Особливості поетики ранньої прози М. О. Некрасова

     У прозі відчувається наступність  у осмисленні Некрасовим теми грошей. Тут гроші виступають і спонукальним мотивом поведінки персонажів, і причиною їх страждань, і нагородою за їх чесну працю і високу моральність. У ранніх незавершених «Повести о бедном Климе» і романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» Некрасов викриває накопичувачів, його персонажів обурює майнова нерівність та вимірювання гідності людини розмірами її капіталу. Однак вже у романі «Три страны света», у якому за зауваженням К. Чуковського, надано «цілу енциклопедію наживи» і «перераховано різноманітні способи набуття капіталу» [69, с. 311], з’являються нові персонажі, зокрема підприємці з дворян, наділені здатністю нажити капітал, і до яких автор відчуває симпатію та повагу.

     Мову  про зміни у поглядах Некрасова  варто розпочати зі слів К. І. Чуковського, який писав: «Який поет у ліричних віршах насмілився б так відверто заявити, що прагне багатства, тому що багатство забезпечить владу над людьми <…> І хоча через декілька місяців Некрасов знову пише засуджуючі слова про грошолюбство, скоро цим роздумам настане кінець: поет <…> відрікається від свого ворожого ставлення до цієї пристрасті і виступає її гарячим захисником» [69, с. 326]. Цей період співпадає з роботою Некрасова над романом «Три страны света».

     Саме  прагнення грошей змушує палкого юнака, змальованого спочатку у романтичному дусі, вирушити до Сибіру і на Аляску, до Архангельська і Астрахані, і, привезені у туго набитому гаманці, гроші склали щастя закоханих.

     К. І. Чуковський пов’язує такий настрій Некрасова з думкою про можливість подолання кріпосного права умінням самостійно працювати на самого себе. За словами дослідника, Некрасов побачив можливі зміни у суспільному житті, якщо буде сформовано клас нових власників, і у своєму творі відобразив його становлення. З цим висловлюванням можна погодитися лише частково.

     Наведемо  один з фрагментів роману «Три страны света»: «Когда прошел первый порыв радости, Каютин достал в своей груди полновесный бумажник и так же молча передал его Полиньке <…>

     - Пересчитай, Полинька! – были первые  слова, которые произнес Каютин. – Для них переплыл я моря, исходил три стороны света, для них тысячу раз подвергал я жизнь опасности, и много кровавого пота выжали они из твоего друга!

     Полинька  принялась считать. Давно уже  насчитала она пятьдесят тысяч, а денег все еще было много; вот и еще пятьдесят тысяч отсчитала она, а еще надо считать.

     Полинька  вопросительно взглянула на Каютина.

     - Все лишнее за то, что я пробыл  больше трех лет, - сказал он.

     Наконец все было сочтено, и они снова  бросились друг другу в объятия.

     Счастливы были они своим свиданием. Счастливы  были они, что любили, что были молоды <…> но еще больше были они счастливы, что имели деньги, без которых  непрочно было бы их счастье!» [59, т. 9, кн. ІІ, с. 290].

     Звернемо  увагу на останні слова: «<…> но еще больше были они счастливы, что имели деньги, без которых непрочно было бы их счастье!». Тут, на наш погляд, криється ключ до розуміння почуттів автора.

     До  теми грошей Некрасов не мав стійкого інтересу, як, скажімо, до теми щастя  чи теми смерті. Він писав про гроші як людина, яка знає їм ціну і тяжко їх заробляє. Причиною цього, на нашу думку, був його власний гіркий досвід. Він ставився до грошей пристрасно, гостро переживаючи неможливість збагатитися. Не випадково, мабуть, сучасники так багато говорили про підвищену цікавість письменника до грошей, відмічали його прагнення володіти та розпоряджатися ними.

     Активно пов'язаний з темою грошей мотив  гри, що є одним із наскрізних у  прозі Некрасова. Так само, як і  інші компоненти творів, він має  велике значення і «активно співпрацює з темою та концепцією твору» [67, с. 301-302]. Він проявляється у творах Некрасова в різноманітних формах.

     У романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» зображено соціальні  низи, заражені картярською грою. Причому  в ході цієї гри зав’язуються відносини, вирішуються дрібні побутові проблеми, а також починаються суперечки, відбуваються бійки. Скажімо, Тростнікова запрошено до будинку Матильди: «После чая, к которому куплен был полуштоф французской водки, мы сели играть в вист. Мне досталось место против Матильды; сначала мы сидели довольно спокойно, вдруг нога Матильды случайно коснулась моей ноги; я весь вспыхнул и спешил отодвинуться назад, устремив на Матильду взор, умоляющий о пощаде за невольную дерзость <…> В бедной комнате, тускло освещенной сальным огарком, озарявшим картину подгулявшей бедности, - старые карты, полуштоф с зеленой печатью и пестрой виньеткой, закапанной сургучом, четверть фунта икры и кусок хлеба на лоскутке грязной бумаги, щипцы, из которых поминутно дымилось смрадное испарение свечного нагара, да испещренную мухами рюмку с выбитым краем, - среди жалкой и бледной действительности, окружавшей меня, я был счастлив <…>» [59, т. 8, с. 83-84].

     У романі «Мертвое озеро»  мотив гри  використано для характеристики епохи. Некрасов вводить одного із його улюблених персонажів, Івана Софронича, у складну для нього ситуацію картярської гри спочатку наодинці з Брусиловим, а потім у світському товаристві. «<…> Тавровский любил играть с Брусиловым, и действительно, с ним было приятно играть: ни тени торжества и радости при выигрыше – судорожной радости, которую так отвратительно иногда бывает видеть… ни малейшего упадка духа при перемене счастья, - напротив, чем значительнее проигрыш, тем приятнее улыбка, тем вежливее слово, тем веселее шутка играющего! Отчаянье, выкрикиванье, рванье волос и карт – такие явления были совершенно вне характера Брусилова <…> Тавровскому не было счастья. Иван Софроныч сидел как обваренный кипятком» [59, т. 10, кн. І, с. 461].

     Некрасов  використав у  своїх романах мотив гри, що є доволі поширеним у європейській літературі. Як зазначають коментатори роману, «Іван Софронич виграє величезну суму, не потребуючи грошей, але наступні спроби, коли гроші були необхідні, закінчуються програшем. У схожій ситуації опинився молодий Реньо, герой роману «Син таємниці» (1846) французького письменника Феваля» [59, т. 10, кн. ІІ, с. 266]. Однак неможливо не бачити, що у спадщині Некрасова цей доволі популярний у європейській літературі мотив наповнюється індивідуальним авторським змістом. Некрасов, що висміює картярське суспільство, іронізує над стражданнями тих, що програли майно, своє співчуття віддає бідній і чесній людині, яка знає справжні страждання, переживає справжнє горе.

     Тема  особистого щастя також представляється наскрізною у художній прозі Некрасова. Письменник зосереджує свою увагу на найважливішій, з його погляду, стороні людського життя – її сімейному щасті. Так, наприклад, він детально описує історію одруження Івана Софронича, людини сільської та працелюбної, на вихованці та приживалці Наталі Кирилівни. Його одруження являє собою повну протилежність опису щасливого життя у Олексія Олексійовича. Панянка, яку він побачив у лісі, привернула його увагу своєю поважністю: її оточували жирні моськи і вона збирала до кошика лише мухомори. «Дело обработалось через деревенскую сваху, вхожую в дом богатой помещицы. Федосье Васильевне было уже за тридцать, и склонить ее к супружеству не стоило большого труда» [59, т. 10, кн. І, с. 290-291]. Виховання вона отримала у Петербурзі, «подле богатой барыни, где богатство, роскошь, балы, поклонники – все, что беспрестанно видела она и чего не суждено было ей испытать, – развили в ней огромные претензии, страшную требовательность, наклонность к нарядам, на которых она была помешана; деревенская жизнь казалась ей тюрьмой» [59, т. 10, кн. І, с. 291].

     У романі отримує втілення і проблема виховання дитини, що росте у селі. Жінка Івана Софронича, жінка  із сильним характером, не змогла прищепити  доньці свої погляди. Некрасов підкреслює роль Івана Софронича у вихованні Насті, яка засвоїла селянські уявлення про моральність, про сімейне щастя та кохання, що і обумовлює ряд складнощів, які доводиться долати доньці й батькові. Образ Федосії Василівни, що виросла у будинку Наталі Кирилівни, створено за тою ж схемою, що і образ її хазяйки: вередлива, мстива, вона шукає джерело свого невдоволення у тих, хто її оточує. Після смерті Олексія Олексійовича жінка Івана Софронича увезла сім’ю до столиці, де своїй доньці підготувала таке ж життя, яке мала сама.

     У романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» візниця Ванюха розповідає своїй сестрі схожу історію. «А ты уж женат? – сказала Агаша. – Третий год, - отвечал извозчик. – Признаться, и не сильно хотелось, да староста настоял: вишь, осьмнадцать лет, тягло бери, ну а с тяглом, вестимо дело, одному неспособно <…>» [59, т. 8, с. 262]. Розпитуючи брата, Агаша раптово пригадує, що «была девчонкой <…> она уж тогда большая была. Ведь она стара для тебя, Ваня? – Да я и не думал, стара <…> Да староста говорит – не стара, нет другой девки <…> Женись, говорит, Ванюха, честью говорю тебе, женись <…> девка, говорит, разумная, а что в летах, тебе лучше: дома заправлять мастерица будет. Вот я и женился. А что стара, точно стара <…>» [59, т. 8, с. 262-263].

     Споріднений з темою особистого щастя мотив сирітства. Як відомо, він є одним із атрибутів романів з переважанням авантюрного елементу. Багато в чому написані під впливом англійських та французьких зразків, романи Некрасова багаті на ознаки популярних зразків так званої легкої белетристики – школи, що склалася у французькій літературі. Твори письменників цієї школи, особливо романи Е. Сю, мали величезний успіх в Росії, особливо у середині 1840-х рр. Однак цими впливами не вичерпується зміст мотиву сирітства у спадщині Некрасова. Письменник, що так багато розмірковував про трагедію безсімейності, сам пережив глибоку гіркоту від нещасливого життя у батьківському домі, звертається до думки про сирітство не лише для створення захоплюючого читання, коли невідоме походження персонажа або його сирітство відкриває широкі можливості для несподіваних поворотів сюжету.

     У європейській літературі мотив сирітства  проявляється, швидше, як мотив таємниці народження. Як вважають дослідники, цей  мотив був одним із найбільш поширених  у європейській літературі. Стимулюючий вплив літературних зразків взагалі проявляється у прозі Некрасова «лише у формі загальних сюжетних відповідностей» [59, т. 10, кн. ІІ, с. 266]. У творах французької літератури таємниця народження надає широкі можливості для створення несподіваних поворотів сюжету, створення авантюри, що привертає увагу читача. У спадщині ж Некрасова підвищене значення має саме мотив сирітства. Це пов’язано із тим, що у його прозі авантюрний елемент витісняється тим, що описує мораль, для якого важливішою є не таємниця народження, а доля сироти, безбатьківщина.

     У художній прозі Некрасова більшість  персонажів втрачає батьків і  живе поза сім’єю. В «Повести о бедном Климе» головний герой лише випадково дізнається про свою матір, у романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» - росте без матері і поневіряється у столиці. У романі «Три страны света» сироти Полінька і Каютін, Кирпичов, горбун Борис Борисович, у романі «Мертвое озеро» - Анна Любська, Петруша, Гриша і Павло Тавровський, Генріх Кнаббе і Саша Отригіна. Як справедливо зазначають дослідники, мотив сирітства «набуває у романі узагальнюючого змісту» [59, т. 10, кн. ІІ, с. 258], свідчить про серйозні проблеми у російському суспільстві тієї доби.

     Мотив сирітства пронизує і вірші, і  прозу Некрасова. Окрім яскравого  індивідуально-авторського наповнення цього мотиву у спадщині поета, у художній прозі він виконує важливу функцію. Невідоме походження персонажа, як і в європейських зразках, допомагає у розвитку авантюри, створює декілька несподіваних поворотів сюжету. Однак важливіша за авантюру у Некрасова все ж характеристика вдач і навіть повчання. Локалізуючи свою увагу на окремому явищі – сирітстві, Некрасов осмислює його як соціальне зло, зображуване вкрай правдиво, із залученням реального життєвого матеріалу.

     Тема  особистого щастя є наскрізною для  всієї спадщини Некрасова. Залишаючись в межах попередньої літературної традиції, він, як правило, не зображує щасливих сімейних союзів. Якщо мова йде про представників вищого прошарку, поет викриває продажність кохання та шлюб, побудований на розрахунку, вигодах, де у сімейному житті панує холодність, байдужість, брехня, розбещеність і виростають діти з потворною психологією, що повторюють своїх батьків. Як зауважив К. І. Чуковський, «з поетів його покоління він найрельєфніше від усіх закарбував у своїй поезії той факт, що за тодішнього потворного устрою кохання стало для багатьох товаром, що мав торгівельну цінність, <…> він описує не лише окремі випадки, не лише окремих продавців та покупців, але і цілий людський ринок, де йде оптова торгівля коханням» [68, с. 307]. Коли ж Некрасов звертається до світу простих людей, він показує, що щасливий шлюб неможливий через майнові проблеми, через хазяйську уседозволеність, через злиденність. Його вірші і романи сповнені осиротілими дітьми, що залишилися без годувальника, матері, дівчатами, змушеними тяжкою працею заробляти собі на життя, одинокі старі та мужики, що гірко пиячать. Тема особистого щастя у спадщині Некрасова по суті стає темою неможливості, недосяжності особистого щастя.