою.

       Когда горит в твоей крови

       Огонь действительной любви,

       Когда ты сознаешь глубоко

       Свои  законные права,-

       Верь: не убьет тебя молва

       Своею клеветой жестокой!

      Постыдных, ненавистных уз

       Отринь  насильственное бремя

       И заключи - пока есть время -

       Свободный, по сердцу союз.

       Но  если страсть твоя слаба

       И убежденье не глубоко,

       Будь  мужу вечная раба,

       Не  то - раскаешься жестоко!..

       У цьому випадку також не  обійшлося без літературної гри,  сутність якої полягає у подвійній  адресації. Якщо ліричний герой  вірша передає свої щирі почуття до жінки коханої, то герой роману читає ці рядки деякій Лукерії Тарасівні, що у водевільному дусі домагається Каютіна.

     Відомо, що Некрасов майже одночасно створив  схожі образи своїх сучасників в  одному зі своїх романів і у  поемі. Дослідники відмічали безсумнівну схожість між тонкою людиною Грачовим із незавершеного «Тонкого человека, его приключений и наблюдений» і Агаріним, персонажем поеми «Саша» (1855). Агаріна, який марно шукає застосування своїм знанням та силам, Некрасов називає дивною людиною.

     Тонка людина Грачов філософствує, роздумує про долі селян, про їх переселення  до безпечних місць, але насправді  ставиться до народу із презирством  і навіть часом пропонує дати стусанів деяким представникам російської нації.

     Спостерігається схожість між управляючим Потаніним із роману «Тонкий человек…» та Єрмилом Гіріним з поеми «Кому на Руси жить хорошо», що заслужили повагу селян не чарівництвом, а правдою. Образи сильних людей, що відрізняються благородним громадянським паланням, можна зустріти не лише у поемах і романі, читач знайомий із ними переважно за лірикою Некрасова, і про це дослідниками сказано доволі багато. Поет завжди щиро захоплювався людьми, що мали мужність гинути жертвою переконання, і відкрито про це говорив і писав.

     Дивні, зайві, тонкі люди, зображені у поемі «Саша» і в романі про тонку людину, також знайшли своє продовження у зрілій ліриці Некрасова в образі слабкої людини.

     Опозиція  слабкість – сила у поезії Некрасова  дається взнаки доволі часто. Іноді  у ній знаходять відгук фольклорні образи: «Сила ломит и соломушку…» («Песня Ерёмушке», 1858), іноді вона визначає сучасну суспільну проблему: «Потребна сильная душа» («Поэт и гражданин», 1856), але частіше від усього у вказаній антитезі сховано поетичну скаргу на розтрачені сили, на власну слабкість: «Но где же ты, сила? Я проснулся ребёнка слабей» («Рыцарь на час», 1860), «Просит отдыха слабое тело…» («Старость», 1877). Як бачимо, у ліриці поет отримав можливість розглянути цікаве для нього явище (слабка людина) зсередини, аналізуючи не лише соціальні типи (тонка, дивна людина), але і свої власні якості. Так висловилася авторська соціорефлексія, розкрилася внутрішня драма недостатності та нереалізованості людської долі.

     Показовий приклад переходу образів із прози  до поезії можна спостерігати, проаналізувавши фрагмент з роману «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» (1843-1848) і реалістичний вірш «Вино» (1848). Кір’янич, персонаж роману, і рольовий герой вірша потрапили до цілком ідентичних ситуацій – їх обманули підрядчики. Фізіологічно змальований Кір’янич був розчавлений обставинами, середовищем, а герой зрілого реалістичного вірша зміг піднятися над власною образою і помстою. Переходячи з однієї художньої сфери до іншої, образи якісно змінюються, і можна бачити, як поетика натуральної школи готує інше світосприйняття та світоставлення.

       Не  водись-ка на свете вина,

       Тошен был бы мне свет.

       И пожалуй - силен сатана!-

       Натворил  бы я бед.

       Я с артелью взялся у купца

       Переделать  все печи в дому,

       В месяц дело довел до конца

       И пришел за расчетом к нему.

       Обсчитал, воровская душа!

       Я корить, я судом угрожать;

       "Так  не будет тебе ни гроша!"-

       И велел меня в шею прогнать.

       Я ходил к нему восемь недель,

       Да  застать его дома не мог;

       Рассчитать  было нечем артель,

       И меня, слышь, потянут в острог...

       Наточивши широкий топор,

       "Пропадай!"- сам себе я сказал;