Творчий внесок Г. Сковороди в духовну культуру українського народу

    Сковорода сприйняв ідеали філософії гуманізму  і просвітництва, віру у всемогутність людського розуму, в неменучість торжества правди й справедливості. Важливу роль в цьому відіграло його навчання в Києво-Могилянській академії, де значного впливу набули просвітницькі традиції.

    Сковорода вважав, що ідеал суспільства, де кожен  реалізує свої природні обдарування у “сродній” праці і дістає насолоду від цього, можна втілити в життя за допомогою освіти, самопізнання. Звідси проголошення самопізнання універсальним засобом моральної перебудови світу. Щастя ж, за твердженням філософа, доступне всім і кожному, бо нікого природа не обділила. Варто лише відвернути увагу від згубних “плотських” жадань та інтересів і пізнати в собі “справжню людину”, щоб знайти своє покликання і щастя в “сродній” праці, яка зробить “нужноє нетрудным, а трудноє — ненужным”.

    У  Сковороди визріває переконання, що справедливе суспільство виникає на грунті освіти, пізнання людьми себе. Матеріальні відносини та стосунки між людьми регулюються додержанням моральних принципів. Основою моральності і справедливості він вважає “споріднену” працю, яка є корисною для всього суспільства, оскільки вже сам процес виконання її приносить насолоду. Сковорода належить до тих мислителів, вчення яких перебуває у повній гармонії з їхнім житям. Однак цієї гармонії не слід перебільшувати, бо його гаряче прагнення знайти “гармонійну рівновагу” духу в умовах панування зла і несправедливості залишилося недосяжною мрією.

    Філософська творчість Григорія Сковороди розвивалась  під впливом багатьох чинників, що й зумовило її складний характер. Окрім багатого життєвого досвіду, тогочасних соціально-економічних факторів, на філософських поглядах Сковороди позначився вплив принаймні трьох ідейно-теоретичних джерел. Це:

    — філософські вчення античності, Середньовіччя  і Відродження;         

    —  вітчизняне просвітництво;

    —  народна мудрість.

    У творах Сковороди є чимало посилань на грецьких та римських філософів.

    Найчастіше  він використовує висловлювання  з морально-етичних питань

    представників таких філософських шкіл, як піфагорійці, кініки, кіненаїки, стоїки. В розв’язанні морально-етичних проблем для українського філософа авторитетами є Піфагор, Діоген, Сократ, Епікур, Сенека. Сковорода часто посилається на Платона і Арістотеля. Добра обізнаність з античною філософією і критичне її використання при створенні власного вчення свідчать, що це вчення виникло не осторонь світової філософії. Осмислюючи проблеми і завдання своєї епохи, український філософ спирається на надбання людської думки минулого, які він вважає істинним. Проте слід зауважити, що порівняно з античною філософією інтерес до надбань філософії Нового Часу у нього значно менший. У центрі уваги Сковороди знаходиться етико-гуманістична проблематика, тоді як у новій філософії переважала тенденція до розв’язання логіко-гносеологічних проблем. З пізніших філософів Сковорода добре знав твори ареопагітиків і насамперед Діонісія Ареопагіта (V ст.).

    Є всі підстави говорити про очевидний  зв’язок учення Сковороди з ідеями діячів Реформації. Паралелі у них виявляються в орієнтації на суспільно-етичні ідеали раннього християнства, в демократичному тлумаченні Біблії в інтересах народних мас і, нарешті, в запереченні церковної обрядовості та ієрархії. Ця близькість особливо вражає при порівнянні Сковороди, наприклад, з Еразмом Роттердамським, з творчістю якого був добре обізнаний український філософ-письменник. Філософські погляди і зміст творчості Сковороди позначені також помітним впливом ідей пізнього стоїцизму, виразником якого був голандський філософ Юст Ліпсій. Не існує безпосередніх доказів знайомства Сковороди з творами Джордано Бруно, Миколи Кузанського, з ідеями Б. Спінози, Хр. Вольфа та інших філософів. Але вчення про двонатурість світу перегукується з відповідними положеннями Спінози, який, як відомо, твердив про наявність двох натур – тієї, що народжує, і народжуваної. Те саме можна сказати й про ставлення Сковороди до ідей Хр. Вольфа, зокрема розуміння філософії як науки про людське щастя. Умонастрій та ідеї Сковороди не були чужими для тогочасних європейських просвітників. Це помітив уже І. Франко, який писав, що у складній, застарілій формі творів мислителя відбилися “. нові ідеї європейської філософії і етики, ті самі ідеї рівності людей, простоти і натуральних взаємин, які у Франції проповідував Руссо”

    Творчість і філософські ідеї Григорія Сковороди  співзвучні з ідеями російських мислителів того часу: М. Ломоносова, А. Анічкова, М. Поповського, М. Новикова та Я. Козельського, спадщина якого є спільним надбанням російської та української культур.

    Слід  вказати і на зв’язок основних етико-гуманістичних ідей Сковороди  з ідеями його попередників. Йдеться про ідею самопізнання, заклик до доброчинності, суд жадоби і розкішного життя, проповідь задоволення малим тощо; тобто все те, що становить леймотив проповідей та філософсько-богословських трактатів таких українських письменників, як К. Транквіліон-Ставровецький, П.Могила, І. Гізель, С. Полоцький, Д. Туптало, А. Радивиловський, Ф. Прокопович та його вчителі М. Козачинський, Г. Кониський. Крім, власне, ідейного змісту в їх спадщині, Сковороду приваблювали художньо-стилістичні особливості їхніх творів, регламентовані вимогами стилю барокко. Близькість етичних поглядів М. Козачинського та Г. Кониського і вчення Сковороди виявляється, наприклад, в однаковому позитивному ставленні до етики Епікура, у твердженні про можливість досягнення людиною земного щастя у “сродній праці”.

    Крім  літературної та філософської спадщини Г. Сковорода був відомий також  і як великий педагог. Важливо зазначити, що у цій сфері він був як теоретиком, так і практиком. Працюючи домашнім вчителем, викладачем в Переяславському та Харківському колегіумах, Сковорода наочно зіткнувся з проблелами педагогіки. Але його філософсько-педагогічні погляди неподобалися правлячій верхівці.

    Через переслідування він повинен був  залишити викладацьку діяльність.

    У педагогічних поглядах Сковороди відбилися основні напрями передової педагогіки:

    —  гуманізм;

    — демократизм;

    — висока моральність;

    — любов до батьківщини і народу.

    В притчах “Благодарный Еродій”, “Убогій  жайворонок” та інших Сковорода висміяв дворянсько-аристократичне виховання і протиставив йому позитивний ідеал виховання, мета якого – створення гармонійно розвиненої людини. Головним педагогічним принципом Сковорода вважав розкриття природних здібностей людини.

    Великого  значення український філософ надавав  вихованню любові до праці, самодіяльності учнів. Одним з положень його вчення “сродної” праці було твердження про те, що тільки та наука і те навчання мають сенс, які відповідають природі учня. Тобто, якщо людина має хист і здібності у якісь галузі, то тільки навчання, спрямоване на вдосконалення цих здібностей, може принести користь суспільству і задоволення людині. Якщо ж, наприклад, художника вчити грати на скрипці, то це дасть певні результати, але не зможе іти ні в яке порівняння з результатами вдосконалення його художніх здібностей.

    На  основі цих педагогічних принципів  великого філософа і мислителя Г. Сковороди можна досягти найзаповітнішої мети педагогів – створення гармонійно розвиненої людини. При цьому філософ послідовно відстоював загальнодоступне, безкоштовне навчання для всіх верств населення. Завдяки якому можна було б створити ідеальне, з точки зору Сковороди, суспільство.

    Сковорода і як письменник, і як педагог, і  як мислитель пройшов ідейно- естетичну еволюцію. Його філософські погляди формувалися поступово. У 60-х роках Сковороду цікавлять насамперед питання моральних принципів практичної поведінки. Світоглядні прблеми частково знаходять відображення у віршах, байках і листах. Листи до М. Ковалинського та інших осіб містять багато порад про те, як слід поводитися в певних життєвих обставинах, дають оцінки цих обставин. Сковороду в цей період задовольняв спосіб осмислення тих або інших понять за допомогою художніх образів. Його листи 60-х років являють собою спробу викладу переконань автора. Вони включають в себе ряд латинських віршів та епіграм і є майстерними зразками епістолярного жанру.

    Ця  літературно-художня форма згодом перестала задовольняти його, оскільки не давала простору для адекванного розкриття тих філософських ідей, до яких він прийшов у кінці    60-х на початку 70-х років.

    Перехід від літературно-художніх жанрів до філософських форм — діалогів, трактатів та притч – знаменує новий етап у творчості письменника-філософа. Ця еволюція обумовила зовнішні форми самовиразу, тобто звертання до різних жанрів, узаконених шкільними риториками і поетиками. В ранній період (50 – 60-ті роки) він творить переважно у жанрах вірша (пісні, епіграми), байки та листа. У подальші роки Сковорода обирає жанри філософського діалогу та діалогу-притчі. Такий характер має більшість його творів. В них він відокремих загалом моралістичних ідей переходить до розгортання цілісного етичного вчення, в центрі якого лежить ідея “сродної” праці як основи щастя; водночас він шукає обгрунтування онтологічних та гносеологічних основ свого філософсько-естетичного вчення.

    Своєрідність  філософських ідей Сковороди зумовлює пошуки відповідної форми і в свою чергу залежить від зворотнього впливу цієї форми на їх зміст. Це робить дуже істотною проблему естетики мислителя. В органічному зв’язку з етико-гуманістичними проблемами у Сковороди перебуває естетична проблематика. Це виявляється в тому, що він ототожнює етичні і естетичні категорії, що в нього збігаються прекрасне з моральним, краса з добром, потворне з аморальним, тощо. Як і добро, краса є для нього атрибутом невидимої матерії, її доцільності та довершеності, тоді як зовнішня краса конечних речей – це лише примарна тінь, що сама по собі не дає насолоди. Cаме тому він схильний визнавати передусім красу нерукотворної, незайманої природи з її ритмами і пропорціями й ідеалістично заперечувати красу природи, перетвореної людиною відповідно до своїх потреб. У людському житті він також вважає прекрасними ті вчинки, які відповідають природним нахилам людини, смішними – прояви несродності.

    Досягнення добра, блага є основою всіх людських вчинків, і тому те, що справді корисне для людини, є бажаним для неї, а отже, і прекрасним. Користь з красою, а краса з користю, на думку Сковороди, неподільні; їх єдність і є джерелом людського щастя. Краса органічно пов’язана з добротою, тому, твердить Сковорода, “доброта живе в одній красі”. Це й зумовило ототожнення в його світогляді семантики добра і краси.

    Розуміння мистецтва у нього закономірно  випливає з теорії “сродності”. Справжня цінність художніх творів, на думку Сковороди, полягає у тому ж, що й цінність життєвих явищ: “Опера, книга, песня и жизнь не от долготи, но от благолепия и доброты цену свою получает”. Важливою ознакою справжнього мистецтва є почуття любові. На його переконання, ніщо не потребує такої внутрішньої свободи, як мистецтво: неспорідненість вбиває будь-яке “художество”. Для живопису і для музики, як і для всякого іншого мистецтва, необхідні природні здібності.  Що ж до навчання і вправ, то вони здатні тільки вдосконалити талант. Якщо ж немає природної основи, покликання, то ніяке навчання не принесе бажаних і сподіваних результатів.

    Визначаючи  мистецтво з погляду спорідненої  праці, Сковорода робить висновок, що справжньому митцеві насолоду приносить не слава, а сама праця над твором, яка солодша за славу. На думку Сковороди, і філософія, і мистецтво повинні служити справі самопізнання людини. Якщо мистецтво втрачає цю мету і перетворюється на самоціль, то воно втрачає все.

    У своїх філософських трактатах Сковорода, насамперед, намагався розкрити трагічні суперечності життя і смерті, добра і зла. У своєму ставленні до світу він спирався не стільки на аналіз соціального середовища, скільки на осмислення гуманістичної сутності суперечностей людини і світу, протилежних начал у самій людині.

    Зміст вчення, спосіб мислення і стиль творчості Сковороди багато в чому були залежні від застарілих традицій тогочасної епохи і тому мають риси історичної обмеженості. Це було значною мірою пов’язано з існуючими релігійними традиціями. Але разом з тим він відбиває прогресивні ідеали своєї доби, є засновником нового філософського вчення, також послідовником передових педагогічних поглядів, слідуючи яким можна досягти заповітної мрії філософа — виховання гармонійно розвиненої людини і створення ідеального, з точки зору Сковороди, суспільства.

     Література

1. Багалій Д. Український мандрований філософ — Григорій Сковорода. Київ.
2. ГоловакаІ.П.,Стогній І.П. “Філософ-гуманіст Г.С. Сковорода”. Київ.“Наукова думка”, 1972.
3. Григорій Сковорода. Твори в 2 т. Український науковий інститут Гарвардського університету. Інститут літератури       ім. Шевченка НАНУ, м. Київ
4. Іваньо І.В. “Про стиль філософських творів Г.С. Сковороди”. - У кн. “Григорій Сковорода — 250. Матеріали про відзначення 250-річчя з дня народження”. Київ, “Наукова думка”.
5. Ісаєвич Я.Д. “З історії викладання філософії на Україні (XVI-XVIII ст.) — У кн. “Від Вишенського до Сковороди”, Київ, “Наукова думка”.
6. Маковець Л.І. “Григорій Сковорода. Біографія”. Київ, “Наукова думка”.
7. Нічик В.М. “З історії вітчизняної філософії кінця XVII — початку XVIII ст.”. Київ, “Наукова думка”.
8. Тарасенко М.Ф. “Історія філософії України”. Київ, “Наукова думка”, 1994 р.
9. Козуля О.Я. “Києво-Могилянська академія”. Київ, “Наукова думка”.
10. Шинкарук В.І. “Філософія Григорія Сковороди”. Київ, “Наукова думка”.