Зародження українського козацтва

Ментальність українського народу формувалася під впливом  складних історичних обставин. Основну  роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі  на Південь. Ця обставина обумовила  химерне поєднання у світогляді українця західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної) та східної (пасивно-споглядальної, спрямованої  на вищі істини) ментальності. Так, наприклад, сучасний українець, як західнянин, високо поціновує досягнення науки та техніки, але водночас для нього важливо, щоб вони використовувалися задля  гуманістичних цілей.  

Українець, не відмовляючись  від раціоналістичної думки, великої  ваги надає виявам почуттів та емоцій. Інколи він може видаватися навіть сентиментальним і надто ліричним. Це, зокрема, відбилося у фольклорній  лексиці, в якій часто зустрічаються  пестливі форми, навіть для негативних персонажів (“воріженьки”).  

Поряд з ліричністю має місце певна українська замкненість  стосовно зовнішнього світу, настанова  на іншу, вищу правду. Якщо українцеві доводиться емігрувати, він важко  звикає до нового оточення.  

Українець дуже прив’язаний  до своєї родини, в якій намагається  будувати міцні і надзвичайно  близькі стосунки. Для його ментальності характерно піклуватися. Українці, як правило, оточують своїх близьких турботою, своєрідною материнською опікою. Дітей  підтримують до зрілого віку, і  часто ще й у зрілому віці. Така щільність родинних стосунків певною мірою теж визначається історичним минулим: на території, що лежала на перехресті західного й східного світів, практично  не припинялися війни і грабіжницькі напади. Жити тут було небезпечно, панування  часто змінювалося, і зберегтися як єдине ціле можливо було лише замкнувшись у колі найближчих.  

Довгий час суспільство  поділялося на тих, хто годував країну (селянство), і тих, хто її боронив (козацтво). Це породжувало дві майже  протилежні форми свідомості. Перша  – тип захисника, воїна, шаленого, нестримного і авантюрного, що п’яніє від парубоцького запалу, здатного на афективні, нерозсудливі і героїчні вчинки. Такими козаки нерідко постають у “Кобзарі” Тараса Шевченка, такими їх змальовували українські і польські романтики.  

Другий тип свідомості українців визначався поміркованістю і миролюбністю, яка дозволяла  „перечекати” численні негоди історичної долі. Цей тип свідомості виявлявся  у певній замкненості характеру, схильності до оборони проти зовнішнього  світу і звернення психічної  енергії на розбудову внутрішнього життя. Однією з рис цього стилю, що обачно уникає нав’язування контакту, є селянська звичка відповідати  на питання питанням.  

Виключна перевага селянського класу в деякі  періоди української історії  мала також і позитивний вплив  на українську ментальність: селянський побут, який більшою мірою узалежнює  людину від природи, ніж від іншої  людини, спричинює високе емоційне переживання природи, спокійну, витриману  вдачу, елегійність, ніжність і схильність до рефлексії. Ці риси сприяли також  збереженню родинних і родових груп, приятелювання й побратимств.  

Водночас українцям  властиві такі позитивні риси як працелюбність, гостинність, потяг до освіти, здоровий оптимізм, мужність, універсальність, розбудова міцних сімейних стосунків.   

Для української родини традиційно характерна велика роль жінки  і передусім матері. Зі смертю чоловіка саме вона завжди виступала на перший план, ставала главою сім’ї –  навіть тоді, коли вдруге виходила заміж. Образ матері-удовиці – розсудливої, доброї і водночас суворої господині  – яскраво змальований у класичній  літературі. Українська жінка брала  участь в усіх справах родини не лише після смерті чоловіка, а й  за його життя. «Чоловік за один кут  хату тримає, а жінка – за три», – говорить приказка. У давнину, коли в Європі панували патріархальні  стосунки, в Україні було можливим сватання дівчини до парубка.  

Важливу роль у становленні  української ментальності зіграла  також церква. Історично народний світогляд українців має три  основні шари: демонологічний, міфологічний і християнський. Християнська релігія, яка прийшла на українські землі  в кінці Х ст., абсолютизувала дохристиянську ієрархічність, намагаючись  якщо не зруйнувати стару світоглядну  систему, то максимально пристосувати її до своїх потреб. Результатом  такого протиборства ідей став релігійний дуалізм (двовір'я), елементи якого донині збереглися у народних звичаях і  обрядах. Із впровадженням християнства у віруваннях і повір'ях посилюється  елемент надприродного. Разом з  тим, фантастичне і надприродне, яке не пов'язувалося з офіційною  релігією, витіснялося у сферу  фольклорної традиції (поезії, казок, легенд тощо) 
 
 

Пр№7

Умови й чинники виховання  національної самосвідомості.

Національна самосвідомість особистості не може виникати, успішно  розвиватись, удосконалюватися сама по собі - хоч би як інтенсивно і безперервно  ми не піддавали виховання спеціальним, так би мовити, "строго локалізованим" виховним впливам. Якщо ми хочемо виховати справді національно свідому  особистість, то мусимо дбати також  про забезпечення одночасного формування у неї багатьох інших особистісних якостей, властивостей, можливостей, здатностей. У такої людини відчуття глибокої спорідненості зі своїм народом, нацією мають органічно поєднуватися з уміннями діяти, відповідально  ставитися до своїх обов'язків, з  прагненням своєю працею принести якнайбільше  користі для співвітчизників, держави. Бо чого варті щирі патріоти, невтомні ревнителі національних цінностей, ідей, якщо вони самі не є добрими  фахівцями, працьовитими людьми, особистостями  високоморальними, просто порядними  громадянами? Не заслуговують на повагу люди, хоч і освічені, здібні, працьовиті, та абсолютно байдужі, а той негативно  налаштовані до всього, що стосується національних проблем, долі нації, державотворчих процесів. Таким байдуже, де їм жити й працювати, а свою працю, свої уміння, здібності вони готові продати будь-кому - хто більше дасть, і будь-коли, особливо у скрутні для країни періоди, залишити її, поміняти на більш зручну, заможну.Отже, коли йдеться про виховання  національно свідомих громадян, слід мати на увазі, що така характеристика має справжню суспільну цінність, громадянську значущість лише за умови  її поєднання з багатьма іншими громадянськими й особистісними характеристиками людини.Коли йдеться про умови  розвитку та виховання національної самосвідомості, дуже важливо враховувати  її нерозривний зв'язок з національною свідомістю. Національна свідомість та самосвідомість є, власне кажучи, різними  формами прояву одного й того ж  явища: якщо у національній свідомості відображається ставлення людини до всього, що стосується національних феноменів, то в національний самосвідомості має  місце оцінка людиною самої себе як носія, суб'єкта цих ставлень; інакше кажучи, національна самосвідомість є відрефлексованим сприйняттям /а  водночас ставленням й оцінкою/ людиною  себе як носія національної свідомості. Тому цілком природно, тобто таким, що відповідає реальному стану взаємозв'язків, одночасно вживати поняття національна  свідомість та національна самосвідомість, оскільки у випадках, коли ми навіть вживаємо одне з цих понять, ми, однак, розуміємо фактично й інше [9;209].Розглянемо найбільш важливі, на наш погляд, умови, чинники, принципи виховання національної свідомості та самосвідомості особистості.Найбільш загальне, принципово важливе положення, яке слід неодмінно враховувати  при вихованні національної свідомості й самосвідомості, полягає у розумінні  й визнанні того факту, що процес становлення  цього феномена розпочинається буквально  з перших днів життя дитини. Висловлюючись  метафорично, можна сказати, що немовля  вже з молоком матері підсвідомо вбирає певну етнічно, національно  своєрідну інформацію. Чи буде хтось  заперечувати ту не до кінця збагненну  велику силу впливу на немовля материнської колискової чи якихось інших специфічних  для кожного етносу моментів раннього догляду чи виховання дитини? Зрозуміло, що відбувається цей процес на підсвідомому рівні, однак, його наслідки певним чином  трансформується і виявляється  згодом на рівні усвідомлюваному .Наступною  умовою, без якої неможливо навіть уявити собі процес національного виховання, у тому числі виховання національної самосвідомості у дитини, є наявність  у самих вихователів глибокої переконаності, що питання національного  виховання дітей, розвитку у них  національно орієнтованої свідомості та самосвідомості є справді конче  потрібним завданням, виконання  якого у поєднанні з іншими сприяє гармонійному і всебічному розвиткові особистості дитини. Дуже важливо, щоб  самі вихователі були переконані , що без  належного національного виховання  у дитини не можуть відповідним чином  розвиватися такі якості особистості, як патріотизм, громадянська солідарність, відповідальність та інші важливі характеристики громадянського спрямування.Вихователю належить глибоко усвідомлювати, що немає, так би мовити, світового чи всесвітнього громадянства, так само як немає абстрактної людини, "людини взагалі", а що кожна людина, стає часткою людства лише через те, що реально вона є часткою тієї чи іншої нації.Щоб успішно здійснювати  складну і благородну виховну  місію формування особистості національно  свідомих громадян України, вихователь має бути не лише непохитно переконаний  у правильності та праведності, у  великому державницькому сенсі цієї місії, й володіти глибокими знаннями, що стосуються національних проблем, досконало оперувати ними і, щонайголовніше, уміти переконувати вихованців, їхніх батьків, що тільки громадяни-патріоти, національно свідомі, духовно багаті люди здатні стати володарями своєї долі, своєї держави й завдяки цьому жити повноцінним, як духовно, так і матеріально, життям. Вихователь повинен допомогти людям зрозуміти, що варта поваги і заслуговує на повнокровне, світле, гідне високого звання Людини лише та нація, переважна кількість представників якої збагнула, що лише вони самі — і ніхто інший - відповідальні за власну долю, долю своїх нащадків, до сподіватися на милосердя та філантропійну поблажливість "добрих" сусідів чи навіть близьких родичів завжди були примарними сподіваннями, виявом самоневаги, що знесилювали дух нації або взагалі руйнували її, перетворюючи у придаток до тих націй, які ніколи не втрачали почуття власної гідності і цілком справедливо постійно і невідступно турбувалися, насамперед, про свій власний народ, про свою власну націю. Бо, як свідчить історія, не може бути шанованою - ніким і ніколи, жодна з тих у світі націй, котрі не поважають самих себе [9;211].Успіх виховання національної свідомості та самосвідомості значною мірою залежить від того, наскільки глибоко вдається збагнути й розкрити сутність національної ідеї. Визначаючи поняття сутності національної ідеї, ми вже зазначали, що крім спільного для всіх націй, кожна нація має певний специфічний для неї момент чи складову національної ідеї. Це специфічне визначається індивідуальним історичним досвідом життєдіяльності конкретної національної спільноти.На жаль, у наш час розуміння суті цієї вельми демократичної, гуманістичної, справедливої ідеї доступне лише небагатьом громадянам України. Натомість значній частині, особливо представникам старшого покоління, притаманна, на жаль, переважаюча тенденція до протиставлення одних груп населення іншим на грунті їх етнічної чи регіональної належності. Тому так важливо і необхідно усвідомлення громадянами України того факту, що всі етноси разом складають єдину національну спільноту, яка тільки й здатна до державотворчих процесів як необхідної умови самозбереження й саморозвитку всіх етносів - складових єдиної національної спільноти.Можна з сумом констатувати, що усвідомлення необхідності єднання, соборності як єдиного порятунку української нації приходило, поверталося до нашого народу лише у періоди великих потрясінь, катастроф, що загрожували самому фізичному існуванню нації: голодомори, чорнобильська катастрофа, стихійні лиха надзвичайної руйнівної сили.Серед чинників, що визначають формування національної свідомості та самосвідомості особистості, особливе місце належить процесам ідентифікації, самоідентифікації. Нагадаємо, що самоідентифікація в етнічному чи національному контексті означає визнання людиною своєї подібності чи тотожності з тими представниками етносу чи нації, до яких вона себе відносить. Цей процес складний і передбачає достатньо високий рівень розвиненості у індивіда рефлексивних здатностей, тобто здатностей бачити себе збоку як носія певних соціально-психологічних, характерологічних та інших специфічних особливостей, властивостей, які найбільшою мірою притаманні саме цій етнічній /національній/ спільності [9;215].Цілком зрозуміло, що національна /етнічна/ самоідентифікація може мати місце і реалізуватися належним чином, коли у суб'єкта самоідентифікації достатньо розвинені уміння аналізувати й оцінювати типові риси своєї спільноти, співвідносити ці риси з характеристиками інших, "чужих" спільнот.Сприяючи процесові національної самоідентифікації зростаючої особистості, вихователь має постійно дбати про дотримання таких принципів як гуманність і толерантність. На практиці це означає, що жодна специфічна для певного етносу /нації/ риса, властивість, яка відзначається позитивними характеристиками, не повинна усвідомлюватися й оцінуватися як така, що дає її носієві підстави на виключність чи на привілейоване становище щодо інших, яким ця позитивна риса не властива, або яка в них виражена слабко. Так само негативні риси чужої спільноти не можуть бути підставою для її зневажання чи дискримінації. Слід пам'ятати, що нехтування згаданими принципами може стати причиною виникнення небезпечних тенденцій у розвитку національної самосвідомості особистості, зокрема, таких, як претензії на особливе місце власної нації серед інших спільнот світу, упевненість у праві власної нації виконувати якусь "месіанську", виняткову роль у долі інших націй. Зрозуміло, що подібні тенденції, коли вони оволодівають елітою певної нації, стають базою для виникнення вкрай небезпечних, антигуманних, шовіністичних, фашистських та інших тенденцій у міжнаціональних стосунках.Міркування В.Пахаренка про ментальність українців заслуговують особливої уваги завдяки прагненню автора до об'єктивності, неупередженості. Так, наголошуючи на таких позитивних рисах української ментальності як особливий зв'язок з землею, прагнення до гармонії, устремління до волі, демократизм, кордоцентричність, глибока самобутня християнськість, пошана батьків і старших у родині, культ матері, автор водночас говорить про деякі характеристики, що негативно позначаються на долі українського народу: індивідуалізм надмірна довірливість, певний анархізм, що є своєрідним виявом протесту проти будь-якого обмеження волі, надмірна емоційність тощо.Чим глибше людина пізнає національно своєрідні особливості, менталітет своєї нації, тим більший інтерес вона здатна проявляти до ментальності інших націй, а це стає важливим підґрунтям такої суттєвої характеристики, як національна самоповага, почуття національної гідності, що органічно поєднується з повагою до представників інших національних спільнот.Тільки глибоко пізнавши себе, пройшовши той складний, але так необхідний шлях до себе, людина зможе відчути повагу до себе, до тієї спільноти, з якою у неї однакове коріння, доля, відповідальність за майбутнє. Це майбутнє творить для себе кожна нація: своїм усвідомленням власного минулого, усвідомленням того що майбутнє нації твориться сьогодні, щоденною працею, волею кожного члена національної спільноти. Тільки за таких умов нація здатна самовиразитись, самореалізуватись і досягти у своєму розвитку тих вершин, котрі й стануть її гідним внеском у скарбницю загальнолюдських цінностей [9;217].Лише заглиблення у споконвічну історію свого народу, подолання історичного безпам'ятства здатне відновити національну гідність кожного нашого громадянина і допомогти йому збагнути всю відповідальність перед Батьківщиною, яка в усіх громадян, незалежно від їх етнічного походження, одна. Цілком зрозуміло, що зденаціоналізована особистість ніколи не зможе стати справжнім громадянином.Аналіз практики виховання підростаючого покоління у різних країнах світу свідчить, що найбільшого успіху можна досягти за умови, коли організація всієї системи виховання базується на національному грунті - відповідно до історичних, географічних, економічних, етнографічних, психологічних особливостей конкретної спільноти, відповідно до виховних традицій, що складалися протягом тривалого історичного періоду. Цілком зрозуміло, що й виховання національної свідомості та самосвідомості особистості, про що ми вели мову, мас відбуватися із урахуванням щойно згаданих особливостей.

1. Національність
2. Насамперед, відзначимо, що НАЦІЇ й НАЦІОНАЛЬНІСТЬ - це два зовсім різних поняття. Основою об'єднання людей по НАЦІОНАЛЬНОСТІ є етнічне споріднення й духовна сутність, тобто його віра. Слов'янські племена, що населяли Європу від берегів Середземного моря до берегів Балтики, ще в перші століття нашої ери мали загальних для всіх слов'ян богів і говорили мовою зрозумілому всім слов'янам. Юрби кочівників, що заюшили на території слов'ян, розчленували єдиний організм осілої слов'янської цивілізації, утруднили, а часом повністю припинили межславянские контакти. Роль спільнослов'янських богів стала применшуватися й на перший план вийшли племінні боги, що було зовсім природно, оскільки кожне плем'я виживало самостійно. У п'ятому столітті на території Русі виник сполучник племен, так звана держава антів, що виникло з метою захисту від набігів кочівників. Одним з пам'ятників цього об'єднання є так звані “змиевы вали” на території сучасної України. Але цей сполучник виявився неміцним. Племінні боги позбавлені строгої ієрархії постійно ворогували між собою, що привело до розпаду сполучника. У результаті наші предки попадають у залежність від Хазарського каганату й платять йому данина до перемог князя Святослава. Лихо, що осягло слов'ян, дуже образно виражені в билині про Святогоре й Іллю Муромці. Язичеський богатир Святогор спробував випробувати свою силу й ліг у труну. Але кришка труни приросла й навіть два богатирі не змогли неї підняти. Так язичеська віра слов'ян в особі Святогора припинила виконувати свої охоронні й захисні функції свого народу, а православний богатир Ілля Муромець відправився служити православному князеві Володимиру “Червоне сонечко”. Спроба князя Володимира створити єдину слов'янську державу шляхом нової ієрархії племінних богів не увінчалася успіхом. Слов'янські боги не знайшли “загальної мови”. Віра слов'ян перестала виконувати охоронні функції, як у духовному плані (збереження мови, традиції й знань), так і в матеріальному (єдність і незалежність народу). Внутрішні й зовнішні причини (наявність на півдні від Русі потужної Православної держави й агресивна політика католицького Рима), існування в Києві великої православної громади змусили князя Володимира прийняти Християнство. Із цього часу початку формуватися російська НАЦІОНАЛЬНІСТЬ або РОСІЙСЬКИЙ НАРОД із всіх народів і племен, що попадали під вплив Київської Русі, а потім і Московии.
3. “Ми говоримо про “народ” або “націй”. Але, мабуть, не географічні границі, не територія - ознака, що відрізняє даний “народ” від інших народів.
4. “Ні територія, ні державна приналежність, ні кров і антропологічний тип, ні побут, ні навіть мова самі по собі не є ознаками, що відрізняють представника однієї націй від представника іншої. Однак національність у якому-небудь із цих і інших, не перерахованих нами ознак, виявляється іноді в одному, частіше в багатьох. І позначається вона не в чистому факті підданства, походження або побуту, а в особливій якості цього факту. Очевидно, що конституює національність принцип ми й повинні шукати в особливому важко обумовленій якісній відмінності її, що може індивідуалізуватися в різних проявах”. Так писав Л.П.Карсавин у своїй роботі “Філософія історії” при визначенні “колективної історичної індивідуальності” такий як “національність”. Дійсно, давайте подивимося на людину німецького, татарського або іншого походження, що хрещений у Російській Православній церкві, дотримує всі її приписання й свято шанує “ВСІХ СВЯТИХ У РОСІЇ ПРОСИЯВШИХ”. Ким він є насправді, якщо для нього святий Борис і Гліб, митрополит Илларион, Олександр Невський, Дмитро Донськой, Иоан Крондштатский, Серафім Саровский і багато інших молитовників і заступники перед Господом. Що в цій людині німецького, якщо він шанує перемогу Олександра Невського, а не псів-лицарів, що в ньому татарського, якщо для нього святим є Дмитро Донськой - хіба що обличие. Але зовнішня оболонка це далеко не сама людина й не може свідчити про його помисли, учинки й поводження в суспільстві.
5. Таким чином, можна зробити остаточний висновок:
6. ”НАЦІОНАЛЬНІСТЬ - історична духовна спільність людей, зв'язаних між собою єдністю Віри, духовної й матеріальної культури”.

Патріотизм є  любов'ю та/або відданістю до якоїсь країни. Слово прийшло з грецької πατρίς, що означає батьківщина. Одначе, патріотизм у різні часи мав різне  значення, яке дуже залежало від  контексту, географічного, та філософського. Отаке визначення дає вікіпедія. 
А що для кожного з нас означає слово патріотизм? 
Думки різняться… Чомусь одні вважають себе більш свідомими громадянами, ніж інші, починаються суперечки і дискусії. А все закінчується взаємними образами. Варто лише почитати політичні форуми, чи коментарі до статей. І знаєте, які теми найбільш активно обговорюються??? Правильно!!! Політика іс намбер ван!!! Невже українці такі політично активні? Можливо… Не берусь судити. Та чи свідчить це про високий патріотизм наших громадян? Занадто багато питань. 
Зараз дуже активно обговорюються питання визнання Степана Бандери. Тепер він офіційно герой України!!! Проте, як показують соціологічні дослідження та й мої власні спостереження героєм для всіх українців він не є. А отже виникає логічний ряд, що Україна не тотожне поняття з українцями. Серед тих, хто підтримує і визнає Степана Бандера є ті, які стовідсотково вважають себе патріотами! Проте серед тих, які категорично відносяться до цієї події, засуджують і вважають принизливим визнавати Бандеру, як героя, теж є люди, що називають себе патріотами. Це ж стосується і релігії, і мови, і політичних вподобань. Багато є того, що здавалось і визначає наш патріотизм, але різниться у кожного. Справа в тому, що цей кожен вбачає свій патріотизм в іншому, але вбачає!!! Чому ж так багато українців впевнені, що саме вони є найбільшими патріотами України, і я не виняток!!! Не раз я гаряче і нестримно відстоювала свою точку зору на форумах, не раз я брала активну участь у дискусіях, щодо вибору майбутнього Президента України, признаюсь, звинувачувала в своїх думках інших, своїх, так би мовити опонентів.Ось і виходить, що український патріотизм полягає у відстоюванні своїх поглядів, у намаганні довести свою правоту і якнайбільше нашкодити іншодумцям. Така ситуація спостерігається не лише між пересічними громадянами, але і між журналістами, політиками, можновладцями, навіть церква не стоїть осторонь.То невже гасло українського патріотизму :" Хто не з нами, той проти нас"? Питання залишається відкритим…Пишаймося, що ми українці, будьмо гордими величного звання – громадянин України, єднаймося, думаймо, бо ми розумна нація!!!