Особливості поетики ранньої прози М. О. Некрасова

     Багато  ранніх творів Некрасова несуть у  собі ознаки драми: вони розпочинаються з конфлікту, зав’язка якого – «джерело» [30, с. 15] для подальшого розвитку подій. Фінали також нерідко будуються за законами драми: «напруга різко зростає і швидко отримує вирішення» [30, с. 16].

     До  творів, що мають у своїй структурі елементи драми, належить і повість «Двадцать пять рублей» (1841). Вона складається з однотипних епізодів (сцен), кожен з яких міг би стати самостійним нарисом характерів.

     У вказаній повісті проявляються художні  ознаки натуральної школи у поєднанні з елементами поетики романтизму. Таке поєднання показує авторський усміх по відношенню до обох естетичних рядів, створює комічний аналог романтичного двосвіту. Ця художня ситуація надзвичайно показова для стилю молодого Некрасова. Особливість цього стилю полягає у тому, що «романтико-історичний двосвіт сам став об’єктом іронії» [15, с. 107].

     Жоден дослідник, що аналізував повість «Двадцать пять рублей», не обійшов увагою гофманівську ремінісценцію – кохання головного героя до ляльки, яку сприйняв за чарівну дівчину. У «Пісочній людині» Е. Т. А. Гофмана захоплення Натаніеля лялькою – домінуючий мотив, що підкреслює зникнення  з життя «живих людських почуттів та природних реакцій» [10, с. 62].

     Образ ляльки-автомату був дуже популярним, і до Некрасова до нього зверталися такі відомі письменники, як О. Погорєльський та В. Ф. Одоєвський. Ситуацію, що безліч разів використовувалась у романтичних творах, позбавлено в повісті Некрасова фантастичного забарвлення, письменник «навмисно створює парадоксальні сутички двох стильових рядів, опускаючи романтичну іронію до побутового гротеску» [15, с. 107]. Некрасівська красуня виявилася «бездушною фігурою», що стояла на вікні перукарні. Над нею не працювали чарівники, вона ніколи не була живою дівчиною, герой закохався в «бездушную вывеску парикмахера, хладный кусок картонной бумаги, болвана, на котором мосье Гелио расправляет свои произведения» [59, т. 7, с. 114].

     Якщо  створюючи повість «Двадцать  пять рублей»,  Некрасов вчився у Гофмана, то оповідання «Ростовщик» (1841) написане під впливом роману Діккенса «Життя та пригоди Ніколаса Нікльбі» (російський переклад з’явився у 1840 р.). Ч. Діккенс був популярним у Росії не менше за Гофмана, і Некрасов неодноразово згадує ім’я англійського письменника у критичних статтях та використовує його сюжетні моделі.

     У оповіданні «Ростовщик» центральну колізію обумовило бездушне ставлення лихваря до своєї дружини та єдиного сина. Пізнє покаяння приводить лихваря Корчинського до безумства, його син вмирає, що нагадує дікенсівську трагічну розв’язку.

     Стиль оповідання «Ростовщик», як і всієї  ранньої малої прози Некрасова, неоднорідний. Деякі фрагменти мають  яскраво виражене романтичне забарвлення, а багато деталей виконано в дусі поетики натуральної школи. Некрасов і його сучасники створювали твори у епоху напружених пошуків нових літературних шляхів і внаслідок цього часто в межах одного тексту виконували «протилежні художні завдання» [19, с. 76].

     Молодий Некрасов часто експериментував  у пошуках свого стилю і  нового жанру. Наприклад, в опублікованій в 1841 р. «Кареті» поєднуються ознаки оповідання та щоденника. У результаті дієва сторона виявилася послабленою, і на перший план вийшла емоційна сповідь героя. Підзаголовок «Передсмертні записки дурня» також зближує «Карету» із щоденником та ріднить її зі знаменитими «Записками сумасшедшего» (1835) М. В. Гоголя.

     1841 рік виявився для Некрасова-прозаїка  дуже плідним: письменник написав  ряд творів у різних жанрах. Повість «Життя Олександри Іванівни»  витримано переважно в естетиці  натуральної школи, у ній зображено людину, вписану у жорсткі соціальні рамки, і ніщо не може завадити її трагедії – смерті від голоду, нудьги та непосильної праці.

     Жанр  повісті не передбачає відходів від  чітко визначеної лінії: сюжет рухається  від благополуччя героїні (на початку) до злиднів та загибелі (у розв’язці). Поетика натуральної школи має не увазі зображення безпомічності людини та жорстокості світу. Олександра Іванівна переходить із затишної карети до коляски, потім до дрожок, а потім до похоронних дрог – «загального екіпажу людства» [59, т. 7, с. 194]. У повісті відчувається вплив сентименталістської та романтичної естетики, що знову свідчить про еклектичність некрасівської прози.

     Взаємодія натуралістично загострених подробиць  побуту та портрету, сентиментальної мови серця, романтичної сили характерів готувала літературу до реалізму. Повість Некрасова «Опытная женщина» (1841) написано вже в реалістичному ключі, про романтизм нагадують лише штампи любовних зізнань та алюзії на роман В. Гюго «Собор Паризької Богоматері» (1831). Читач не мав можливості засумніватися, що описуються справжні поміщики, реальні старі діви, нудьгуючі вдови, невигадані холостяки, котрі хворіють на пристрасть свататися та пиячити. На цьому природному фоні особливо помітні психологічні збої у змалюванні характерів головних героїв, у мотивації вчинків, від яких залежить розвиток сюжету повісті.

     Один  з найбільш значних творів молодого Некрасова – неопублікована за життя  автора «Повесть о бедном Климе», створена не пізніше 1843 р. Як справжній романтичний герой, Клим не схильний до компромісу, послідовність переконань веде його до трагічного фіналу. Світ, що оточує героя, зображено в іншій тональності і протиставлено ідеальному персонажу від самого початку.

     Обравши жанр повісті, Некрасов вкотре розміщує поряд романтичні та реалістичні художні форми. Цілеспрямованість динамічного сюжету романтичної повісті змушувала героя за усіх обставин залишатися ображеним долею бідняком, у той час як фон «Повести о бедном Климе», створений у рамках нравоописової літератури, сповнював твір конкретикою сучасного побуту.

     Некрасов, що творив на межі двох могутніх художніх методів, активно шукав шляхи  перевтілення реальних подій в умовні художні образи, намагався виробити манеру, адекватну літературній ситуації, що склалася.

     У 1844-1846 рр. і на початку 1850-х рр. Некрасов написав велику кількість прозових творів, що друкуються під заголовком «Фельетоны», серед яких мають місце численні жанрові варіації фельєтонів: хроніки, листи, статті, сатиричні мініатюри, рецензії, замітки, стилізації під щоденникові записи.

     Фельєтони Некрасова створено за законами поетики  натуральної школи з її спрямованістю  до факту, до опису характерів, цікавістю  до звичок людей, побуту. Жанр фельєтону  близький до нарису з його композиційною  свободою, обумовленою асоціативним характером авторської думки, не зв’язаною жорсткою логікою сюжету. До некрасівських фельєтонів моделі подій нерідко переходили з більш ранніх оповідань та повістей, а з фельєтонів – до більш пізніх романів, що свідчить про складні міжжанрові зв’язки у творчості письменника. 
 

     1.2. Літературні традиції та жанрові пошуки у романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» 
 

     Письменник-початківець, входячи до великої літератури, відчував необхідність засвоїти досвід, накопичений  попередниками, митцями минулих років.

       Звернувшись до жанру авантюрного  роману, Некрасов спрямовує свої  пошуки до сфер різних художніх  методів, в результаті чого  з’являється багаторівнева, багатокомпонентна структура, що не позбавлена внутрішніх протиріч.

     Роман «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» еклектичний, однак його єдність зумовлено авторською увагою до сучасності та характерних їй проблем. Художні пошуки формують новий світогляд письменника, пов'язаний з естетикою реалізму.

     У літературознавстві зазначалося, що авантюрна основа була для Некрасова деякою первинною формою, спираючись на яку письменник хотів створити «реалістичний роман автобіографічного характеру, в центрі якого на місце умовного персонажа поставить молодого різночинця» [12, с. 40]. Головною причиною звернення багатьох російських письменників до роману пригод, як правило, вважають властивий цьому жанру опис характерів, що завжди є дуже привабливим у «нових умовах – побуту, середовища» [12, с. 35].

     «Российский Жилблаз, или Похождения князя Гаврилы Симоновича Чистякова» (1814) В. Т. Нарежного, «Иван Выжигин» (1829), «Петр Иванович Выжигин» (1831) Ф. В. Булгаріна, «Русский Жилблаз, похождения Александра Сибирякова или Школа жизни» (1832) Г. Симоновського, «Саломея» (1846) А. Ф. Вельтмана – далеко не повний перелік авантюрних романів, написаних російськими белетристами. Мали справу із цим жанром і російські класики. М. В. Гоголь, як відомо, використав фабульний принцип авантюрного роману, головним героєм якого став шахрай Чічіков. О. С. Пушкін збирався написати роман «Русский Пелам», маючи намір полемізувати з авторами численних «Російських Жилблазів», романів про простолюдинів.

     Орієнтуючись  на структуру лесажівської «Історії Жиль Блаза із Сантільяни» (1715-1735), митці  отримали можливість описувати сучасні характери, послідовно поєднуючи події у довгий ланцюжок. Якщо цей прийом у якийсь момент не задовольняв автора, то завжди можна було ввести «вставну новелу», фабульно не пов’язану з основною канвою оповіді. Поєднання головних дієвих ланок і вставних епізодів дозволяло створювати романну об’ємність не за рахунок побудови складної багаторівневої системи з взаємопроникаючими елементами, а шляхом простого поєднання захоплюючих історій. Використовуючи вказаний прийом, Некрасов ввів до свого роману чимало «вставних новел»: «Необыкновенный завтрак», оповідання про Парашу, Агашу, «Ежовая голова».

     Рання пікареска, як відомо, має літературний орієнтир, хоча і пародійно переосмислений. Відправною точкою слугує лицарський роман, в якому благородного героя виховують і готують до подвигів достойні наставники. У шахрая-початківця теж є вчителі – досвідчені шахраї, які оббирають, б’ють, змушують свого учня красти.

     Наставниками  Тихона Тростнікова стають гіркі  п’яниці. За стакан вина вони готові принижуватися  і навіть здійснювати злочини. Один з них, Кір’янич, навчив Тихона красти собак, щоб продавати улюбленців їх власним хазяїнам. Формується суто авантюрний текст, де герої поводяться як справжні пікаро, здійснюють погані вчинки з азартом та захопленням.

     Другий  вчитель Тихона – Григорій Огулов («Зелений пан»), Котрий колись служив в одному з петербурзьких училищ. Ця талановита та освічена людина викладала Тихону латину та російську літературу, цілком компенсуючи своїми знаннями відсутність підручників.

     З образом Григорія Огулова до роману Некрасова широко входить тема мистецтва, заявляє про себе і автобіографічний елемент, оскільки письменник у 1840-і роки завойовував своє місце у літературному житті.

     Однією  зі сфер, що забезпечувала романну  об’ємність некрасівського твору і надавала автору можливість разом з вітчизняною словесністю пройти визначений шлях розвитку, стала російська класицистична література. Письменник-початківець Тихон Тростніков, а разом з ним і сам автор, з великою цікавістю пізнає природу жанрів, характер адресації, концепцію особистості, що склалися в літературі недавнього минулого.

     Цікавий Тростніков довідався про «Зеленого  пана» і з’ясував, що розмови про знайомство з Ізмайловим та Державіним не вигадка. Колись Огулов дійсно спілкувався з відомими російськими літераторами, сам писав хвалебні вірші на дні іменин чи одруження важливих персон. У винагороду піїт отримував гроші, золоті табакерки, обіди та ляпаси. Об’єктивно зображаючи цього героя, показуючи, яке враження Огулов справляє на оточуючих, автор висловлює своє ставлення до класицизму в цілому.

     З тією ж метою використовується пряме  слово оповідача, самого Тихона, що публіцистично декларує своє ставлення  до старої літератури. З молодим  максималізмом герой розмірковує  про людську цінність щодо епохи класицизму. У самого Некрасова, мабуть, викликало протест те, що у «класицистській ліриці можливість для людини стати особистістю, усвідомити своє ставлення до себе та інших взагалі надзвичайно обмежена» [42, с. 16], тому так наполегливо письменник показує, що розмите «я» одичного адресанта позбавляє Огулова здатності самостійно мислити і поважати себе.

     Класицистське світосприйняття активно засуджується автором роману, оскільки письменник шукає інших стосунків між  митцем (Людиною) та світом. Однак за всього цього суб’єктивно-критичного погляду молодого Некрасова на стару естетичну систему в класицистському тексті роману віддається належне літературі XVIII ст., оскільки Григорій Андрійович Огулов став вчителем Тростнікова і підготував письменника нового часу.

     Вивчаючи  взаємодію елементів різних художніх методів у творчості одного й  того ж автора, В. В. Виноградов визнавав закономірність цього явища і зазначав, що «спадщина письменника майже ніколи не представляє прямого ряду об’єктів, що рухаються в одному напрямку.  <…> У більшості письменників – декілька різних ликів художньої індивідуальності» [19, с. 76]. Постійно змінюється образ і у автора роману, що вивчається нами, оскільки Некрасов-прозаїк брав участь у загальному для багатьох митців цього періоду процесі пошуку нових форм.