Етнографічні особливості українського народу

 

  Тема  Етнографічні особливості українського народу.

ПЛАН

 

1. Предмет і завдання курсу «Народознавство».
2. Становлення українського народу, історико етнографічні районування України: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Поділля, Волинь, Карпати, Слобожанщина, Полтавщина, південь.
3. Етнографічні групи українського народу: українські горяни, гуцули, лемки, байки, поліщуки, пінчуки, литвини.

 

Українське народознавство – це наука, яка комплексно вивчає історію, мову, літературу, культуру, етнографію, релігію, філософію, економіку, соціологію, природничі досягнення українського народу в його зв’язках з іншими народами від давніх часів до сьогодення.

Етнографія (від давньогрецьк. «етнос» - народ, «графо» - пишу) – наука про культуру та побут народів світу. Етнографія вивчає етнічний склад населення, походження (етногенез) народів і їх взаємодію, традиції в області звичаїв, культурних надбань, народного мистецтва, процеси сучасної перебудови побуту.

За археологічними даними, перші людські поселення на території України датуються серединою палеолітичної доби, а за часів неоліту розвинулась так звана трипільська культура з хліборобством, яке було основою господарювання.Міфи трипільської культури стали основою української міфології, частина трипільських племен стала підґрунтям відокремлених праслов'ян. Про спорідненість трипільців і українців свідчить чимало фактів. Так, оселі трипільців дуже подібні до традиційних українських хат-мазанок навіть розташуванням предметів інтер'єру у мешканні та стінним розписом.

Русь, Україна, Мала Русь

Стосовно походження назви “Русь” існує велика кількість припущень як науково обґрунтованих, так і чисто гіпотетичних. Жодна з них не визнається остаточною. Ми подаємо лише деякі. Вважається, що назва “руси” - кельтського походження і пов'язана з VI ст. до н.е., коли кельтське плем'я бастарнів із самоназвою “рутени” переселились з Провансу на територію Західної України. Змішане слов'янське-кельтське населення одержало в сусідніх народів назву “галичани”, що походить від римської назви “Галичина”, “Галич”, але при цьому саме населення називало себе русинами. Міграція русинів, яка розпочалась в останніх роках старої ери, зрештою привела їх до полян. Пришельці стали не лише союзниками полян у боротьбі проти готів, а й дали нове ім'я полянам, яке поширилось в короткій формі “руси”. Стосовно назви “Мала Русь”, то з цього приводу ми подамо дві точки зору, які спростовують обивательське розуміння цієї назви значенням зменшеності, мізерності. Найперше скажемо, що у слов'янських мовах у власних назвах “мала” має не лише пряме значення, але і вказує на серединність, центральність, а “велика” означає зовнішня, ново зайнята. Отже, Київська Русь як історичний центр могла називатись “Малою”, а заселені на північ і схід землі – “Великою Руссю”.

Середня Наддніпрянщина (Придніпров’я) охоплює територію вздовж середньої течії Дніпра (сучасні Київська, Черкаська, Дніпропетровська, східна частина Кіровоградської областей, західна – Полтавської та Чернігівської), її історичний зв'язок з територіальним центром формування української народності і нації, української національної мови. Спільні і особливі риси культури Правобережжя (Правобережної України) і Лівобережжя (Лівобережної України).

Поділля займає басейн Південного Бугу і Лівобережжя Дністра. Вперше з'являється назва Поділля у значенні Русь долішня в офіційних документах середини XIV ст. (до цього часу регіон згадувався під назвою Пониззя від скороченого «Русь Нижня» на відміну від «Русі горної», що прилягала до Карпатських гір).

Полісся охоплює басейн Прип'яті і сусідні райони лісової смуги (вперше назва зустрічається в Іпатіївському літопису). Полісся за етнічними ознаками (українське, білоруське, російське, литовське, польське); за адміністративним районуванням (Ровенське, Житомирське, Чернігівське, Київське, Гомельське).

Слобожанщина (Слобідська Україна): сучасні Харківська, частково Сумська, Білгородська і Воронезька області. Походження назви (внаслідок одержання переселенцями певних пільг («свобод»), тісні культурно-побутові зв'язки Слобожанщини з сусідньою Полтавщиною (нерідко визначається як спільна з нею етнографічна область).

Південь (Таврія) – в минулому ця область охоплювала колишню Новоросійську губернію. Своєрідність історико-етнографічного району: строкатий етнічний склад населення, його соціальна рухливість, особливості соціально-економічного розвитку.

Волинь охоплює територію на південь від Прип'яті і верхів'я Західного Бугу. Заселена в минулому стародавніми східнослов'янськими племенами (дулібами, бужанами, волинянами тощо); у феодальні часи входила до складу Володимир-Волинського, а згодом Галицько-Волинського князівства.

Карпати – історико-етнографічна область, яка територіально охоплює гірське і передгірське населення Українських Карпат. Своєрідність традиційно-побутової культури. Локальні особливості в культурі населення карпатської зони (Передкарпаття, Закарпаття та ін.).

Етнографічні групи українського народу.

Українські горяни: гуцули, лемки, бойки Лемки (розселені на схилах Бескид, у межиріччі Сана і Порпаду, а також на захід від річки Уж) свою назву, починаючи з XVI ст., одержали від сусідніх народів внаслідок вживання в розмові діалектної частки «лем» (у значенні «лише»). Бойки – розселені у межиріччі Сану і Ломниці, між передгір'ями Карпат і на півдні – верхів'ями річок Ужа і Тересьви. Походження назви: деякі дослідники за аналогією з лемками, пов'язували її з особливостями їхньої лексики, інші – з кельтськими племенами бойків або загальнослов'янським антропонімом (власним іменем людини) – Бойко, поширеним з найдавніших часів.

Тема   Народна кулінарія.

 

ПЛАН

 

1. Хліб у народних звичаях, традиціях, обрядах. Хліб на столі.
2. Традиційна народна кулінарія.
3. Українські святкові і ритуальні страви.
4. Особливості харчування у пісні і скоромні дні.

 

Хліб, каша, варені овочі та м’ясо були стравою народу. Хліб замішували на дріжджах і пекли у печі; м’ясо їли вареним. Найбільше розповсюдженим напоєм був мед, а також пиво і квас; вино було рідкістю.

Страву вищих класів характеризує такса для утримання княжих агентів ХІ століття: агент (“вирник”) одержував від обивателів для себе та свого слуги щоденно хліб, пшоно та горіх на кашу, сир, пару курей, комок (“головажень”) солі; тілка і відро солоду на пиво на тиждень, а впісні дні замість м’яса – рибу.

Обід. За давньою українською традицією обід вважався священим. Під час обіду заборонялося сміятися, галасувати і, навіть, голосно розмовляти. На Київщині говорили: “Чи ж можна сміятися, коли їдять?! Треба помити руки тихо помолитися, мовчки сідати до столу і не лізти поперед батька. Перша ложка хазяїна, а за ним уже всі домашні їдять.” На Полтавщині побутувало повір’я: “Як хто за обідом вилається в хаті хліб переведеться.” Тому всі тихо і поважно обідали.

Хліб у звичаях і повір’ях.

Про нього народ створив багато повір’їв, які мали практичний і ритуально-магічний зміст. пильнували, щоб хліб не падав додолу. А як упаде, слід підняти, перепросити, поцілувати і з’їсти. Якщо так не зробити, будуть великі збитки. Через хліб не можна було переступати. Якщо піднімали на дорозі, то треба було обтрусити й покласти на видному місці – птахам. За гріх було надкусити і недоїсти шматок. Хліб після поминок віддавали людям, не можна було давати його свиням, “бо на тому світі покійному хліба не достанеться.” Не позичали нікому хліба, коли йшли вперше сіяти, бо не вродить. Перший хліб нового врожаю давали потроху собаці чи котові.

“Забудько”

Хліб шанували над усе: “Хліб – всьому голова”, “Хліб та вода – козацька їда”, “Хліб та вода – то й нема голода”, “Без хліба суха бесіда”. Траплялось, що хазяйка забувала, виймаючи з печі, хлібинку, паляничку, пиріжок. Його називали “забудько”, “забудько”, “забутій хліб”. Навколо нього виникло чимало повір’я. Людям їсти його було не слід: втратять пам’ять, забувають усе. У Карпатах розповідали як чоловік, поївши “забудька”, пішов у гори і не міг потрапити додому, поки не згадав молитву. Особливо небезпечний “забудько” для дітей, бо, відкусивши, ростимуть без пам’яті. Коли ж хтось прагнув розлучити дівчину й парубка, їм давали по шматочку, відламаному від “забутньої” хлібинки. “Забудька” давали і молодій, коли журилася за батьковою домівкою, щоб легше звикала на новому місці. І худобі, купленій на ярмарку, аби скоріше забувала колишнього господаря.

Короваю-раю (шлюб)

Весілля з низкою ритуалів, обрядів, які об’єднували  два роди, мало у народі більшу вагу, аніж церковне вінчання. Коровай – святий хліб, що раз на віку печеться, високий і круглий. Прикрашений голубами, квітами, барвінком і калиною, він був даром для молодят і мав накликати в дім достаток, любов та злагоду. Пекли коровай жінки, які добре живуть у шлюбі, вславляючи піснями і діжу, і піч, і самих коровайниць.

Гостини

Хліб та сіль на столі, прикриті рушником чи краєчком скатертини, вважалися першою ознакою гостинності, і недарма як її синонім вважають слово “хлібосольство”. Коли до хати нагодився гість, навіть непроханий, його приймали дуже чемно, запрошували сідати, частували, займали розмовами. За повір’ям гість приносив радість: “Гість у дім – щастя в нім”, “ Є в хаті що їсти і пити та нема з ким говорити”. Лише на свята пили горілку.

Їжа є основою життя людини. джерелом енергії, без якої життя неможливе. Організм людини, незалежно від того, працює вона, відпочиває чи спить, потребує поповнення витрачуваної енергії.

Якщо харчування є основою існування людини, то організація харчування – однією з проблем людської культури.

Традиційні страви

Повсякденна їжа

Повсякденні страви складалися з тих компонентів харчування, які були доступні на певній території і які великою мірою залежали від заможності селянина.

Харчувалися українці продуктами, отриманими із власного господарства. Селяни вирощувала злаки: жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку. Морозостійкі овес та ячмінь переважали у господарствах гірських місцевостей. У південних районах України, на Подністров’ї та у східних Карпатах поширювалась кукурудза.

Значну роль у харчуванні українців відігравали овочі (картопля, капуста, буряк, цибуля, квасоля, а в карпатських селах боби). Важливу галузь селянського господарства складало тваринництво – доглядання корів, овець, кіз, свиней. Адже важливим харчовим продуктом було молоко, бо м’ясо вживали тільки у святкові дні. Споживання птиці (курей, качок, гусей) та яєць було також обмеженим: їх в основному продавали.

Продукти, які швидко псувалися селяни консервували: сушили, солили, квасили чи вудили. Сушіння – найдавніший спосіб заготівлі продуктів. Селяни сушили гриби ягоди, фрукти (яблука, груші, вишні, сливи), на Поліссі сушили ще рибу.

Щоденна їжа

У щоденному харчуванні значне місце посідав хліб. У народі говорили: «Як є хліб та вода, то й нема голода». З покоління в покоління передавалось шанобливе ставлення людей до хліба. Хліб відігравав важливу роль у багатьох звичаях і обрядах; він уособлював гостинність, добробут та доброзичливість.

За традицією пекли в Україні хліб з борошна нового врожаю. Було зерно в полі, тоді в стодолі, тепер лежить білим борошном в коморі. Привіз його господар з млина, а господиня вже заходилася вчиняти діжу. Всі відчувають урочистість моменту. Поки господиня порається біля плитки, найстарша з дітей бавить молодших, грається з ними в “Печу-печу хлібчики”. Хліб, який ми їмо щоденно, так і зветься – хліб. А є ще пироги, вареники, млинці, бублики, пампушки, кваша, торти, тістечка, каша, кутя – і все це також хліб. У народі казали: «Галушки та лемішка, а хлібу – перемішка». В Україні хліб пекли раз на тиждень, переважно з житнього борошна, домішуючи до нього ячмінне, гречане або вівсяне. У карпатських селах переважав вівсяний чи кукурудзяний хліб. Переважав хліб із заквашеного тіста, а в карпатських селах – прісний: вівсяний «ощипок», «паленя» чи кукурудзяний «малай», «корж». З вареної потовченої картоплі гуцули і бойки пекли на капустяних листах своєрідні булочки - «балабухи», «ліниві пироги» тощо. Найпоширенішою стравою в Україні є борщ. Про його значення у харчовому раціоні українців свідчить прислів'я: «Де в хаті борщ і капуста, там хата не пуста». Відомо кілька видів борщу. У піст борщ варили із сушеною рибою або грибами.

Святкові страви

До складу святкових страв і печива входила обрядова їжа, яка виконувала релігійно-магічну функцію і без якої обряд не міг відбутися. Традиційну святкову та обрядову їжу можна поділити на дві групи: страви і печиво до сімейних свят та обрядів (уродини, весілля, похорон, поминки) і їжа на календарні свята. Святкова їжа відзначалася більшою калорійністю, кращими смаковими якостями. Бо лише на свята основна маса селян споживала м'ясо, яйця та масло.

Багато обрядових страв готували на весілля. Крім короваю пекли й інше печиво, серед якого калач посідав не останнє місце. Ним обдаровували гостей на весіллі, його використовували для обміну між родами, для даровизни тощо. Також калачі пекли на Великдень, Різдво. Коровай – обрядовий хліб, поширений серед багатьох слов'янських народів. Для українців коровай як символ обрядової традиції має особливе значення. Він використовується в обрядових дійствах і відзначається різноманітністю варіантів.

Мамина пасочка

Пухкенька, як пір'ячко, чистенька, як зіллячко... Тримаю її в руці – душа радіє. Яка вона гарна, злегка зарум'яніла, кіскою по краях викладена. Справжній тобі витвір мистецтва. Дивлюсь на пасочку, а перед очима постає мама, ніжна, лагідна, з теплою посмішкою на обличчі. Пахне хата пасками. Великоднім печивом. І враз все стає таким близьким, рідним, хочеться пригорнутися до мами, схилити свою голову їй на коліна. Бо свято прийшло, прийшла радість велика, велике всепрощення. І хай наше сонечко – мама відчує, що всі ми разом, що ми любимо її, даруємо тепло своїх сердець. І не тільки на свято Великодня, а щодня, щохвилини. Бо і земля святкує у цей день велике свято. Свято любові, миру і добра.

Шишки – весільне обрядове печиво, їх випікали з коровайного тіста. Ними частували на застіллі гостей, яким не вистачало короваю, коровайниць, весільну челядь, ними запрошували на весілля. Молода і молодий шишками обдаровували дружок і бояр, дякуючи їм за добру страву. Отже, гості, коли йшли на весілля, обов'язково несли з собою хліб, а поверталися додому зі шматком короваю або шишкою. На свято завжди родина пекла пироги. В українців пиріг – це символ бога Місяця.

Коливо – це страва, яку слід куштувати найпершою. Коливо готували з ячної або пшеничної крупи, іноді заливали медом. Пізніше цю страву почали готувати з рису. І досі воно є обов'язковою ритуальною стравою майже на всій території України. Без колива не може бути поминок. З нього починають поминальний обід після поховання, на дев'ять і сорок днів, а також на роковини по смерті. Взявши три ложки колива, всі присутні ніби згуртовуються у цьому світі і забезпечуються майбутнім у своєму потомстві, яке символізується зерном – хлібом.