Творчий внесок Г. Сковороди в духовну культуру українського народу

 
 
 
 

РЕФЕРАТ 

на тему:

“Творчий внесок Г. Сковороди в духовну культуру українського народу.”

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 

     ПЛАН

    Вступ.

    1. Формування філософсько-етичних  поглядів

    Г. Сковороди.

    2. Вчення Г. Сковороди про три  світи і дві натури.

    3. Морально-етичні принципи Г. Сковороди.

    Список  літератури

                                                               
 
 
 
 
 
 

 

     ВСТУП

    Розвиток  духовної культури українського народу нерозривно пов’язаний з іменем великого філософа, педагога, поета і письменника Григорія Сковороди. Його діяльність припадає на другу половину XVIII століття. Внесок митця у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти лише у зв’язку з соціально-економічними процесами тієї доби. У цей час посилилася визвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій формувалися погляди і переконання Григорія Сковороди. Він виступає з протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна нерівність, ганебні пристрасті. Сковорода таврував можновладців, пройнятих жадобою наживи та владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований, його носіями він вважає поміщиків, глитаїв, здирників, панство, духівництво. Це був поступовий прогрес сходження від простої критики і заперечення існуючого суспільства до складання та вироблення певного філософського вчення, що складалося із систематизованих та всебічно обгрунтованих поглядів і принципів. Від літературних творів у вигляді віршів та епіграм, висміюючих державний лад і притаманні йому недоліки, Сковорода з часом переходить до складання філософських притч, діалогів та творів, де замислюється не над конкретними, а над вселенськими проблемами. Його цікавлять морально-етичні, естетичні принципи, питання педагогіки та виховання всебічно розвиненої і високоморальної особистості. Крім того, Сковорода звертається до питання побудови світу та сенсу людського життя і щастя. Звичайно, щоб зрозуміти філософсько-педагогічні погляди Григорія Сковороди, необхідно детальніше прослідкувати його життєвий шлях та процес становлення і формування його як великого філософа, літератора та педагога, що залишив помітний слід в історії українського народу.

                 

 

     Формування філософсько-етичних  поглядів

    Г. Сковороди

    Григорій  Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. В 1734-1753 роках з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. Протягом кількох років (1741-1744) обдарований юнак був співаком придворної капели в Петербурзі. Залишивши капелу, Сковорода знову повернувся до навчання в Академії.

    У 1745 році прослухавши дворічний богословський  курс, Сковорода як один із кращих учнів Академії, що “. швидко перевершив ровесників своїх успіхами і похвалами”, був представлений полковнику Г. Вишневському і в складі його комісії по заготівлі вин в Токаї для царського двору відбув до Угорщини, де перебував до 1750 року. На цей час припадають також його подорожі по Австрії, Словаччині, Польщі, Італії.

    Повернувшись  на Україну, в 1751 році Сковорода деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. У своєму курсі лекцій він пропагував думки, які суперечили офіційно-догматичному погляду на поезію, Сковорода рішуче відкинув вимогу наставників семінарії дотримуватися існуючої традиції, заявивши єпископу Н. Срібницькому: “Одна справа пастуша сопілка, інша — пастирський жезл”. Після цього йому довелося залишити семінарію, і він востаннє повернувся до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1753 року.

    Як  здібного вихованця митрополит Тимофій  Щербацький у 1753 році рекомендував Григорія Cковороду домашнім учителем сина багатого поміщика С. Томари. Не бажаючи терпіти образи в родині Томари і маючи свої власні погляди на виховання та проблеми педагогіки, через рік Сковорода залишив це місце і здійснив подорож до Москви. Майже рік він провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення на Україну Сковорода знову посідає місце домашнього вчителя. На цей раз у маєтку С. Томари в селі

    Ковраях він перебував до 1758 року. Тут  почалась його літературна творчість. У Ковраях він написав перші вірші, згодом включені до збірника “Сад божественных песней”. Подальше життя письменника пов’язане з Слобожанщиною.

    Протягом  кількох років Сковорода обіймав  посаду викладача в Харківському колегіумі, де в 1759/60 навчальному році викладав поетику, а потім – курс синтаксими та грецької мови. У колегіумі Сковорода познайомився з учнем М. Ковалинським, з яким підтримував дружні зв’язки протягом усього життя. Це спілкування мало творчим наслідком багату латинську епістолярну спадщину Сковороди. Ковалинському українська культура завдячує тим, що він склав біографію свого вчителя.

    Через вільнодумство і розбіжність  у переконаннях з наставниками колегіуму  та через наклепи Сковорода був змушений залишити улюблену педагогічну роботу. У 1768 році його запросили викладати курс етики у додаткових класах при Харківському колегіумі. Але, оскільки просвітительська концепція моралі суперечила офіційно-церковним догмам, його звільнили з посади.

    У 60-х роках, працюючи викладачем у  Харківському колегіумі, Сковорода написав багато віршів старокнижною українською та латинською мовами.

    Останні понад 25 років життя Сковорода  провів у мандрах по Слобожанській

    Україні, що давало письменнику-мислителю багатий  матеріал для творчості. Сааме в цей період були створені його основні філософські твори-трактати, діалоги та притчі. З написаних у різний час віршів він уклав збірник “Сад божественных песней”. Створені частково в 60-ті, частково у 70-ті роки байки у 1744 році були об’єднані в збірник “Басни Харьковскія”.

    Крім того, у період мандрів по Україні Сковородою були написані такі філософські твори: “Діалог, или розглагол о древнем мире”, “Наркісс. Разговор о том: узнай себе”, “Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни”, “Разговор, називаемый алфавіт, или Букварь мира”, “Израильский Змій”, “Діалог. Имя ему – Потоп змеін” та інші.

    Різностороння творчість Сковороди як філософа-мислителя, письменника, педагога, його суспільно-історичні, етичні й естетичні погляди становлять важливий етап у розвитку вітчизняної наукової і суспільно-політичної думки.

    Більшість дослідників творчої спадщини Сковороди  підкреслювали його

    самобутність. Він був “мислителем самобутним, оригінальним. Він не повторював сліпо думки і теорії своїх попередників, а переосмислював їх крізь призму свого світоуявлення і відповідно до самим ним поставлених перед філософією завдань. Він був справжнім сином часу свого і свого народу”.

    Головну роль у становленні Сковороди  як ученого відіграла Києво-Могилянська Академія. Саме тут майбутній філософ опанував античну спадщину,  зокрема ідеї Сократа й Платона, Ціцерона й Лукреція Кара; пізнав вчення великих природознавців Коперніка й Галілея, Бекона й Декарта, сприйняв критичнее ставлення до Святого письма, поступово переконувався в безмежних можливостях розкріпаченого розуму вільної людини.

    Світогляд Сковороди як просвітителя-демократа  формувався також на українській літературній спадщині XVII століття з її гуманістичними традиціями й літературі Нового Часу, пов’язаної з народною творчістю і просвітницькими ідеями.

    Учитилями Сковороди в Академії були такі прогресивні  професори, прихильники просвітницьких ідей, як Варлаам Лащевський і Гедеон Слонімський, послідовники школи Феофана Прокоповича й Симона Тодорського, Тихін Александрович і Досіфей Галятовський, прихильники новітньої течії в Академії, а також талановитий філософ, просвітник Георгій Кониський. Як свідчать документи, Сковорода з повагою згадував своїх учителів, захоплювався їх творчістю. Філософські курси викладачів Києво-Могилянської академії привертали увагу багатьох учених як

    джерело вивчення філософської думки в Академії. Дослідження вчених показали, що в основі філософських курсів був не томізм, а вчення Арістотеля, очищене від теологічних догм в період Відродження. Воно несло у собі “ ті ідеї Реформації і світського гуманізму, яких вимагало тогочасне суспільно-економічне життя”

    Використовуючи  творчу спадщину античних авторів (Арістотеля, Анаксагора, Демокріта, Епікура), професори Академії зверталися також до праць учених-гуманістів Муціона Руфа, Агріколи, Еразма Роттердамського, Яна Амоса Коменського та ін. Пізніше, коли православ’я почало втрачати свою роль як ідеологія національно-визвольної боротьби, вчені Академії починають цікавитись природничими працями та філософськими творами представників Нового Часу. Це – Тихо де Браге, Галілей, Коперник, Бекон, Декарт, Гоббс, Спіноза, Гассенді.

    Серед діячів Києво-Могилянської академії XVII – першої половини XVIII століття провідне місце в розвитку філософської думки займали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, С. Явор-ський, а також Й. Кроковський, В. Ясинський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, Г. Кониський. В академічних курсах цих представників філософської думки не рідко заперечуються церковні догми як критерій істини, визнається вічність матерії й об’єктивного світу. Природа, на думку І. Гізеля і Й. Кононовича-Горбацького не народжуеться і не зникає, а існує незалежно від людського розуму, не є його витвором. Обидва вчені визнавали основне положення сенсуалізму про те, що пізнання об’єктивного світу починається з досвіду, з відчуття. Богу ж залишалася роль першотворця й першорушія. Так з’являється теорія двох істин, намагання виділити теологію від філософії. Перша повинна була займатися надприродними речами, а філософія – реальними, “що існують самі по собі”.

    Зростав інтерес вчених Академії до природничих  наук, які грунтувались на довідних знаннях. Це був час поступового виділення природничих наук з філософії. Курси вчених несли в собі елементи астрономії, фізики, біології,

    медицини, хімії. У своїх лекціях професори  Академії часто посилалися на медиків – природознавців Авіценну, Авероеса та ін.

    Філософській  науці, як і прогресивній суспільно-політичній думці, що формувалася у Київській академії, були близькими ідеї Відродження і Просвітництва. І хоча вітчизняні вчені перебували ще значною мірою під впливом релігійної ідеології, їх боротьба проти томізму, використання досягнень прогресивної думки сприяли вивільненню філософії, як і інших наук, з-під влади теології,перебудові духовного життя на основі науки й освіти. У другій половині XVIII ст. Синод, намагаючись закрити доступ у Київську академію матеріалістичним ідеям французських філософів XVIII ст., заборонив її професорам складати самостійні курси лекцій і наказав читати філософію за системою Лейбніца і Вольфа, за підручником Баумейстера і Пурхоція. Почесне місце в історії розвитку прогресивної філософської думки, започаткованої в Київській академії, належить її вихованцю Григорію Сковороді.

    Роки  навчання Г. Сковороди в Києво-Могилянській академії стали періодом формування його як передового мислителя, прямого спадкоємця і продовжувача прогресивної суспільно-історичної і філософської думки кращих представників Академії. А тісний зв’язок з народом, невтомна праця підняли його на вищий щабель порівняно з академічними вчителями.

    В умовах жорстокого, всезростаючого соціального  і національного гноблення на Україні в другій половині XVIII ст. Сковорода йшов у народ, своєю працею, прикладом свого життя, словом невтомно і наполегливо “сіяв розумне, добре і вічне”. В цьому — вся велич Сковороди — Просвітника, який “з’явився на світ, в якому йому судилося стати світлом”, і таким залишитися в пам’яті народній. Помер Григорій Савич Сковорода 9 листопада 1794 року в с. Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського району).

    Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю  вітчизняної культури. Він писав пісні і музику до них, вправно грав на кількох музичних інструментах, малював, а головне — створив численні літературні і філософські твори. Його спадщина належить до визначних надбань вітчизняної прогресивної культури XVIII ст., а його ім’я посідає помітне місце в ряду видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу України. У свідомість сучасників та нащадків він увійшов насамперед як народний вільний мислитель, мандрівний учитель життя, в якому висока освіченість поєднувалася з мудрістю трудящої людини. Мужність Сковороди, зневага до багатих, протест протии несправедливості і зла, засудження наживи, духовна незалежність створили йому в народі добру славу. Вже в XVIII ст. його пісні та “псалми” увійшли до репертуару кобзарів і лірників.