Забезпечення виконання господарських зобов’язань

        § 2. Забезпечення виконання  господарських зобов’язань

        Зобов’язання  встановлюється для того, щоб воно було виконане. До того часу, доки зобов’язання не порушене жодною із сторін, воно повинно  виконуватися відповідно до всіх елементів, що становлять у своїй сукупності їх зміст (за предметом, строком, способом і т. ін.). Але будь-яке зобов’язання само по собі не гарантує здійснення боржником тих дій, які передбачені договором на користь кредитора.

        Але положення суттєво змінюється, як тільки боржник чи кредитор порушує  будь-яке свої зобов’язання. В цих випадках застосовуються різноманітні заходи примусового характеру, спрямовані на забезпечення його виконання. Деякі з них можуть бути застосовані відносно будь-якого зобов’язання, а тому називаються загальними. Вони можуть застосовуватися в усіх випадках, крім винятків, установлених законом, договором або ж самим характером установлених відносин. Серед них особливо суттєвими є спонукання до виконання зобов’язання і відшкодування збитків, спричинених його порушенням.

        Проте, хоча ці заходи мають всеохоплюючий  характер, вони не завжди досягають  необхідного практичного ефекту. Бувають випадки, коли боржник не виконує зобов’язань, але кредитор ніяких збитків не має або з тих чи інших причин не може довести їх розмір. Через це вимоги про стягнення збитків дуже часто зовсім не заявляються, бо реалізувати ці вимоги просто неможливо.

        Відповідно  до цього закон дозволяє самим  учасникам зобов’язання обумовити  їх певними додатковими забезпечуючи забезпечувальними  заходами, що мають спеціальний характер і можуть гарантувати виконання зобов’язань незалежно від того, чи спричинені збитки кредитору. Якщо ж у належному і своєчасному виконанні зацікавлена держава, то в зобов’язанні вказуються спеціальні забезпечувальні заходи за прямою вказівкою закону.

        Під способами забезпечення зобов’язання слід розуміти передбачені законом чи договором спеціальні заходи, покликані додатково стимулювати боржника до належного виконання ним свого зобов’язання, а в разі його невиконання бути заходом задоволення законних вимог кредитора.

        Згідно  з ст. 199 ГК України, виконання господарських зобов’язань забезпечується заходами захисту прав і відповідальності учасників господарських відносин, передбачених ГК України та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються в господарському (діловому) обігу.

        Статтею 546 ЦК України передбачені види забезпечення виконання зобов’язань. Виконання  зобов’язань може забезпечуватися  неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. До таких заходів належать і банківська гарантія (ст. 200 ГК України) і загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов’язань. Підставою встановлення будь-якого зі способів забезпечення виконання зобов’язання може бути домовленість сторін (договір). І тільки відносно неустойки чи застави передбачено, що вони можуть встановлюватися безпосередньо законом. Угода про будь-яке забезпечення виконання  зобов’язання повинна бути укладена в письмовій формі, інакше така угода може бути визнана недійсною.

        Неустойка (штраф, пеня) — це є визначена  законом чи договором грошова  сума, яку боржник повинен сплатити кредитору в разі невиконання  або неналежного виконання зобов’язання, зокрема в разі прострочення виконання. Частіше всього неустойка встановлюється простою домовленістю сторін або ж відповідним зобов’язанням, яке є приписом закону. Тому неустойку в першому випадку називають договірно-добровільною, а в другому – договірно-обов’язковою.

        У деяких випадках обов’язок сплати неустойки безпосередньо передбачається нормативним актом. Так, відповідно до закону перевізник і відправник несуть майнову відповідальність у разі неподання перевізних засобів і за інші порушення зобов’язання, які випливають із плану перевезення, та у випадках, не передбачених таким планом, але встановлених транспортним статутом, і тоді йдеться про нормативну неустойку.

        Залежно від особливостей визначення розміру  неустойки і характеру порушень, за які вона встановлюється, говорять про штраф або пеню.

        Штраф – це неустойка, що обчислюється у  відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання.

        Пеня  – це неустойка, що обчислюється у  відсотках від суми несвоєчасно  виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

        У зв’язку з тим, що зобов’язання по сплаті неустойки є додатковим щодо зобов’язання по відшкодуванню  збитків, виникає питання про  їх співвідношення.

        За  цим критерієм неустойка розмежовується на залікову, виключну, штрафну і  альтернативну.

        При заліковій неустойці збитки стягуються в тій частині, яка не покривається неустойкою. Вона має загальний характер і застосовується в усіх випадках, якщо договором чи законом не передбачено інше. Така неустойка є найбільш привабливою для боржника, бо розмір такої неустойки суттєво зменшується.

        Для боротьби з найбільш серйозними порушеннями  зобов’язань (реалізація недоброякісної і некомплектної продукції та ін.) понад збитками стягується неустойка, яка називається штрафною (ст. 549 ЦК України).

        При виключній неустойці стягненню  підлягає лише неустойка, а збитки не стягуються. Закон дозволяє сторонам по договору встановити відповідальність у вигляді відшкодування лише збитків чи тільки стягнення неустойки, тому остання називається альтернативною.

        Розмір неустойки, як уже зазначалося, установлюється договором за домовленістю сторін. Разом з тим, ЦК України передбачає правило, згідно з яким сторони можуть домовитися про зменшення встановленого розміру неустойки, крім випадків, передбачених законодавством. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, а також за наявності інших обставин, які мають важливе значення. Які саме обставини є важливими, суд визначає в кожному конкретному випадку. Але суд не має права повністю звільнити боржника від неустойки (ст. 551 ЦК України).

        Кредитор  не має права на неустойку, якщо боржник  не відповідає за порушення зобов’язання (ст. 617 ЦК України). Відсотки на неустойку  не нараховуються (ст. 550 ЦК України). Сплата неустойки не звільняє боржника від  виконання зобов’язання в натурі.

        Важливого значення і широкого застосування в умовах переходу до ринкових відносин набуває такий вид забезпечення виконання господарських зобов’язань, як застава (Закон України “Про заставу”). Внаслідок цього кредитор має право в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення із вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

        В заставних правовідносинах кредиторам завжди є заставоутримувач – особа, яка приймає майно в заставу. Боржник за основним зобов’язанням  є заставником і передає майно  в заставу. Ним може бути і третя  особа. Заставою можуть бути забезпечені  різноманітні вимоги, які виникають із договорів займу (банківського займу), купівлі-продажу, оренди, перевезення та ін. Застава може застосовуватися відносно вимог, які можуть бути виконаними в майбутньому при наявності домовленості сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.

        Предметом застави можуть бути майно, цінні  папери, а також майнові права. Але в усіх випадках предметом  застави може бути лише таке майно, такі речі, які не виключені із господарського обігу. Ним може бути і таке майно, яке може стати власністю заставника в майбутньому після укладення договору, в тому числі продукція (майновий врожай), приплід тварин і т. ін. Предметом застави можуть бути і такі майнові права, як права на чужі речі, орендні права на майновий комплекс підприємства, будинки, споруди, кредиторські вимоги та інші права.

        У той же час деяке майно не може бути предметом застави, а саме: національні, культурні й історичні цінності, які відображені в Державному реєстрі національної культурної спадщини, а також об’єкти державної власності, приватизація яких заборонена, майнові комплекси державних підприємств, які перебувають у процесі корпоратизації. Не можуть бути предметом застави і вимоги, які мають особистий характер, а також вимоги, застава який заборонена законом.

        За  загальним правилом, договір застави може бути укладено між сторонами у простій письмовій формі. Але якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об’єкти, товари в обігу чи переробці, договір застави має бути нотаріально засвідчений. У разі недотримання вимог щодо форми застави і його нотаріального посвідчення договір застави визнається недійсним.

        З моменту укладення договору між сторонами узгоджується питання про те, в кого буде знаходитися заставне майно. Ним може володіти заставоутримувач, заставодавець, третя особа (нотаріальні органи, банк). Особа, якій передається майно, повинна забезпечити задоволення вимог заставоутримувача. Це, як правило, досягається шляхом страхування майна за домовленістю сторін або згідно з приписом закону.

        Право застави виникає з моменту  укладення договору застави, а якщо договір повинен бути нотаріально засвідченим, то з моменту такого засвідчення або ж з моменту його реєстрації, якщо вона є обов’язковою. Якщо ж відповідно до договору чи закону предмет застави повинен знаходитись у заставоутримувача, то право застави виникає з моменту передачі такого предмета. За загальним правилом, за заставником зберігається право користування заставленим майном, якщо інше не передбачено договором або законом. За домовленістю із заставоутримувачем заставник при умові переходу до нового заставника основного боргу може повернути собі заставлене майно на конкретних умовах або ж змінити предмет застави.

        У зв’язку з тим, що ціна заставленого майна, як правило, не збігається  з сумою боргу, застава може забезпечити кілька зобов’язань. Тому боржник має право заставити одне й те ж майно одночасно кільком кредиторам. Правовідносини, які виникають з цих дій, називаються перезаставою. Законом України “Про заставу” право застави надається тільки боржнику за умови, якщо це не заборонено законом, а також за згодою попереднього заставоотримувача.

        Застава зберігає силу в тому разі, якщо майно чи майнові права, які становлять її предмет, переходять у власність іншої особи або ж в установленому порядку виникає уступка заставоодержувачем забезпеченої заставою вимоги.

        Застава припиняється в момент виконання  боржником основного зобов’язання. При цьому кредитор повинен повернути  боржнику заставлене майно. У разі часткового виконання зобов’язання застава  зберігається в первісному, повному  обсязі. Застава може припинятись  і з інших підстав: у разі загибелі заставленого майна, якщо це було майно з родовими ознаками; якщо заставоутримувач набув права власності на заставу; якщо закінчився строк дії права, яке становить предмет застави. Право  застави припиняється і за примусового продажу заставленого майна.

        Право звернення стягнення на заставлене майно виникає з моменту невиконання  основного зобов’язання, якщо інше не передбачено законом чи договором. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, а також у безспірному порядку на підставі виконавчого надпису нотаріальних органів.

        Реалізація  заставленого майна, на яке звернене стягнення, здійснюється виконавчою службою (органами) на підставі виконавчого листа, наказу господарського суду або ж виконавчого надпису нотаріальних органів. Реалізація заставленого майна здійснюється на аукціоні (публічних торгах).

        Якщо  сума, що одержана від реалізації заставленого майна, є недостатньою для задоволення  вимог заставоутримувача, він має  право, якщо інше не передбачено законом  чи договором, одержати різницю за рахунок іншого майна боржника в порядку черги, встановленої законом. Якщо сума, що одержана від реалізації заставленого майна, перевищуватиме розмір забезпеченої заставою вимоги заставоутримувача, то ця різниця повинна бути повернена заставнику. Заставник може в будь-який час до реалізації предмета застави припинити звернення на нього стягнення шляхом виконання  забезпеченого заставою зобов’язання.

        Залежно від властивостей предмета застави  чинне законодавство передбачає різні види застави, а відповідно до них права і обов’язки сторін, зокрема іпотека, застава майнових прав, застава цінних паперів, застава в міжнародному обігу.

        Іпотека – це застава землі або ж  іншого нерухомого майна (будинків, споруд, квартир, цілісних майнових комплексів підприємств і т. ін.), яке залишається у володінні і користуванні заставника чи третьої особи. В договорі іпотеки основоположним елементом є земля, предметом цих відносин можуть бути як земельні ділянки, так і розміщені на них багаторічні насадження, будинки, споруди, інші об’єкти, які тісно пов’язані з землею, а тому не можуть бути без пошкодження або знецінення відокремлені від неї і таким чином належить до предметів іпотеки з урахуванням цих ознак.