Становлення культури Слобожанщини

Зміст

 

1. Становлення культури Слобожанщини

 

За московського царя Олексія Михайловича з Право- і Лівобережної України, котра була тоді під польським урядом, переселилася велика сила українців. Вони поосаджували багато міст, слобід, сіл і хуторів, котрі власне й склали з себе Слободську Україну, або інакше — Слободські козацькі полки. Таких полків склалося п'ять - Харківський, Охтирський, Сумський, Ізюмський і Острогозький. з полковими містами:

Харковом, Охтиркою, Сумами, Ізюмом і  Острогозьком (послідній — повітове місто теперішньої Воронезької  губернії). Увесь оцей край заселився за московською Бєлгородською лінією більш усього мешканцями-українцями, хоч траплялися серед них і московські служилі люди. Подекуди, місцями. як, наприклад, у Чугуєві і в деяких інших місцях, як ми бачили, мешкали майже одні тільки московські служилі люди. Перше значне переселення народу з польської України приходиться на велику епоху в народному житті — Хмельниччину. У перші три роки народного повстання Богдана. За часи славних січ — Жовтоводської, Корсунської, Пілявецької й Зборовської, народ ще мав надію перемогти свого ворога і здобути волю, а може, й самостійність, і тому ніхто не йшов тоді в московські дикі степи. Але нещаслива Берестецька січа розвіяла сі надії, і у 1651 р. ми бачимо перше велике переселення народу. Козацький літопис нам оповідає, що тоді козацтво поосаджувало слободи на московських грунтах в Слобідчині — і от від того часу стали осаджуватися Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і усі слободи козацьким народом.(_Друге переселення було у 1659 р.; але найзначніше — в тяжкі часи руїни — в гетьманство Брюховецького. Многогрішного й Самойловича — в 1663—1687 рр.. коли гетьманом в Правобережжі був Дорошенко і усе Правобережжя обернулося в пустелю. Грабянка оповідає, що мешканці Правобережжя поселилися на безлюдних великоросійських землях до самісінького Дону і заснували багацько міст та слобід. Як тільки, бувало, стане непереливки нашим людям — підіймаються усім селом з семействами та збіжжям, яке можно ухопити,— і ідуть світ за очі, не знаючи навіть, куди простувати. І вони йшли на мандрівку. Кидаючи навіки свою оселю, рідний край, батьківщину, прочане палили свої хати і усякі будівлі, щоб вони не залишалися в нащадок ворогам. Нелегко було народові кидати свою благодатну країну, але й нові місця Слобожанщини теж вабили до себе переселенців своїми самородними багацтвами і ось, залунала весела пісня:

Покинь батька, покинь мати,

покинь всю худобу,

Іди з нами, козаками,

на Украйну, на слободу,

На Украйні всього много — 

і паші, і браги,

Це стояіть там вражі ляхі,

козацькії враги;

На Украйні суха риба із шапраном:

Будеш жити з козаком, як з паном,

А у Польщі суха риба із водою:

Будеш жити з вражим ляхом, як з  бідою.

Але й тоді, як співали такі пісні, каже М. Хв. Сумцов, важко було людям  покидати старі батьківські місця, сум брав за далеку дорогу, а в нових місцях, хоч і гарних, сходила гірка думка про тих, що зосталися в далекім старім краю, про тамошню родину. Такі почуття відбилися в деяких піснях, як брат лише лист сестрі і питає її, чи привикла вона жити на Вкраїні, а сестра відмовляє:

Ой брате, мій брате, треба привикати:

Од роду далеко, ніким наказати.

В одній цікавій пісні описаний настрій, з яким наші люди йшли в  Слобід-чину і що було у них на думці.

Та не спав я нічку не одную,

Не буду спати ще й другую,

Чогось мені трудно,

На серденьку нудно,

Сам я, молод, не можу я знати.

Та віють вітри все буйнії,

Ідуть дощі все тучнії,

Землю зворушують,

Травою устиляють,

А цвітами украшають.

Та йдуть люде, поселяне.

Все з дочками та з синами,

Покидають грунти свої,

Преславнії вжитки

І превтішнії пасіки,

Та чогось луги потемніли,

Наші поселяне посмутніли,

Засмутилася птиця,

Що назад (не) воротиться

На свої прежнії вжитки.

Уже весна — Дніпр широкий,

Перевози скрізь глибокі,

А зелені дубрави ключі

Попускали.

Звернемо тепер увагу на заселення міст і слобід в Слободській Україні. У 1652 р. був осажений на річці Тихій Сосні і Острогощі Острогозьк; туди одразу явився цілий український полк у 1000 чоловік, окрім сімейств, з полковником Іваном Зіньків-ським і усією полковою та сотенною старшиною. По царському указові воєвода Арсенєв їх почав уряжати на віковічне життя. Кріпость у Остро-гозьку робили московські служилі люди під приводом воєводи разом з українцями; будівлі для себе у місті будували самі українці. Подвір'я для острогощан були дадені у посаді за острогом, себто за кріпостю, або за замком, невеликої міри через те, що їх треба було захищати від татарських нападів і для сього потрібно було тулитися їм близько одно біля другого; полковник дістав двір у 300 кв. сажнів, прості козаки — тільки по 70. Але кожному одведено було окрім того тутечки ж землю під огороди, клуні й токи — проти свого подвір'я. Усім одведена була теж земля на поле, на покос і на інші потреби. Після заснування Острогозька новосельці-українці поселилися і по інших містах та слободах, так і зложився козачий Острогозький Слободський полк. По жалованій царській грамоті Острогозькому полку дадені були усякі привілеї й між іншими козацький устрій. (Цікаво буде додати до того звістку про забезпечення перших переселенців — про те, що вони з собою привезли. У тому ж 1652 р., як і Острогозьк, було засноване місто Суми. У 1653 р. вже була збудована під приводом воєводи Арсенєва кріпость Суми на Суминому городищі. Будували її самі українці, котрі прийшли сюди з своїм осадчим Герасимом Кондратьєвим. Нові переселенці, як писав сам воєвода, поселилися на дикому шляховому полі, куди раніш приходили татари і плюндрували Путивль, Рильськ та інші великоросійські міста. Прийшли вони сюди із ріжних місць України. Вабили їх до себе вільні грунти, лани і особливо ліси, де було багацько усякого звіря, дикої бджоли і легко було гнати дьоготь та смолу. Ловецтвом, бджільництвом займалися тут путивльські севрюки та бортники, які й не хотіли допустити до сього українців. Але воєвода вступився за. українців, оповівши, то вони гонять якого не в путивльських лісах, а у дикому полі в дібровах в 5, 6, 10 верстах од свого тільки що збудованого міста Сум і що краще буде як вони отдаватимуть чинші у царську казну, а не путивльцям, як се робилося досі. Воєвода вже взяв з українських ватаг 17 бочок дьогтю.

Далі почала заселятися уся та країна, на котрій зложився Сумський Слободський  полк. Люди приходили на слободи  повсякчас, безупинно, як се можна бачити, наприклад, у слободі Тернах, куди у 1653 році прийшло 48 сімейств і потім приходило ледве не щороку по кілька десятків; більш усього припадає на ті роки, коли було найбільше виселення з Правобережжя, особливо в часи Руїни.

У 1654 р. був заснований Харків і  декілька інших слобід, з котрих потім зложився Харківський полк На Харківське городище прийшла спочатку маленька купка (37 сімей) переселенців трошки раніше 1654 р., як се видко з прохання-супліки Бєлгородської Миколаївської церкви попа Івана. Він писав, що у 1654 році на Харківському городищі у їх церковній вотчині черкаси збудували хати і живуть у них. Є. Альбовський подає гадку, що прийшли туди сі 37 сімейств у 1651 р., бо про них було сказано, що вони прийшли туди ще раніше, ніж інші, а потім підійшли й другі, та й на полкових прапорах, додає він, стояв 1651 р. Але у 1654 р. Харківського полку ще не було, а як сказано — «раніше 1654 р.», то се можливо однести і до 1653, і до 1652 р., а може навіть раніше 1651 р. Невеличка купка в 37 семей пробувала тут до 1654 р., але велика купа переселенців явилася на Харківське городище у 1654 р. і збудувала кріпость. У 1654 р. у Харкові українці пробили собі шлях до торських солоних озер, куди їздили по сіль, себто чумакували; значить, і харківці, як і сумчане, займалися промислами; сей шлях харківський воєвода Селіфонтов звелів харківцям знищити, але вони одмовилися од сього, бо не хтіли знищення свого чумацтва. Велів він являтися харківцям до себе на огляд, але багато не послухалося і роз'їхалося на торські озера варити сіль та по інших місцях, а у Харкові залишилося обмаль людей, і харківського городища забезпечити від татар було неможливо. Так писав перший харківський воєвода Селіфонтов у Москву, звідкіля прийшов царський указ харківським «черкасам», щоб вони будували кріпость — острог і нових доріг не проводили. Як бачимо, тут ще немає згадки про Харківську кріпость, говориться тільки про Харків як поселення і про Харківське городище як природну кріпость. Трохи згодом на Харківське городище явилася одразу велика купа переселенців, їх було, окрім сімейств, 587 чоловік. Вони завели стани і пасіки, ловили звіря і рибу, поставили буди, де гнали дьоготь. Виходить, що й харківці займалися тим, що й сумчане; і не дивно, бо біля Харкова було тоді багато лісу, так що приходи-лося дорогу до Тора для чумацтва просікати у лісах (воєвода бєлгородський наказував її засікти, себто закласти деревом). З 1655 р. почалося будування Харківської кріпості українськими поселенцями на свій зразок, або, як казав потім воєвода Селіфонтов, по «их черкасскому извичаю». Як видко з воєводського листа 1657 р., харківських українців було так багато, що вони усе городище застановили своїми подвір'ями, а городище мало навкруги більш, ніж версту (530 сажнів), по проміру чугуївського воєводи. Він мав перший догляд над харківцями, бо вони поселилися у його повіті у 36 верстах од Чугуєва. Але чугуївський воєвода, проживаючи у Чугуєві, звісно, не міг мати пильного догляду за Харковом, й через те, мабуть, вони. самі почали будувати собі кріпость, себто кріпити своє городище — по своєму, а не московському звичаю. У 1656 р. московський уряд прислав у Харків окремого воєводу Селіфонтова для «городового строенья» і щоб відати харківськими поселенцями. Йому дали особливий наказ, щоб він збудував кріпость по московському звичаю. Самі харківці збудували кріпость — острог — по плану чугуївського воєводи, але частокіл робили по-своєму — низький та рідкий. кладучи поверх його колоди. Селіфонтов же звелів, щоб кожний поселенець поставив скільки випадало на його долю по розкладці колод, дубків і щоб палі вбивали у землю і прикріпляли щільно одну до другої.

Монастирі, як звісно, приймали велику участь в заселенню Росії. Те ж  саме треба сказати і про участь їх в заселенню Слободської України. Перше місце займає серед слободсько-українських  монастирів Святогорський. Ми вже бачили, яке чудове місце було вибрано для нього. Коли саме був заснований монастир, певних звісток не маємо. У синодику монастиря про се сказано, що автор тоді ще, коли писав синодик (у 1710 р.), не міг знайти про се звісток за татарськими нападами й плюндруваннями, особливо ж за частими змінами колишніх ігуменів. Можливо, що фундаторами монастиря були ченці-українці з-за Дніпра або Гетьманщини. Ми знаємо, що з монастирів Гетьманщини вийшло чимало ченців через унію. Першу документальну звістку про Святогорський монастир ми маємо у 1624 р., коли ігумен Симеон з братією получив царську грамоту і ругу у Бєлгороді. Се теж натякає на прибуття ченців з України під московську владу. Цареборисів, заснований недалеко від Святогір'я у 1600 р., під час лихоліття вилюднів, і Святогорський монастир був самим далеким південним місцем на Україні, бо Чугуїв був заснований тільки у 1638 р., а Валуйки були од нього у 130 верстах. Не дивно, що він озброївся гарматами. Іще академік Гільденштедт бачив стіну, котрою був обнесений монастир. У ньому була у XVII ст. варта з бєлгородців, чугуївців та валуйчан. На байдаках по Донцеві вони діставали хліб, а ігумени подавали звістки про татарські заміри. Туди приходили бранці з татарської неволі; їх тамечки розпитували і посилали далі на Україну. Туди привозили ранених і їх там годували і здержували. Там були старі, немощні й каліки.

Курязький монастир (у 9 верстах від  Харкова) був заснований харківським  полковником Григорієм Донцем і  деякими іншими старшинами сього  полку. Там раніше була пасіка Ол. Куряжського. Донець одвів новому монастиреві землі і угоди. Сіннянський сотник віддав усю свою маєтність на збудування Сіннянськопо монастиря і зробився його ігуменом. Зміївський Миколаївський козацький монастир існував уже в 60-х роках XVII ст. і мав гармати проти татарських нападів. Потім він широко розвинув своє монастирське хазяйство. Таким побитом, одні з монастирів були засновані переселенцями з Задніпрянщини, другі — козацькою старшиною й козаками. Як і козацькі оселі, перші монастирі заснувалися на татарських сакмах та дикому полю. І ченцям, як і козакам, бажалося селитися на сирому кореню, на дикому татарському степу. Вони прийняли участь разом з іншими переселенцями і в заселенню дикого степу, і в його обороні. Вони узяли на себе обов'язок задовольняти релігійно-моральні потреби 'степового товариства та поспільства, турботу про хворих і ранених. Але так було у XVII ст. У XVIII ст. більш усього монастирі почали піклуватися про власне хазяйство та матеріальні достатки і через се занедбали свої високі християнські заповіти.

 

2. Побут, прикладні  ремесла, усна народна творчість

 

Український побут козацької старшини. Ми бачили, що з початку заселення Слободської  України ріжні стани тодішнього суспільства (козаки, мішане, посполіти) не були обмежені в своїх правах, і перехід з одного стану до другого був завжди можливим. Не відріжнялися вони значно один від другого й по своїй праці, заможності, по своїх потребах, по своїх звичаях, а значить, і по своєму побуту, бо землеробством займалися ледве не усі слобожане; промисли та торгівля теж не були обмежені. І весь їх побут взагалі був чисто український. Дворянства ще тоді не було, а козацька старшина, хоч і хотіла одмежуватися од інших станів, але цього не можна було зробити раптом і се робилося спроквола, разом з тим як утворювався особливий старшинський стан. Спочатку ж, як побачимо далі, побут старшини був теж український. Гр. Донець був колись простим козаком, а зробився полковником і після того пішов новим шляхом, показавши сей шлях і своїм нащадкам — здобувати старшинство і спадкове полковництво. Кожний полковник керував цілою країною, входив в стосунки з великоросійським урядом, отже повинен був добре знати російську мову, бо усі зносини, а навіть місцеве діловодство велися на сій мові; мусив їздити й до Москви і до Бєлгорода, мусив мати діло з великоросійським начальством і приказними людьми, поводитися з ними і у Слобожанщині, і у баталіях; траплялося старшині й видавати своїх дочок заміж за російських дворян.

Усе те спонукало  старшину переймати поводження й культурні потреби та звичаї російського дворянства. З часів Петра російська мова й культура почали робити великий вплив на життя і побут української старшини. Велике значіння мали теж ярмарки, де робили собі мирні здобуття великоросійські товари серед усього українського населення, а особливо серед більш заможних його станів — старшини, купецтва, багатого міщанства, духовенства (городянського). Так потроху змінявся український слобожанський побут під впливом російського, особливо у вищих верствах суспільства — серед панства по селах і у городах, починаючи від Харкова і кінчаючи повітовими.

Але спочатку майже усі жили українським побутом, і ріжниця в обставинах життя  залежала од заможності і була не більша, ніж тепер, скажемо, між заможними  і бідними селянами, схожими у основі свого побуту. Так було і в Московській державі допетровської доби, коли і царь, і бояре, і нарід ріжнилися не побутом — він у них в основі своїй був схожий — а тільки розкішшю та багацтвом сього побуту. Так було і з народним, національним побутом Слобожанщини. Переселенці цілком перенесли у Слобожанщину свій національний український побут і виявили його у всіх сторінках свого національного життя, підтримували його й почали жити таким побутом в Слобожанщині, яким жили в Задніпрянщині, бо ніхто їх не примушував до іншого побуту, бо вони усі укупі осягли нову велику країну, дуже схожу з їх Правобічною Україною, бо вони відділяли себе од велико-росіян також, як і великоросіяне признавали за ними право на їх українські звичаї; себто на їх національну самосвідомість. Коли «черкасскую обыкность» слобожани удержали і в соціяльному житті, і в промислах, ремеслах, і торгівлі, і в земельній власності, і в церковних справах, і літературі, і в мові, і у всьому складі свого національного розвитку, не могли вони занехаяти своїх прадідівських звичаїв у приватному побуті, котрий в його етнографічних рисах зберігся й до наших часів, не дивлячись на вплив російської культури й нових обставин життя.