Становлення словацької культури

     Швидко  розвивалася у словацьких містах видавнича справа. Так, уже в 70-х роках XVI ст. у Братиславі, Бардієві, Кошице, Трнаві, Банській Бистриці були відкриті друкарні. Тільки в друкарні Левочі до кінця століття вийшло друком близько 900 видань, у Трнавському університеті — понад 600. Після поразки чеського повстання 1620 р. у словацьких містах Сеніц, Тренчин, Жиліна розмістилися друкарні чеських видавництв.

              У XVI ст. в Словаччині розвивалася світська й духовна поезія. Так, відомими латиномовними поетами того часу були В. Мадер, Я. Бокатіус, П. Рубігалус, В. Балаша. В історичних піснях та любовній ліриці лунала тема боротьби проти османів. Надзвичайно популярними були «Пісня про Сегетський замок» та «Пісня про блакитний камінь». У цей період з'являються також поетичні твори, написані так званою змішаною «чесько-словацькою» мовою [Краткая история Чехословакии: с древнейших времен до наших дней,

  c. 220].

            У творчості словацьких поетів XVII ст. домінував так званий «маньєризм».  Яскравими представниками цього стилю були П.Беніцький,  Я.Філіцький, Я.Ланіго. Їхні вірші написані здебільшого мадярською й змішаною «чесько-словацькою» мовами. У стилі «бароко» написана духовна лірика таких відомих поетів того часу, як Д.Матешицький, Є.Млинарових, Я.Глоссіус. Цей стиль характерний також для деяких історичних пісень (наприклад «Пісня про Новий Замок»), в яких розповідалося про османську навалу, народні рухи та повстання в словацьких землях [Словацкая литература от истоков до конца XIX  века, c. 244].

     Наприкінці  XVII ст. у Словаччині поширюються й прозові твори на релігійно-побутові теми, мемуари та розповіді про подорожі. Так, в автобіографічній книзі «Доля Піларика Степана, вірного слуги Господа Бога» 1666 р. розповідається про поневіряння автора в османській неволі. Бурхливі події періоду Контрреформації описані у творах Т. Машніка, Я. Сімонідеса,

Д. Крмана.

     Вагомий внесок у скарбницю словацької культури зробив Д. Горчичка. За його активної підтримки було видано чимало праць чеських і словацьких діячів культури. Так, вийшли друком відома праця Я. Коменського «Видимий світ у малюнках» (1685 р.), збірка пісень Трановського (1684 р.) та ін. З ім'ям Д. Горчички пов'язані перші дослідження словацького фольклору та публікація  «Нового латинсько-словацького базару», де були вміщені словацькі прислів'я .

     Ще  в 20-х роках XVI ст. ідеї Реформаці через Чехію та Моравію поширювалися у словацьких землях (у Бардієві 1518 р. чеською мовою вийшов друком «Катехізис Мартіна Лютера»), а в середині століття дістали офіційне визнання в «гірських містах» Словаччини. Оскільки у складі місцевого населення досить численною і впливовою була німецька діаспора, вчення Лютера тут швидко набуло популярності. З поширенням Реформації пов'язані й виступи соціальних низів. Здобули масову підтримку рух анабаптистів, виступи гірників на словацьких рудниках у 1525— 1526 рр. За цих умов з ініціативи дрібного й середнього дворянства, наляканого швидким зростанням німецького впливу на першому етапі поширення реформаційних ідей, Державні збори в 1525 р. прийняли закон про знищення або вигнання з території Угорського королівства всіх прихильників лютеранства. Однак здійсненню цього рішення завадило османське вторгнення та поразка мадяр у битві під Мохачем. Після цих подій більша частина королівства перетворилася на театр тривалого воєнного протистояння [История Чехословакии, c. 356].

     У словацьких землях, як і в інших  частинах Угорського королівства, позиції прихильників учення Лютера були досить міцними. Незначний вплив на місцеве населення мали баптисти, «Чеські брати» та кальвіністи, які поширювали свою ідеологію у Південній та Східній Словаччині. Водночас поширення лютеранства створювало певні труднощі для пропаганди ідей Реформації в словацьких землях, оскільки місцеве населення ставилося до нової конфесії як до «німецької віри». За цих умов переважна більшість соціальних низів і надалі дотримувалася католицької віри. Так, серед селян протестантські вчення здебільшого не знаходили прихильників, а їхній перехід до іншої конфесії був здебільшого пов'язаний зі зміною віри їхніх панів. Загалом боротьба за станові привілеї та свободу віросповідання створювала на словацьких теренах сприятливе підґрунтя для поширення реформаторських ідей.

     Важливу роль у поширенні Реформації відіграв перехід до протестантизму угорського дворянства, симпатії якого до нового вчення були викликані не стільки прагненням оновити католицьку церкву, скільки наміром створити сприятливі умови для проведення реформ, спрямованих на посилення позицій світських феодалів й обмеження королівської влади. Ці реформи передбачали також скасування церковної десятини та інших поборів і податкових пільг церкви, конфіскацію частини церковних земель на користь держави; ліквідацію монополії духовенства на освіту тощо.

       З поширенням Реформації мадярське  дворянство спрямувало свої зусилля на створення такої церковної організації, яка перебувала б під контролем державної влади і відповідала їхнім інтересам. Саме тому частина представників панівного класу в Угорському королівстві змінила віросповідання. Варто зауважити також, що така радикальна переорієнтація відбувалася в контексті конфлікту, що розгортався між мадярською верхівкою і Габсбургами, які й у період Реформації відстоювали позиції Римської курії [Історія західних і південних слов’ян, c. 193].

     Водночас  Угорське королівство стало однією з перших країн Центральної Європи, де задовго до засудження протестантизму на Тридентському соборі (1645—1663 рр.) розгорнулася католицька Контрреформація. Так, під тиском Габсбурзької влади Державні збори у 1548 р. ухвалили закон, згідно з яким населення королівства мало повернутися в лоно римо-католицької церкви. Діяльність баптистських общин заборонялася. Наступ Контрреформації очолив архієпископ М.Олаг. Головним знаряддям Контрреформації став орден єзуїтів, який облаштувався у словацьких землях в середині 80-х років XVI ст. Саме у володіннях австрійських Габсбургів єзуїти могли розраховувати на всебічну підтримку влади у справі реставрації католицизму. Як і в інших регіонах Європи єзуїти вели тут активну полеміку зі своїми ідеологічними противниками. Особливу увагу вони приділяли підготовці духовенства, а також створенню навчальних закладів, у яких вихідці із заможних родин, передусім місцевої владної верхівки, виховувалися б у католицькому дусі.

     Однак у другій половині XVI — на початку XVII ст. центральна влада в Угорському королівстві мала досить обмежені можливості для здійснення контрреформації. Тому вона намагалася заручитися підтримкою місцевого дворянства, жителів міст та їхніх станових організацій. В Угорському королівстві в цей період протестантизм був віросповіданням більшості населення. Насадження католицизму розглядалося владною верхівкою як один із найважливіших засобів для встановлення тут абсолютної монархії під егідою Габсбургів. За цих умов боротьба за свободу віросповідання перетворилася на боротьбу за збереження містами та шляхтою своїх станових привілеїв. Незважаючи на самовіддану діяльність єзуїтів та інших прихильників Контрреформації, яка проводилася з небаченим розмахом, результати її в загальнодержавному масштабі залишалися досить обмеженими. До 20-х рр.  XVII ст. противникам Реформації не вдалося залучити на свій бік дворян і міщан Угорського королівства. Слабкість позицій Римської курії стала особливо очевидною, коли після невдалих спроб відновити вплив католицизму Габсбурги та єпископат королівства вирішили перейти до силових методів. Наслідком цієї політики було об'єднання різних угруповань протестантської шляхти, її зближення з містами .

     Внутрішньополітична криза в Угорському королівстві 1606 – 1608 р. засвідчила слабкість позицій прихильників Контрреформації і змусила їх піти на певні поступки. Так, право протестантів усіх станів вільно сповідувати свою віру було закріплено у Віденському мирі 1606 р., у земських законах, затверджених віденським сеймом 1608 р. тощо. Про певний рівень впливу протестантизму в межах габсбурзьких володінь королівства свідчить призначення на посаду мадярського палатина (верховний представник станів) євангеліста Ю. Турзо. Завдяки його зусиллям на зборах делегатів протестантських общин Центральної та Західної Словаччини у 1610 р. було створено синод і призначено суперінтендантів, які очолили територіальні осередки нової конфесії. На засіданні синоду в Спішському Попраді в 1614 р. було ухвалено рішення про створення протестантських общин у східних районах словацьких земель, де словаки становили більшість населення.

     Тиск  Контрреформації знову посилився  в 1616 р., коли архієпископом Естерегомським став П. Пазмань. Того ж року помер палатин Ю. Турзо, а на цю посаду знову був призначений католик. Спираючись на єзуїтів, П. Пазмань розбудував систему навчання і виховання священиків, у 1635 р. заклав у Трнаві університет. До єзуїтських закладів освіти приймали дітей заможних шляхтичів. Завдяки цьому до лона католицької церкви було повернуто багато шляхетських родів.

     У цілому в Угорщині становище протестантів було значно кращим, аніж на інших землях, де правили Габсбурги. Це пояснювалося кількома причинами. Одна з них —  намагання Габсбургів, за умов експансії Османської імперії і внутрішньої нестабільності, утримати свої позиції ціною поступок у релігійному питанні. Внаслідок цього з Центральної Європи до словацьких земель мігрувало чимало протестантів, які шукали тут порятунку від утисків. Після поразки в битві поблизу Білої Гори значна кількість чехів різних станів оселилася в Словаччині .

     Таким чином, війни та повстання XVII ст. спустошили словацькі землі, ниви було занедбано, а міста збезлюдніли. Все це не могло не відбитися й на розвитку культури. Словаки були активними учасниками всіх війн та станових повстань, що їх ініціювали угорці, в цей період відбувалося «ословачення» міст і витіснення з них німецького елементу. Саме за таких несприятливих умов і відбувався процес формування словацької народності. Важливим чинником розвитку культурних процесів у Словаччині стало входження її, як і Чехії, до складу однієї держави — Габсбурзької монархії. Етнічна близькість народів сприяла посиленню впливу чеської культури на формування національної самосвідомості.

Висновки

Війни та повстання XVII століття спустошили словацькі  землі. Розчленування Угорського королівства  й утвердження османського панування  над його середньою частиною призвели до переміщення центру політичного  життя на північ і північний-захід. Оскільки словаки були активними учасниками війн та станових повстань, що їх ініціювали угорці, в цей час відбувалося «ословачення» міст і витіснення з них німецького елементу. В цей час з’являються ознаки етнотериторіального розуміння батьківщини словаків, на словацьких землях поширюються гуманістичні та ренесансні ідеї, зростають міста, вплив на розвиток культури справила Реформація. Словацькі землі стали центром культурного життя габсбурзьких володінь Угорського королівства (входження Словаччини до складу Габсбурзької монархії сприяло посиленню впливу чеської культури на формування національної самосвідомості в умовах етнічної близькості народів) – поширювалась чеська мова, якою було перекладено Біблію навчальні заклади поступово набували конфесійної забарвленості, поширеними були церковні школи для дітей. У містах розвивалася видавнича справа, розвивалася світська й духовна поезія (В. Мадер, Я Бокатіус, П.Ругібалус, В Балаша), у фольклорі лунала тема боротьби з османами. Поширення набувають змішана «чесько-словацька мова», «маньєризм» (П. Беніцький, Я Філіцький та ін.), «бароко» (в цьому стилі написана духовна лірика Д. Матешицького, Є. Млинарових, Я. Глоссіуса та деякі історичні пісні). Наприкінці XVII століття поширюються прозові твори на релігійно-побутові теми, мемуари та розповіді про подорожі, будуються храми, ратуші, фортифікаційні споруди переважно в стилі пізньої готики, характерними є ренесансні будівлі, в яких верхня частина стін прикрашалася багатофігурними композиціями. Словацькі замки того часу вирізнялися міцними наріжними вежами внутрішніми аркадними двориками. Поступово готичний стиль поступається місцем Ренесансу., ід впливом якого впорядковувались майдани, вулиці, окремі будинки багатьох міст. Було розширено арки в будинках Левочі, Старої Любавни. До Словаччини (Братислава, Трнава) барокова архітектура прийшла з Відня і переважно це були італійські архітектори, їх запрошували лідер Контрреформації в Угорщині кардинал Пазмані та єзуїти. Аристократія наслідувала цей приклад, запрошуючи іноземних митців для відбудови та оздоблення своїх палаців і замків. У Словаччині не знайшлося жодного творчого генія. Барокове мистецтво Східної Словаччини в багатьох аспектах відрізняється від її західної частини, зокрема, поєднанням ренесансних рис з бароковими зразками. Польські впливи сприяли створенню цікавих концепцій у будівництві дерев'яних церков для греко-католицького русинського населення у Північній Угорщині, відомій як Прикарпатська [Дворнік, 2001, с.406] Русь. Там було лише декілька скульпторів та малярів, здебільшого італійців та австрійців, і готичні та ренесансні риси оздоблення церков збереглися в Східній Словаччині аж до кінця XVII ст. Щодо пластичного оздоблення, то тут заслуговує на згадку Я. Р. Доннер, який працював також і в Братиславі. Важливим центром ювелірного ремесла в другій половині XVII ст. стало Кошице.

Але загалом  становлення словацької культури відбувалося  в складних умовах:

      угорська  правляча еліта всіляко гальмувала процес розвитку словацької культури;

      проводилася мадяризація словацької шляхти та інших  верств населення;

        посилювалася діяльність єзуїтів,  які в 1561 році з’явилися на  словацьких землях. 
 
 
 
 
 

Список  використаної літератури

1.Дворнік  Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації – 2005.

2.Історія  південних і західних слов’ян.  – К.,1959.

3.Історія  західних і південних слов’ян.  – К., 2001.

4.История южных и западных славян: В 2 т. – М., 1998. Т. 1.

5.История Чехословакии: В 3 т. – М., 1956. Т. 1.

6.Краткая история Чехословакии: с древнейших времен до наших дней. – М., 1988.

7.Краткая история Венгрии: с древнейших времен до наших дней. – М, 1991.

8.Словацкая литература от истоков до конца XIX  века: В 2-х ч. – Ч.1. – М., 1997.

9.Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. -  К., 1992.