Конституційні гарантії прав і свобод

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Волинське державне училище культури і мистецтв

імені І. Ф. Стравінського 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат на тему:

«Конституційні гарантії прав і свобод» 
 
 
 
 
 
 

Підготувала:

студентка 4 –ого курсу

спеціальність: Народна хореографія

Руденко Анна 

                                                 Луцьк-2011  
Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому. 
На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались іще в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: "Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого". Остаточне ж становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності СІЛА 1776 р. підкреслено: "Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують". У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р., проголошувалося; "1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах. 2. Мету кожного державного союзу становить Забезпечення природних і невідчужених прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню". 
Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації, 3 іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти в межах, установлених її правовим статусом. Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття "свобода людини" повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві. Слід пам'ятати, що поняття "свобода" може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого - конкретизується в можливості вчиняти ті або ті конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості такого ґатунку, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини. Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду драв належать право на життя (ст. 27), право на повагу гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя. 
Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є. 
Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або тій державі, а права громадянина - лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист. Говорячи про права людини і громадянина, слід ураховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави - суб'єктів укладених між державами договорів. 
Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій. Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи. 
Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, - Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.). Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з Протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.). Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.). Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та інші документи. Отже, відповідно до Конституції України основне право громадянина - це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах. 
У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні. Громадянські права -- можливості людей, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб. Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду і віросповідання тощо. 
Політичні права - можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян. До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати і приймати закони та рішення загальнодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати і брати участь у роботі об'єднань громадян (політичних партіях і громадських організаціях); збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство. 
Економічні права - можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробництві матеріальних благ. До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну і колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок тощо. 
- Соціальні права - можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Це є: право на охорону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло). 
- Екологічні права - права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це право: на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди і т. ін. 
- Культурні права - можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства, це - право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо. 
- Сімейні права - можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це означає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; на добровільне одруження, рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї; право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом. 
Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. 
Основний обов'язок громадянина - встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні й духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи. Конституційні права, свободи та обов'язки, що їх несе громадянин перед державою, перед іншими громадянами, перед організаціями, в поєднанні з конституційними принципами й гарантіями становлять основи правового становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні. Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна кваліфікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя - це обов'язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу і охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки. До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Вітчизну, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків громадян України - необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб. Прийняття Конституції - надзвичайно важлива справа. Та водночас із її прийняттям необхідне створення механізму реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення передбачених нею прав, свобод та обов'язків. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, завдяки якому громадяни, що мають певне право, свободу чи обов'язок, реально досягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою Конституції. Із цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, - це категорія, надзвичайно об'ємна й широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й політичні, економічні, ідеологічні та інші явища. Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації прав, свобод і обов'язків передусім складається з гарантій забезпечення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Вказані гарантії - це відповідні умови й засоби, що сприяють реалізації кожною людиною і громадянином прав, свобод і обов'язків, закріплених Конституцією України. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні та юридичні. 
Особисті гарантії - власні можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них відносять: 
- право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях; 
- право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими особами; 
- право знати свої права та обов'язки; 
- право на правову допомогу; 
- право не виконувати явно злочинні накази; 
- право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину; 
- право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії нормативно-правового акта; 
- право не нести відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом; 
- право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина, крім обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду. 
Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст. 15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України, обмеження діяльності ультрарадикальних політичних організацій (ст. 37) і т. д. 
Найголовнішими економічними гарантіями слід уважати конституційні положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст. 13); справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95); гарантування приватної власності (ст.41)і т. ін. 
До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов'язкової) ідеології та цензури (ст. 15); забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння "консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України" (ст. 11). Юридичні гарантії - державно-правові засоби, які забезпечують здійснення та охорону прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, елементами якого є: по-перше, юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція України у ст. 21 визначила: "Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними", а в ст. 22 - що вони не можуть бути скасовані, а "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод"; по-друге, створення широкої системи охорони й захисту державою прав і свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист від будь-яких посягань. Це вбачається у конституційних положеннях про те, що "права і свободи людини і громадянина захищаються судом", "кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", використовувати для цього всі національні засоби, а також "звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна" (ст. 55). Завдана громадянинові матеріальна чи моральна шкода має обов'язково відшкодовуватися (ст. 56); по-третє, розвиток громадсько-політичної активності громадян, формування свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня правової культури. Першочерговим напрямком діяльності в цьому аспекті е необхідність навчити громадян України боронити й захищати свої права. Саме тому Конституція України надає право будь-якими, не забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а ст. 57 гарантує право знати свої права, свободи і обов'язки, вважає нечинними закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, але не доведені до відома населення; по-четверте, активізація діяльності об'єднань громадян, які сприяють охороні й захистові прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст. 59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Для здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Певна річ, функції захисту прав, свобод і обов'язків людини й громадянина покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій сфері мають органи прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ і т. д. З формуванням в Україні громадянського суспільства зростає кількість недержавних правозахисник органів, якісно поліпшується їхня діяльність; по-п'яте, державний і громадський контроль за станом забезпечення прав, свобод і обов'язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції Президент України проголошується гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів України "вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина". 
Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними партіями, масовими демократичними об'єднаннями, засобами масової інформації, органами місцевого самоврядування. 
Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель механізму реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, але цей процес ніколи не може вважатися закінченим. 
Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод та обов'язків людини і громадянина України, переконуємося, що він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, що ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами №2,3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що ратифіковані Україною. 
Усе вищевикладене дає підстави стверджувати, що в Україні на основі прийнятої Конституції повинна відбутися перебудова всієї правової системи, і орієнтиром такої реформи мають стати права, свободи та обов'язки людини і громадянина, процес їх реального забезпечення і здійснення. Держава з усіма її владними органами повинна стати головним гарантом забезпечення цих прав, свобод і обов'язків, а водночас сама має реформуватись, оскільки побудову правової держави слід розпочинати із забезпечення прав людини і громадянина. 
Права, свободи, законні інтереси та обов'язки громадян регламентуються й іншими нормативно-правовими актами. До них слід віднести, зокрема. Закон України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992р., що складається з 6 розділів (34 статті). Право громадян на об'єднання є невід'ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантованим Конституцією та законами України. 
Розділ І. Загальні положення. - Об'єднанням громадян е добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднанням громадян відповідно до цього Закону визнається політична партія або громадська організація. 
Політичною партією є об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого самоврядування і представництво в їх складі. 
Громадською організацією е об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих та інших спільних інтересів. 
Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є: зміна способом насильства конституційного ладу; підрив безпеки держави; пропаганда війни, насильства; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини. 
Розділ II. Засади діяльності та статус об'єднань громадян. 
Розділ III. Порядок створення та припинення діяльності об'єднань громадян. 
Розділ IV. Права об'єднань громадян, господарська та інша комерційна діяльність. 
Розділ V. Нагляд та контроль за діяльністю об'єднань громадян. Відповідальність за порушення законодавства. 
Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. Цей закон складається з 6 розділів (32 статті). 
Розділ 1. Загальні положення. - У них проголошується, що завданнями цього закону є: гарантування права на свободу совісті; забезпечення соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення взаємних обов'язків держави і релігійних організацій та ін. 
Розділ II. Релігійні організації. - Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні організації представляються своїми центрами (управліннями). 
Розділ III. Майновий стан релігійних організацій. - У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. 
Розділ IV. Права релігійних організацій. - Права релігійних організацій та громадян нерозривно пов'язані зі свободою віросповідання. 
Розділ V. Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їхніх підприємствах. - На громадян, які працюють у релігійних організаціях, поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення і страхування на рівні з робітниками та службовцями державних і громадських підприємств, установ і організацій. 
Розділ VІ. Державні органи і релігійні організації. - Державний контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві ради народних депутатів та їхні виконавчі комітети. 
Державний орган України у справах релігій покликаний забезпечувати проведення державної політики щодо релігій і церкви. 
Закон України "Про освіту" від 23 березня 1996р. складається з 7 розділів (66 статей). Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, а сама освіта розглядається як основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. 
Розділ І. Загальні положення. - Право громадян на освіту забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на різних формах власності; різними формами навчання (очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем) та іншими заходами. 
Основними принципами освіти є; доступність освіти, що надається державою; гуманізм; демократизм; пріоритет загальнолюдських духовних цінностей; науковість системи освіти; незалежність системи освіти від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій. 
Розділ II. Система освіти. - В Україні встановлюється єдина структура системи освіти, що охоплює: дошкільне виховання; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну підготовку; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту. 
Розділ III. Учасники навчально-виховного процесу. - Вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти мають право: на вибір профілю, форми навчання, індивідуальних програм, позакласних занять; на користування навчально-виробничою, науковою, спортивно-культурною, побутовою, оздоровчою базою навчально-виховного закладу та ін. Їхні обов'язки: систематичне і глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загальнокультурного рівня; додержання правил внутрішнього розпорядку навчально-виховного закладу; додержання законодавства, моральних, етичних норм співжиття. 
Педагоги мають право на вільний вибір форм, методів, засобів навчання; захист професійної честі, гідності та ін. Їхні обов'язки; забезпечувати умови для засвоєння навчальних програм; утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі; додержуватися педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини, учня, студента і т. д. 
Розділ IV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база закладів освіти. - Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не менше 10% національного доходу, а також валютні асигнування. Додатковими джерелами фінансування є плата за надання освітніх послуг, кредити і позички банків, добровільні внески тощо. 
Розділ V. Міжнародне співробітництво. - Навчально-виховні заклади мають право укладати угоди про співробітництво, встановлювати прямі зв'язки з навчальними закладами, науковими установами зарубіжних країн. 
Розділ VI. Міжнародні договори. - Якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про освіту, то застосовуються правила міжнародного договору. 
Розділ VII. Відповідальність за порушення законодавства про освіту. - Посадові особи та громадяни, які допустили порушення законодавства про освіту, несуть відповідальність, установлену законодавством України. 
Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992р. складається з 9 глав (44 статті). Глава І. Загальні положення. - Загальний військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу; проходження служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку. Щодо загального військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які проходять допризовну підготовку; призовники - особи, які приписані до призовних дільниць; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; службовці, які проходять альтернативну службу; військовозобов'язані, які перебувають у запасі. 
Встановлюються такі види військової служби: строкова служба; військова служба за контрактом. 
Глава II. Підготовка громадян до військової служби. - Вона включає: допризовну підготовку юнаків; підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей; підготовку до вступу до військово-навчальних закладів; військову підготовку студентів вищих навчальних закладів; фізичну підготовку; лікувально-оздоровчу роботу; підвищення рівня загальноосвітньої підготовки; вивчення державної мови; патріотичне виховання. 
Глава ІІІ. Приписка громадян до призовних дільниць. - Приписка громадян до призовних дільниць проводиться з метою взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби та ін. Вона проводиться районними (міськими) військовими комісаріатами за місцем проживання громадян, яким у рік приписки виповнюється 17 років. Громадяни, приписані до призовних дільниць, вважаються призовниками. 
На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров'я і віком громадяни, яким до дня відправки у військові частини виповнилося 18 років. Призов проводиться на підставі Указу два рази на рік. 
Глава IV. Проходження військової служби. - Строки військової служби: а) для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять строкову службу, - 24 місяці (для осіб, які мають вищу освіту - 12 місяців), за контрактом - 3 роки; б) для прапорщиків і мічманів - не менше 5 років; для офіцерів - від 5 до 10 років за першим контрактом; г) для офіцерів, призваних із запасу, - 2 роки, а для тих, які добровільно вступили на службу із запасу,- не менше 3 років. 
Звільнення з військової служби здійснюється: а) в запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров'я придатні до військової служби; б) у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані непридатними за станом здоров'я до військової служби. 
Глава V Служба в запасі. 
Глава VI. Військовий облік військовозобов'язаних і призовників. - Військовий облік проводиться за місцем проживання і поділяється на загальний та спеціальний (військовозобов'язані, які бронюються за організаціями на період мобілізації), персонально-якісний (покладається на військові комісаріати) та персонально-первинний (покладається на органи місцевого самоврядування, де немає військових комісаріатів). 
Глава VII. Призов у разі мобілізації. Демобілізація. - Загальна або часткова мобілізація оголошується Президентом України з метою запобігання воєнному нападу. Демобілізація проводиться за Указом Президента. 
Глава VIII. Відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу. - Посадові особи державних органів та громадяни, винні в порушенні законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу, несуть встановлену Законом відповідальність. 
Глава IX. Заключні положення. - Фінансове і матеріальне забезпечення військового обов'язку і проходження військової служби проводиться за рахунок коштів державного бюджету. Виконавчо-розпорядчі органи зобов'язані забезпечити військові комісаріати необхідними засобами для призову. 
Закон України "Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992р. Цей закон набрав чинності від дня його опублікування. Він складається з преамбули і 19 статей. У преамбулі зазначається: 
"Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей в справі розбудови незалежної демократичної держави, визначаючи нерозривність прав людини і прав національностей України, дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо національних меншин, приймає цей закон з метою гарантування національним меншинам права на їх вільний розвиток". 
Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. 
Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах. 
У забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить із того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини.