Етнографічні особливості українського народу

Тема   Дитинознавство.

ПЛАН

 

1. Дородова педагогіка. Обряди, пов’язані з народженням дитини: передродові, власне родильні, післяродові та соціалізуючі.
2. Цикли родильної обрядовості: народини, провідки, ім’янаречення, очищення, обрядодії при першому купанні та їх магічна сила .
3. Хрестини, іменини, пострижини.
4. Народна педагогіка про виховання дитини.

Що можна було вагітній.

За народною традицією, щоб наділити майбутню дитину добрим здоров'ям, гарними рисами характеру, вагітна жінка мала дотримуватися певних норм поведінки, знати неписаний звід прикмет, обмежень, заборон. Не повинна була говорили неправди, брати чуже,  сваритися, дуже гніватися, бо все це передається дитині.  Із крадіжкою пов'язували появу у неї родимих плям.  Особливо застерігали від переляку:  як жахнеться майбутня мати вогню чи миші, жаби і схопить себе рукою, у малюка на тому місці з’явиться відповідний за кольором і формою “знак”, “слід”.

Примічали, якщо вагітна хоче солодкого чи солоного, то й малюк це любитиме.  Якщо її обличчя з плямами – народиться хлопчик, як чисте – дівчина; як ворушиться з правого боку – прикмета на хлопця, в лівому – на дівчинку.

Нерідко жінка підперезувалася широким вовняним поясом, який слугував за оберег,  а гуцулки натягали чоловічі штани, щоб відволікати увагу злих сил.

Народини

Пологи української селянки відбувалися у хаті, переважно без сторонніх, чим менше людей знає про початок пологів, тим легшими вони будуть.

Приймала пологи баба-повитуха, досвідчена у таких справах жінка похилого віку, як правило, вдова. Пуповину хлопчика відтинали ножем на поліні, сокирі чи книжці – щоб хазяїном, майстром, грамотним був,  а дівчинки – на гребені, щоб пряла і ткала. Щоб уберегти дитину від впливу злих сил – “щоб нечистий не підскакнувся”, “щоб сатана не підійшла”, від зурочин, повитуха кропила її святою водою, перехрещувала свяченим ножем.

Відвідування породілля і святкування родини

Відвідини породілля і святкування народження за давньою народною традицією – суто жіночий звичай. Його морально-психологічний сенс – не лишати поза увагою сам факт народження дитини, привітати матір, допомогти їй, передусім продуктами. Вважали, що відвідини – праведне діло, казали: “Скільки раз жінка побуває на родинах, стільки і в раю”.

Святкували родини у регіонах України по-різному, але в усіх випадках обов’язковим елементом обряду була так звана бабина каша. Жінки приносили на родини горщики каші з молоком, або цю кашу готувала баба-повитуха як головну страву ритуального банкету на честь духів-заступників жінки і новонародженого.

Обрання кумів

Чимало людей твердо були переконані в тому, що нехрещена дитина зазнає в житті більш невдач ніж та, якій вчинили цей обряд. Віддавна вважалося, що русалками стають лише ті діти,  які померли нехрещеними, і люди намагалися в ранньому віці здійснити цей важливий ритуал. Його починали після двох тижнів по народженню. Батьки немовляти радилися у вузькому колі, кого з односельців взяти в куми. Намагалися підібрати на цю роль людей поважних і нерідко заможних – пасічників, мірошників.

До новонародженого йшли святкова одягнені, несли крижму – білу полотнину. В оселі їх пригощали і проводжали в церкву. Батькам в церкву ходити було заборонено. Перш ніж нести дитину до церкви, баба купала немовля, загортала в сорочку, клала на вивернутий кожух і підносила спочатку батькові, щоб він благословив дитину на щасливе входження у християнську віру. Благословляла своє дитя і мати, а тоді повитуха віддавала кумові зі словами: “Донеси, Боже, до Христа святого, дозволь, Боже, у віру християнську ввести, приведи, Боже, і породіллю до першого здоров'я, щоб вона його охрестила, виростила і на весіллі погуляла”.

Ім'я наречення

Ім’янаречення – давній звичай, пов'язаний з вибором імені для новонародженого. Був відомий також під назвою “йти за іменем” і в основному поширений на Волині, Київському поліссі, Харківщині, пізнішою формою було ім'янаречення, пов'язане з хрещенням, - “йти за молитвою”.

Куми самі або з бабою-повитухою йшли з подарунками (хлібом, пшоном, куркою) до священика, щоб одержати  ім'я.

Наші далекі предки вірили,  що душа людини тісно зв'язана з її  ім'ям.

Календарними, канонічними, християнськими називають імена, які прийшли на нашу землю разом із введенням християнства.

Усім маляткам під час хрещення священик вибирав із списків імен, так званих “святців”, ім'я святого.

Після церковного обряду хрещення

Коли приходили додому, то куми передавали дитину батькам із такими словами: “Нате ваше народжене, а наше хрещене”. А у гуцулів був такий звичай:  кума відрізувала срібною монетою волосину з голови дитини і примовляла: “Аби ж було таке здорове і щасливе,  як щасливе  срібло”, дитя клали на вивернутий кожух і тричі обносили навколо столу.

На Бойківщині баба-повитуха, коли приносили дитину з церкви, притуляла її до припічка,  танцювала і співала, щоб дитина була веселою і співочою.

Гості, які приходили на хрестини несли дарунки. Дарували і клали в колиску гроші, щоб була багата, цукор – щоб життя було солодке, обов'язково несли паляниці, сир, сметану, вареники, ковбасу. Після побажань щастя і здоров'я новонародженому недопиті чарки виплескували на стелю, а на прощання кожному з  гостей баба-повитуха дарувала “квітку” зі словами: “Даю вам квітку, щоб наша дитина цвіла, як квітка”, а інколи замість “квітки” дарувала “виноград” – це яблука і груші.

Зливки

Зливки – обряд очищення баби-повитухи і породіллі. Згідно з християнськими уявленнями,  породілля протягом 40 днів була нечистою, по закінченні цього терміну вона мала йти до церкви на вивід, молитву, щоб одержати благословіння.

Зливки ґрунтувалися на вірі у цілющу силу води. Зливки виконували двічі:  на другий день (на Волині), на третій на Київщині, на сьомий день на Поділлі та на сороковий день після церковного очищення.

Перша купіль

Великого значення при пологах надавали першій купелі, адже вода, за народними уявленнями, символізувала силу і чистоту. Щоб дитина росла здоровою, використовували освячені трави та квіти. У купіль дівчинки додавали меду, іноді молока, калини, щоб гарною була, любистку, щоб люб'язна була. Хлопчикам клали коріння дев'ясилу, щоб сильними були, барвінок, щоб довго жив, чорнобривець, щоб був чорнобривий.  Іноді клали сокиру, щоб умів майструвати. Жоден, хто приходив до хати під час купання, мав кинути у купіль монету на щастя.

Скупану дитину обсушували біля палаючої печі, чим залучали до домашнього вогнища. Серед гуцулів було прийнято – прив'язувати до правої руки дитини мішечок зі шматочком глини, узятої з домашньої печі. В інших регіонах як обереги використовували ножиці або ніж, котрі клали у люльку (Полісся ),  вугілля з печі чи шматочок хліба з  сіллю  (Волинь).

Пострижини

Коли хлопчикові чи дівчинці виповнювався рік, хрещений мав поголити немовля (для дівчинки це перше і останнє постригання, після цього їй уже заборонялося відтинати волосся) хлопчиків голили постійно, доки вони не досягали підліткового віку).

Обряд постригання мав чимало варіантів. Але  неодмінною умовою вважалось, що зробити це повинен тільки хрещений батько. На Холмщині батько стриже дитину негайно після народження – “або не вилисіло”. На Гуцульщині мати бере дитину на руки, кладе відтяте волосся у кут, аби на тім світі знов знало, до його взяти”, бо за віруванням гуцулів, людина повинна на “той світ” принести кожний кусник свого тіла.

Терміни годування дитини

Кінчали годувати дитину материнським молоком після одного-двох років у понеділок чи середу. Пов’язаний з цією подією народний обряд символізував її перехід у новий віковий період. Малюка ставили на хатній поріг і давали хліб із сіллю, примовляючи: “Іди на свій хліб”. Інколи мати спеціально варила кашу, ставила перед дитиною у горщику, давала хліб і ложку в руки, казала: “На, їж, живи на своєму хлібі, а з мене вже не вимагай”.

За повір'ям не можна знову вертати дитину до грудей, бо буде виродлива (погана на очі). Щоб цього не трапилось, вдавалися до різних засобів: туго зав'язувалися, повертали сорочку пазухою назад або мазали груди сажею.

ТЕМА             Усна народна творчість.

 

ПЛАН

 

1. Жанрова система українського фольклору (прозовий, поетичний, пісенний).
2. Малі фольклорні жанри.
3. Огляд пісенних багатств України.
4. Символіка пісенних обрядів: дерево, річка, рослини, гори, птахи.

 

Фольклор виник багато століть до того, як розвинулася писемна література. Він був своєрідним способом пізнання навколишнього світу. Через твори усної народної творчості книга знайомить дітей з рідним краєм, з культурою та побутом населення України, віруваннями та обрядами.

Тільки зберігаючи свою історію, мову, національні та народні традиції українці зможуть не загубитись у великому людському морі. Народна творчість має велике пізнавальне значення; їй завжди властиві реалістичне сприймання і відображення дійсності, романтичний порив у краще майбутнє, в ній яскраво виявлено національну самобутність народу. Гадаємо, що юним читачам та їх батькам і вчителям буде цікаво ознайомитись з кращими творами фольклору.

Український народ – це чутливий і ліричний народ. І тому цілком зрозуміло, що події, які відбувались на території цього «спокійного» краю, знайшли своє місце в усній народній творчості українців. З покоління в покоління – як найбільший скарб, як зброю, як орало, як хліб і вогонь – передавали люди перлини своєї усної творчості.

Не лише думи і пісні давніх часів донесли до нас відомості про життя нашого краю. Воно зображене і в легендах, переказах, оповіданнях. Відомий цікавий переказ про отамана Кіндрата Булавіна, який відкрив солеварний промисел в містечку Бахмуті, що не сподобалось полковнику Шидловському. І тому отаман вимушений був тікати і збирати військо, щоб іти походом на кривдника. Усна народна творчість – це одне з основних джерел, з яких ми черпаємо знання про минуле.

До малих форм фольклору належать прислів'я та приказки, загадки, скоромовки та лічилки, які здавна відігравали виховну роль. В українській мові дуже багато загадок, тематика їх різноманітна, вона охоплює явища природи, рослинний і тваринний світ, духовне життя і трудову діяльність людини. Спостережлива людина завжди зможе відгадати загадку, тому їх люблять відгадувати і дорослі, і діти, це дає змогу відчути себе розумним та кмітливим. Український народ любить жартувати. Якою змореною не була б людина, але, почувши дотепний жарт – посміхається. І миттєво сум проходить. «Спочатку було Слово»... – це з Біблії. А ще. пам'ятаєте, герої казок чарівними словами відкривають скарби і зупиняють бурю, за одну ніч будують розкішні палаци. Для наших далеких предків слово завжди було матеріальним. На вірі в його силу засновані побажання, прокляття, заклинання й замовляння.

Поетичний колорит українських замовлянь, найдавнішого жанру народної творчості, то весь навколишній світ у його єдності. Сонце і місяць, вогонь, вода і зорі небесні стають на поміч, щоб вигнати хворобу.

Тема  Дитячий фольклор.

 

ПЛАН

 

1. Витоки колискових пісень.
2. Тематична сюжетна розмаїтість.
3. Персоніфікація образів у колискових піснях.

 

Народні колискові пісні кожного, хто їх чує, зачаровують ніжністю, безпосередністю, простотою, художньою досконалістю. У них уся материнська любов, світ добра, краси і справедливості, який кожна мати, кожен народ прагне виплекати в юних душах..

Витоки колискових пісень губляться у глибині віків. Спостереження над їх змістом, формою ( в тому числі й музичною) дозволяють помітити спільність колисанок із замовленнями – явищем, породженим особливостями світосприймання наших далеких предків.

В коло пісень виконуваних традиційно біля колиски міцно увійшли деякі твори родинно-побутової тематики, образність та емоційність яких виявились особливо близькими емоційному світосприйманню жінки-матері. У них на перший план виступають почуття і роздуми не лише про дитину і її майбутнє, а й про власну долю. Вплітається в них туга, жаль за втраченими молодими літами, наріканні на злидні і в тому від тяжкої праці.

Колискові пісні належать до найбільш ужиткової народнопоетичної спадщини, яку використовує народна педагогіка для виховання своїх наймолодших громадян. Висока художність цього жанру фольклору не може не залишити слід у душі дитини і часом, стає фундаментом для подальших естетичних уподобань людини.

 

 

Самостійна робота 2

У кожній українській селянській хаті хліб-сіль, покриті рушником, були необхідним атрибутом. Запрошуючи до столу, господар казав: Просимо до нашого хліба-солі, а після застілля гості дякували за хліб-сіль. Хлібом і сіллю мати благословляла молодих до вінця і ним зустрічала. У перший день сівби господар клав хліб із сіллю на межі, щоб був добрий урожай. Розділити з кимось хліб-сіль — означало подружитися, побрататися. Зустрічати хлібом-сіллю дорогих гостей — цей звичай, що має глибоке коріння та дійшов до нашого часу.

Хліб-сіль і рушник — одвічні людські символи. Хліб-сіль на вишиваному рушнику були ознакою гостинності українського народу. Кожному, хто приходив з добрими помислами, підносили цю святиню. Прийняти рушник, поцілувати хліб та з"їсти шматок з сіллю — символізувало духовну єдність, злагоду, глибоку пошану тим, хто її виявив. Xліб здавна є символом добробуту, гостинності, хлібосольства. Протягом віків в українського народу ставлення до нього було як до священного предмета. Крихти й уламки хліба ніколи не викидали, а віддавали птиці чи худобі. За гріх вважалося недоїсти шматок, а якщо такий шматок падав на землю, годилося підняти його, почистити від пилу, поцілувати й доїсти.