Особливості поетики ранньої прози М. О. Некрасова

     Тему  народу втілено і у тих фрагментах прозових творів Некрасова, де описано  життя та побут російських селян. Так, у романі «Три страны света» Каютін визнає, що він «не знал русского крестьянина»: «Как и все, изъяснял я каждый поступок его по внешности факта, а еще чаще старался удаляться таких мыслей, так же как столкновений с простым классом» [59, т. 9, кн. ІІ, с. 221]. Однак більш близьке знайомство з селянами дало Каютіну можливість зрозуміти його краще. «Труден доступ к его сердцу. Он суров, неразговорчив, неохотно обнаруживает свое чувство, глубоко запрятывает в душу свою кручину. Ошибается тот, кто иначе думает <…> Серце его открывается не всякому и не вдруг. Вот уж, кажется, ты довольно сблизился с ним: он волен с тобой в обращении и за словом в карман не ходит; ты думаешь, говорит он тебе всю подноготную <…> Погоди, она у самого у него неясна, а ты не настолько расположил его к себе и расшевелил, чтобы она у него выяснилась, облеклась в слово <…>» [59, т. 9, кн. ІІ, с. 219-220].

     У романі викладено свого роду програму виховання освіченої людини та намічені шляхи її зближення з російським селянином. Справжнє розуміння наступає лише тоді, коли людина освічена, міська змінюється сама, стає чистішою: «Будь прост и добр, а главное – будь искренен, спрячь подальше чувство собственного превосходства, умей отстранить все порывы неизбежной надменности, которая невольно пробивается в подобных отношениях, да еще не показывай, что ты стараешься под него подладиться, - и только тогда можешь ждать его искренности <…>» [59, т. 9, кн. ІІ, с. 220]. Серед переваг російського селянина Каютін називає його «душу, чувство, энергию и что, главное, много иронии, иронии дельной и меткой», «удаль и находчивость», «отважность при совершенном отсутствии хвастовства» [59, т. 9, кн. ІІ, с. 220]. Увага людини освіченої до простого мужика дає можливість побачити , що «много жизни, здоровых и свежих сил в нашем милом и дорогом отечестве <…>, что все идет вперед <…> может быть, иначе, чем думали кабинетные теоретики, но совершенно согласно с характером народным, с его судьбами, древними и настоящими, с неизменным законом историческим <…> Увидит, и устыдится своего бездействия, своего скептицизма и сам, как русский человек, разохотится, расходится: откинет лень и положит посильный труд в сокровищницу развития, славы и процветания русского народа» [59, т. 9, кн. ІІ, с. 221].

     Тема  народу у спадщині Некрасова, на наш  погляд, має два аспекти – викривальний і другий, який можна було б назвати «утопічним», пов'язаний із зображенням ідилічних картин вільної праці селян. Варто визнати, однак, що до найвищих досягнень Некрасова останні все ж не належать. Істинної майстерності він досяг під час зображення картин підневільної праці, повсякденного життя знедоленого народу, коли викриває несправедливість соціального улаштування світу.

     Активно поєднується з темою народу у  спадщині Некрасова мотив мандрів. Мотив мандрів, як відомо, пронизує, передусім, поезію Некрасова. Цю проблему вивчено у літературознавстві. Герої письменника, що мандрують Росією у пошуках правди, ставали предметом дослідження у роботах різних років [1; 2; 5; 8; 22; 40; 55]. Однак практично у жодній з них не розглядається мотив мандрів у художній прозі автора. У статті Р. Клеймана «Деякі аспекти мотиву мандрів у творчості М. О. Некрасова та Ф. М. Достоєвського» підкреслюється, що «до теперішнього часу залишилося багато аспектів власне мотиву мандрів, його історико-літературної генези та специфіки художнього втілення Некрасовим і Достоєвським, для яких образ мандрівника у різних його іпостасях є надзвичайно важливим і проходить крізь багато творів» [40, с. 30].

     У художній прозі мотив мандрів  має підвищене значення. Але у  порівняно із поезією, де чітко відчувається зв'язок цього мотиву з народнопоетичною основою та літературою про мандрування, у прозі Некрасова відбувається визначена трансформація: змінюється зміст мотиву мандрів. Наприклад, у романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» персонаж мандрує не «матінкою-землею», а столичними прийомними, найманими квартирами, редакціями у пошуках засобів для існування. Його мета – не пошуки народної істини, а пошуки місця, служби. Його мандри є і засобом зображення столичного світу, і способом його осягнення. Мандруючи різними прошарками столичного життя, персонаж змінюється, приймаючи форми поведінки, що відповідають його образові життя. Як справедливо зазначає дослідник, «Некрасов проводить свого героя шляхом життєвих та інтелектуальних пошуків <…>, виділяючи при цьому його здатність прилаштовуватися до будь-яких життєвих обставин, живучість, на відміну від традиційних мрійників, романтичних героїв, відразу приречених на загибель» [59, т. 8, с. 127]. Вже у першому романі визначається амбівалентність мотиву мандрів у спадщині Некрасова. Пошуки істинної правди, що об’єднує батьківщину, природу і народ, довірено мандрівникам-селянам, людям з народу. Мандрування міським світом стає способом його зображення та осягнення його законів.

     Новаторство письменника проявляється у створенні образу мандрівника Каютіна у романі «Три страны света»,молодого дворянина, не розуміючого психології народу, який у фіналі роману стає персонажем, близьким до мандрівників Некрасова, образи яких створено у його віршах і поемах. Він зближується з російським мужиком, пізнає його і разом з ним пізнає і російське життя. Таким чином, мандри Каютіна видаються, насамкінець, ходінням за новою російською правдою, яку Некрасов вбачає у формуванні прошарку підприємців. 
 

     2.2. Теми, мотиви та  образи морально-етичного зрізу 
 

     Від культурно-історичних тем Некрасов звертається у прозі до «вічних» тем, використовуючи вже існуючі  в літературі, роблячи власні художні  відкриття та прокладаючи шляхи  до подальшого розвитку російської белетристики.

     Постійно  звертаючись до теми смерті у своїх віршах, завершуючи життєве коло своїх героїв могилою та гробом, Некрасов багато говорить про смерть та поховання у прозових творах. Основна особливість зображення смерті у повістях та романах письменника – увага до матеріальної сторони вмирання, інтерес до предметного. В значній мірі це пов’язано з традиціями натуральної школи з її прагненням до сухого, безпристрасного опису визначеної сторони життя.

     Наприклад, у незавершеній «Повести о бедном Климе» оповідач лише повідомляє, що у  спальні небіжчика було тихо й темно. Сюди прийшов Клим, бідна молода людина, якого опікун обіцяв нагородити значною спадщиною. Але його раптова смерть перекреслила всі плани, і молодик залишився безе засобів до існування. «Он лежал неподвижно на смертном одре своем с ясной, безмятежной улыбкой, которая играла на устах его в последнюю минуту жизни и осталась на них вечно <…> У изголовья стоял Клим, вперив грустные очи в лицо благодетеля; в ногах стоял камердинер генерала, слуга старый и верный, которого покойник любил как друга. Оба, и господин и слуга, были глубоко поражены, не говорили, не плакали от избытка горя. Но вот глаза старика заблистали слезами, и громкие рыдания огласили комнату <…>» [59, т. 8, с. 7]. Показником доброчинності героя є його ставлення до грошей, які юнак міг би таємно взяти зі спальні небіжчика. Однак «он ничего не взял, кроме платья, которое было на нем, и некоторых безделок на память о своем благодетеле <…> Наследники сказали, разделив дружелюбно его имущество, что он должно быть большой дурак» [59, т. 8, с. 9].

     Якщо  смерть близького герою персонажу  є драмою, то смерть багатія –  розвагою. Не випадково її описано  іронічно. Для артільних, у компанії яких опиняється Клим, смерть багатої  людини – джерело прибутку, джерело  загальної удачі та щастя. Показовою є така сцена:

     « - Завтра похороны! – произнес небритый дворянин торжественно.

     - Похороны! Похороны! – повторилось  во всех концах комнаты; даже  спящих разбудило это магическое  слово <…> Похороны для нищих  то же, что свадьба для жениха, влюбленного в свою невесту, запутанное дело для взяточника, страсбургский пирог для обжоры <…> Тут их кормят, поят на убой да, кроме того, дают еще деньги <…>

     - Где, где? – раздалось со  всех сторон.

     Торжествующий дворянин назвал улицу и описал приметы  дома.

     - Богатые? Богатые? – закричали  нищие <…>

     - Такая крышка стоит у ворот,  что одна тысячи рублей стоит!

     - Знатно! Знатно! Будет пожива!

     - Я нарочно спросил: говорят,  генерал умер <…> Будет обед  нам, вино и раздача <…>.

     Чужое горе водворило веселье в грязном пристанище рыцарей медной монеты, все с удовольствием думали о предстоящем дне и заснули спокойно <…>» [59, т. 8, с. 47].

     Смерть  є джерелом нещасть для персонажів з простого народу. «Отец мой умер. Я осталась круглою сиротою и решительно не знала, что делать <…>» [59, т. 8, с. 134], - так мотивується різкий поворот у долі Матильди в романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова». Щасливе життя Параші скінчилося зі смертю матері. «Батюшка с тех пор перестал учить меня, как матушка умерла <…> Батюшка стал ужасно скучать; ходил, как больной, не ел; только плакал» [59, т. 8, с. 167].

     Агаша, сестра візниці Ваньки, від брата  дізнається, що мати «вот уж третий год как умерла». «Весть о смерти матери была для Агаши новостью, сколько неожиданною, столько же страшною» [59, т. 8, с. 266]. Саме з нею Агаша пов’язувала всі згадки про колись щасливе життя: «Живя у чужих людей, попрекаемая каждым куском, видя кругом себя только недоброжелателей и гонителей и привыкнув считать такими людей, Агаша хорошо вспоминала мать свою, вспоминала каждую ее ласку, и печальный образ заботливой и кроткой старушки, чем более отдалялся от нее временем, тем ярче облекался в форму какого-то высшего и лучшего существа, к которому она с каждым днем сильнее привязывалась». Образ матері, таким чином, ставав для Агаші і надією на щасливе майбутнє: «Свидеться с ней когда-нибудь было единственною светлою надеждою в горьком существовании сироты. Теперь она вдруг почувствовала себя навсегда сиротою <…>» [59, т. 8, с. 266].

     Тема  смерті у прозових творах тісно пов’язана з темою грошей. Оповідач обов’язково звертає увагу на події, що відбуваються після поховання персонажа. Так, наприклад, у романі «Мертвое озеро» показано, на що перетворився колись веселий дім Олексія Олексійовича після його смерті: «В день открытия духовной все наследники, их жены и дети, а также прислуга покойного, собрались в большой зале, наполненной сундуками, распространявшими удушливый затхлый запах, штуками толстого холста, образовавшими курганы; шубы и всякого рода платье, сбруя, инструменты, даже порожние бутыли и лекарственные склянки – все было тут. Дома нельзя было узнать» [59, т. 10, кн. І, с. 293 ]. Після смерті Наталі Кирилівни приживалки пересварилися через ключі до шухляд, у яких лежали речі покійної.

     У главах роману, присвячених історії Мертвого озера, тему смерті розвинуто у романтичному дусі. «С незапамятных времен было тут предание, что озеро и лес, его окружающий, населены злыми духами <…> Ни разу не возвращались домой без новых подтверждений о страшных слухах, ходивших об озере. Пропавшие у мужика корова, лошадь – все приписывалось озеру» [59, т. 10, кн. І, с. 380]. Наповнюючи оповідь історіями про злодіяння, які відбувалися на березі страшного озера, оповідач визначає долю героїні, що виросла на його березі: вона – дочка циганки та пана, що звикла до волі, і суспільство, куди вона раптово потрапляє завдяки Твардовському, вбиває дівчину. Мертве озеро, що забрало до своїх вод багатьох мешканців тих місць, не відпускає і героїню.

     По  відношенню до теми смерті Некрасов переживав еволюцію. Характер її втілення у поезії з самого початку було пов’язано з народнопоетичною традицією. Риси цієї традиції проявляються і в прозових творах, однак провідними у них стають принципи натуральної школи. Письменник зосереджувався на описі однієї сторони людського життя, що надавало йому можливість спостереження явища під конкретним кутом зору. Некрасов використовував, з одного боку, сухий, безпристрасний опис предметного, а не духовного світу, а з іншого – співчутливу інтонацію. У художньому освоєнні теми смерті Некрасов залишався на послідовно демократичних позиціях: сарказм та іронія використані для опису смерті та поховання тих, що мають владу, а співчуття автора-оповідача проявляється до знедолених. Усвідомлюючи соціальну приналежність важливим естетичним фактором, у людині з народу Некрасов відшукує риси істинної особистості. У ситуації смерті його герої з соціальних низів змальовуються вищими, моральнішими, природнішими та чистішими, ніж представники вищого світу. У романі «Мертвое озеро» тему смерті втілено за допомогою романтичних кліше та переходів від умовно-казкового до іронічного способу зображення.

     Аналіз  наукової літератури про творчість  Некрасова дає основи говорити про  те, що тема грошей у його спадщині спеціально практично ніколи не розглядалася. Виключенням можна вважати статтю К. Чуковського «Тема грошей у творчості Некрасова» [69, с. 305-340], написану на початку 20-х рр., у якій перший та єдиний раз у російському літературознавстві здійснено спробу цілісного аналізу цієї великої та цікавої проблеми.

     Некрасов  згадував про гроші у зв’язку  з будь-якою, навіть далекою від  грошей подією. «И искры черных глаз / Сверкают, как червончики», - говориться про циганські очі. «Закон про друк, начебто скасовуючий цензуру, <…> було переведено на копійки та гривеники: «На восемь гривен подметок / Меньше износится в год» [69, с. 306]. «Часто тема грошей виникає у Некрасова там, де ніяк не очікуєш. Заарештовано велику групу революційних борців і внаслідок цього <…> у тюремному районі підвищується ціна на квартири. Це пояснюється так: на побачення до заарештованих приїжджають їх матері і тому всі квартири, що поближче до тюрми, нарозхват: <…> И берут лачужки бедные / По неслыханным ценам» [69, с. 307].