Особливості поетики ранньої прози М. О. Некрасова

     Дослідники  вже відмічали не традиційність  героя Некрасова. І проявляється вона, перш за все, у тому, що «автор приводить його до письменництва до літературної кар’єри» [59, т. 8, с. 718] з допомогою мотиву письменництва, що пронизує і поезію, і прозу Некрасова. Як зазначає Л. А. Орєхова, «Тростніков непогано орієнтується у літературі, не без спостережливості і літературного дарування. Його звернення до читача відрізняються літературною традиційністю, але прийоми оповіді знаходяться у відповідності з новою, натуральною формою зображення. Важливо відмітити, що образ головного героя подано в поза-текстовій динаміці: поява умовно-майбутнього сюжетного часу («ви мене поки не знаєте», «може, я і не помилився», «пізніше я зустрівся із ним обличчя до обличчя <…>») створює необхідні передумови для подальших читацьких роздумів про майбутні пригоди у долі Тростнікова. При цьому поза-текстова доля героя-оповідача пов’язана у читацькій свідомості з його літературною роботою» [61, с. 32]. У прозі Некрасова мотив письменництва втілено лише у двох ранніх творах – «Повести о бедном Климе» та романі «Жизнь и похождения Тихона Тростнікова». На нашу думку, змістом цього мотиву є осмислення літературної діяльності як такої, що рівноцінна службі на державному місці, тобто розуміння письменництва як засобу здобуття засобів існування.

     Варто звернути увагу на ставлення автора до власного тексту. Переважаючою у ранній прозі Некрасова є іронічна інтонація, причому з іронією він говорить як про самого себе, так і про своїх персонажів. Як відмітила Л. А. Орєхова, «у сприйнятті сучасників письменника образ головного героя мав визначену закінченість та художню завершеність <…> Вочевидь, підкреслена авторська відчуженість входила до художньої задачі Некрасова, оскільки умовний образ видавця, включений до тексту, не несе ніякої інформації про автора, також працюючи на авторську відстороненість» [61, с. 33].

     Найбільш  яскраво тема літературно-журнального  життя представлена у другій частині  роману «Жизнь и похождения Тихона Тростникова», яка отримала назву  «Похождения русского Жилблаза». Тут  варто звернути увагу на наступне висловлювання коментатора: «Саму назву Некрасов використав явно із пародійною метою <…> саме ця частина за своїм змістом полишена якихось жанрових ознак авантюрно-пригодницького роману. У сфері уваги Некрасова протидіючі ідейні табори російської журналістики, у сутності яких автор добре орієнтувався» [56, с. 718]. Роман М. Некрасова «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» безперечно пов'язаний з традицією європейського плутовського роману, на що звертали увагу ще Г. А. Гуковський [26] та Н. І. Вердеревська [12], схильні визначати його жанр як описуючий вдачу жильблазівського типу. Однак Некрасову саме і не вдалася традиційна сюжетно-композиційна схема авантюрно-пригодницького роману: його твір розпадався на окремі, слабко пов’язані між собою епізоди, хоча їх мав поєднувати між собою образ головного персонажа.

     Новаторство Некрасова полягає, передусім, у  тому, що його герой, так би мовити, пікаро-літератор, який стає шахраєм, переміщуючись не лише у просторі між соціальними  прошарками, але і між різними  прошарками літературно-журнального життя столиці. Коментатори вказують на численні ремінісценції зі статей Бєлінського, з виступів Плетнєва, Галахова, Нікітенко, на полеміку демократичної журналістики з журналами «Бібліотека для читання» О. І. Сенковського, «Син вітчизни» Н. А. Польового, «Москвітянин» М. П. Погодіна і С. П. Шевирьова, «Північна бджола» Ф. В. Булгаріна і М. І. Греча. Дослідники вказують також на прототипи письменників, редакторів, видавців, журналістів, театральних діячів.

     «У  «почтеннейшем» легко вгадується Ф. В. Булгарін, котрому присвячено одну із сатиричних глав; в «журналисте, человеке среднего роста, в зеленом халате, зелено-серых чулках и старых калошах» - Н. А. Полевой; у образі видавця-гостиннодворця можна знайти деякі ознаки В. П. Полякова; образ «сотрудника почтеннейшего, беспрестанно перебегавшего из журнала в журнал» змушує згадати про характерні особливості біографії В. С. Межевича; прототипом «веселого, беспечного и откровенного до дерзости» режисера послужив Н. І. Куликов, що ставив ранні водевілі Некрасова» [59, т. 8, с. 719-720].

     Втілюючи  тему літературно-журнального життя, Некрасов створює цілий ряд яскравих образів. Деякі з них виявилися  наскрізними у його спадщині. Найяскравіший  з них це образ художника. В  романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» художник, а точніше художниця, є представницею міської бідноти. Розповідаючи про Парашу, оповідач характеризує у першу чергу її душевні якості, які він вважає прекрасними: «Это было милое, добродушное, в высшей степени наивное существо, какие довольно редки» [59, т. 8, с. 221]. Звертає на себе увагу і те, як Некрасов передає особливості внутрішнього світу художника через опис його зовнішності. Параша, малюючи, надзвичайно змінилася: «Глаза её светились ярким блеском; на устах порхала ангельская улыбка» [59, т. 8, с. 223]. Некрасов розширює значення образу митця не лише у порівнянні із попередніми образами російської літератури, але і у порівнянні з образами, вже втіленими у його творчості. У порівнянні з образами ділків від літератури та мистецтва, які перетворили процес творчості на засіб збагачення, його художники – це, перш за все, тяжко працюючі, знедолені люди мистецтва.

     Вивчення  літературно-журнальної образно-тематичної єдності у прозі письменника  дає основу для визначення позиції Некрасова у сучасній йому літературно-журнальній боротьбі як неоднозначної. Він був не лише письменником та борцем за демократичні ідеали, але і тверезим практичним видавцем та журналістом, котрому доводилося відстоювати власні позиції між кількома протидіючими таборами. Тому його іронію спрямовано не лише на бездарних літераторів та журнали, у яких вони співпрацювали, але і на табір демократичний, у якому він спочатку був чужим і до якого входив як видавець.

     Тему  світського життя представлено у  всіх повістях та романах Некрасова. Її освоєння у художній прозі письменника свідчить про його позиції у літературній боротьбі того часу і про еволюцію, яку він переживав. Вперше світська тема у прозі Некрасова з’являється в «Повести о бедном Климе». Повість тісно пов’язана із задумом роману «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» і, як зазначають дослідники, між двома творами існують навіть текстуальні співпадіння [59, т. 8, с. 698-699].Один з етапів роботи над повістю пов'язаний із задумом роману про Тихона Тростнікова. У тексті роману явно відчувається вплив ранньої повісті.

     Зображуючи  процес становлення свого героя, Некрасов переводить його із одного соціального  прошарку до іншого. Зображення сутичок  Тростнікова зі світською громадою стає способом критики цього суспільства. Описуючи свої ходіння у пошуках місця, Тихон розповідає про генерала, який зазвичай нікому не відмовляв, однак «один случай заставил его быть осторожнее». У деталях перераховуючи етапи виховання нового прохача, генерал говорить: «Место тогда у меня было, да нет, думаю, не для тебя: молоденек, отказал наотрез, да, знаете, кстати и заметил ему насчет его невежества, - думал для его же собственной пользы <…> Что ж, государь мой? <…> Он посмотрел на меня как-то странно, до сей поры забыть не могу, сердито – не сердито, смешно – не смешно, а просто сказать глупо, пожал плечами, покачал головой да и говорит: «Понимаю <…> Я, - говорит, - весь век прохожу без места, но не соглашусь купить унижением пред кем бы то ни было <…> Прошло, я думаю, <…> около двух месяцев. Однажды выхожу в приемную. Ну, обыкновенно, как всегда, толпа просителей; кланяются, говорю с тем, с другим. Вдруг замечаю лицо точно знакомое <…> Вглядываюсь и, что ж, государь мой? <…> узнаю того же самого молодого человека <…>» [59, т. 8, с. 70-72].

     Представники  світського суспільства у творах Некрасова є узагальненими образами розбещеного стану, що живе під впливом  своїх забаганок, користується владою на збиток звичайній людині. Руйнівність  їх ледарства, уседозволеності та розбещеності підкреслюється шляхом протиставлення їх долі долям працелюбних селян, міських дівчат-швачок, ремісників, що йдуть тяжким шляхом до свого щастя.

     У діалектиці літературної особистості  Некрасова тема народу є найважливішою. Дослідниками вже відзначалося, що вона більше за інші втілювалася у його прозових творах і виявилася наскрізною для його творчості. Не випадково К. Чуковський у своїй монографії «Майстерність Некрасова» [68] звертає увагу на те, що вона розвивається не лише як тема, пов’язана із хвилюючою поета жорстокістю тодішнього устрою. У його спадщині тема народу має й інше звучання: «У романі «Три страны света», - пише К. Чуковський, - він із захопленням описує багатий Опеченський посад, мешканці якого, мужні, по-богатирськи складені люди, віддають свої надлишкові сили великим героїчним подвигам» [68, с. 208]. Таким чином, дослідником висловлено думку про те, що тема народу у Некрасова – це не лише тема, пов’язана із зображенням народних страждань, несправедливості тих, що мають владу, жорстокістю навколишньої дійсності. У ній є також і інший аспект, що дозволяє побачити, до якого ідеалу прагне письменник, яким він уявляє для себе народне майбутнє. Схожу думку висловлює і М. М. Зубков: «Народ у Некрасова – не забита, темна маса. Це працелюбні, грамотні, сповнені почуття власної гідності люди» [36, с. 10].

     Естетичні принципи опанування теми народу намічаються  у третій частині роману «Жизнь и  похождения Тихона Тростникова», де «чітко простежується <…> стійкий інтерес до теми міської бідноти» [59, т. 8, с. 724], з якою письменник на той час пов’язував проблему народної долі. Як і його сучасники, Некрасов звертається до зображення життя міського дна, однак осмислює її з точки зору соціальних протиріч і проявляє свої демократичні симпатії.

     Головна небезпека, на яку наражаються герої Некрасова з соціальних низів, - крадіжка та шахрайство, що очікують на простодушну людину. У романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» декілька сюжетних ліній пронизано цією думкою. Показовим у цьому відношенні є один з фрагментів. Тростніков дізнається, що його тезка панич Тростніков бив дворову людину.  «Тэк-с! А чья фамилия? – Тростников. – Знаю. Он меня бивал. С нашим барином, бывало, каждый день на охоту <…> от него, чай, и вам доставалось?» [59, т. 8, с. 104]. «Оброк отдал, да я и знать-то его не хочу <…> а и не отдал, бог с ним <…> Побьет, побьет, да не воз навьет» [59, т. 8, с. 106]. Історія Кір’янича схожа до історії, розказаної дворовою людиною. Він «набрал артель в шестьдесят; каждому задатку дал по сту и больше рублев; снял работу – казармы поставить. Поставили – все как следует, только бы кончить да деньги получить; прихожу к полковнику – деньги прошу. «Нет, братец, денег; не вышли ещё». Жду месяц, другой – и опять иду; тот же ответ – подожди… - «Пошел вон!» - закричал полковник <…> рабочие подали на меня жалобу; платиться нечем; посадили меня в тюрьму». Звільнившись, Кір’янич став працювати поденщиною: «что заработал в день, то и пропью вечером, погляжу, а уж мне и работы не дают: ненадежен, говорят, шибко больно хмелем зашибается! Есть нечего; жить негде; стал на мосту, прошу милостыни, как нищий; ну, всякий стыд потерял, наберу гривны две – и в кабак; ну, разумеется, горе берет: с горя надобно выпить» [59, т. 8, с. 125]. Образу на несправедливість, вчинену по відношенню до неї, проста людина заглушує випивкою.

     Тема  народу освоюється у спадщині Некрасова  з допомогою цілого ряду образів, деякі з них стають наскрізними. Мова йде, перш за все, про образ Ванька-візниці. Образ Ванька-візниці створено у  вірші «Ванька», у циклі «О погоде» та ін. Цей же образ втілено і у художній прозі Некрасова. Вперше до нього Некрасов звертається у незавершеному романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова». Візниця Ваня, одягнутий дуже бідно, вся зовнішність якого показувала, «что он не принадлежал к аристократии извозчичьего мира», на вулиці випадково зустрічає свою сестру Агашу. Тяготи його життя підкреслено спочатку у описі зовнішності. У ній природне здоров’я контрастує з поношеним одягом. «Извозчик был молодой видный малый лет девятнадцати, с добродушным румяным лицом, оттененным чуть пробивавшимися русыми волосами, у него были большие голубые глаза, и, усердно упитывая калач, он показывал необыкновенно ровные, белые, как слоновая кость, зубы, которыми можно было залюбоваться. Одет он был очень бедно в черноватый сильно изношенный армяк, весь осыпанный снегом, подпоясанный ремнем <…>» [59, т. 8, с. 261].

     Його  кінь – «тощее животное» з «длинными и тощими передними ногами» [59, т. 8, с. 261, 265]. Ваня виміщує на коняці свою образу на хазяїна, на пасажирів, на саме злиденне своє життя. «А что её жалеть-то! <…> Все одно от хозяина – бей не бей, только покажись на двор, и пойдет: «Мошенники! Бога в вас нет! Живота не жалеет! Гоняете сломы голову <…>» Да разгонишься с таким одром! Вишь, корова безрогая! Повесила морду-то! <…> - И тут он снова поощрил клячу, приноровив удар свой по красной и лоснящейся ссадине, едва начавшей заживать на холке заморенного животного <…> Ванюха беспрестанно передергивал вожжами и нещадно хлестал лошадь, вымещая на тощих боках её и то, что староста требует недоимку, а жена на хлеб, и то, что жена стара, и то, что Агаше у тетки житья нет, и многое другое, отчего ему приходилось солоно жить на свете <…>» [59, т. 8, с. 266].

     Маленька  вулична сценка стає узагальненою картиною страждання міської бідноти, що була предметом зображення у творах натуральної школи. В романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» зображено драму. Візниця розповідає Агаші про своє життя, у якому він став жертвою крадіжки, обрахунку з боку свого хазяїна та жителів міста: «<…> да и то уйди – чехол стащат, а хозяин у нас такой: намедни гайка свалилась – целковый ставит на счет, а она и новая-то двугривенный <…>» [59, т. 8, с. 262].

     Ім’я візниці Ванька у спадщині письменника стало загальною назвою – ванька, і у такому вигляді нерідко використовувалось у його романах. Однак якщо розглядати цей образ у контексті всієї творчості Некрасова, виявиться, що він є «підсумковим: у ньому чітко простежуються демократичні симпатії Некрасова, стійкий інтерес до теми міської бідноти, з котрою асоціювалася у свідомості молодого письменника проблема долі народу». «Не випадково одночасно з роботою над романом «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» створюється ряд видатних творів: «В дороге», «Родина», «Огородник» та ін., високо оцінених Бєлінським не лише за їх художню зрілість, але і за антикріпосницьку спрямованість» [59, т. 8, с. 724].

     Для Некрасова соціальна належність його героя – фактор естетично  важливий: він знаходиться на найнижчому щаблі суспільства, а, наслідуючи принципи натуральної школи, по відношенню до нього не використовується сатиричне загострення чи іронія. У пригнобленій людині прибічники натуральної школи прагнули побачити її людську сутність, і Некрасов у повній мірі здійснив це прагнення. Чим вище у соціальній ієрархії його персонаж, тим краще чути іронію, тим гостріша його критика.