Интеллектуальная собственность

    Паризька  конвенція містить положення  про незалежність патентів, відповідно до якого патенти на винаходи, видані громадянам або резидентам країни-учасниці, є незалежними від патентів, виданих  на той самий винахід в інших  країнах, включаючи країни, які не приєдналися до Паризької конвенції. Це означає, що видача патенту на винахід  однією країною не зобов’язує іншу країну-учасницю конвенції видати патент на такий самий винахід. Так само й анулювання або визнання не чинним патенту в одній країні не означає, що патент на цей винахід підлягає анулюванню або визнанню його не чинним в іншій країні.

    Положення Паризької конвенції про торговельні  марки встановлюють обов’язок власника торговельної марки використати  зареєстровану марку протягом певного  строку. Під «використанням» мається  на увазі реалізація товарів, виготовлених з використанням торговельної марки. Відповідно до конвенції, якщо законодавством країни-учасниці вимагається обов’язкове використання торговельної марки, у разі недотримання цієї вимоги протягом певного строку реєстрація торговельної марки підлягає анулюванню. Паризькою конвенцією запроваджено принцип незалежності торговельних марок у різних країнах. Конвенція містить положення щодо визнання торговельних марок добре відомими, відповідно до якого охорона добре відомої марки пов’язана не з реєстрацією марки, а з її репутацією.

    Паризька  конвенція містить положення  про промислові зразки, яке зобов’язує країни-учасниці забезпечити охороною цей об’єкт інтелектуальної власності  шляхом прийняття спеціального законодавства  про промислові зразки або застосовування щодо них законодавства про авторське  право чи недобросовісну конкуренцію.

    Положення Паризької конвенції про географічні  зазначення походження товарів зобов’язують країни-учасниці конфісковувати товари, які містять неправомірні зазначення (якщо це передбачено національним законодавством), забороняти їхній  імпорт або вживати інші заходи, спрямовані на припинення порушень.

    Країни-учасниці Паризької конвенції про охорону  промислової власності об’єднані  в Союз з охорони промислової  власності, що є юридичною особою міжнародного права і має органи для здійснення певних функцій. Адміністративні  завдання Союзу здійснюються Міжнародним  бюро, що є наступником Бюро Союзу, заснованого Бернською конвенцією про охорону літературних та художніх творів.

    Україна успадкувала членство в Паризькій  конвенції про охорону промислової  власності від СРСР, для якого  конвенція набрала чинності 01.07.1965 р. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    2. Бернська конвенція  про охорону літературних  і художніх творів  – The Berne Convention for the Protection of Literary and Artistic Works

    Формування  міжнародної системи охорони  у сфері авторського права  почалося з середини XIX ст. з ухвалення  двосторонніх договорів. Недосконалість охорони,  запровадженої цими договорами, зумовила необхідність ухвалення Бернської  конвенції про охорону літературних і художніх творів. Розробка конвенції  розпочалася в Брюсселі в 1858 р. на Конгресі авторів творів літератури і мистецтва та була продовжена на конгресах в Антверпені 1861 і 1877 рр. й Парижі 1878 р. Після трьох дипломатичних конференцій 9 вересня 1886 р. у Берні була ухвалена Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів. Конвенція набула чинності у грудні 1887 р. Країни-учасниці Бернської конвенції утворили Союз з охорони прав авторів на літературні й художні твори.

    Бернська  конвенція була переглянута кілька разів. Необхідність внесення змін викликана  розвитком технологій.

    Перегляди конвенції відбулися в Парижі (1896 р.), Берліні (1908 р)., Римі (1928 р.), Брюсселі (1948 р.), Стокгольмі (1967 р.) та Парижі (1971 р.).

    Положення Бернської конвенції підлягали  обов’язковому включенню в національні  законодавства країн-учасниць у  тих випадках, коли національні законодавства  був закладений менш сприятливий  режим охорони прав авторів.

    Конвенцією  проголошено принцип національного  режиму та принцип автоматичного  характеру виникнення авторського  права. Відповідно до принципу національного  режиму, твори, створені в одній країні-учасниці конвенції, наділяються в інших  країнах-учасницях тим самим обсягом  охорони, який мають громадяни цих  країн.

    Бернська  конвенція проголосила правило, відповідно до якого авторське право  на твір виникає автоматично. Автор  не повинен реєструвати твір або  будь-яким іншим чином звертатися за одержанням охорони. Авторське право  виникає з факту створення  твору і його «фіксації» на матеріальному  носієві.

    Відповідно  до Бернської конвенції, охороні  підлягають оригінальні твори у  галузі літератури, науки і мистецтва. Похідні твори (переклади, адаптації, музичні аранжування та інші переробки  літературного або художнього твору) охороняються як оригінальні твори. Країни-учасниці мають право вирішувати питання про охорону певних категорій творів.

    Так, вони мають свободу вибору у прийнятті  національного законодавства про  охорону офіційних текстів законодавчого, адміністративного і судового характеру  та офіційних перекладів таких текстів, творів прикладного мистецтва, лекцій, адрес та творів фольклору.

    Бернською конвенцією передбачена можливість наділення правовою охороною неопублікованого твору, автор якого невідомий, в  певній країні-учасниці конвенції, якщо є підстави вважати, що автор твору  є громадянином цієї країни. В такому разі призначається компетентний орган, який представляє невідомого автора й охороняє його права в країнах-учасницях конвенції. В такий спосіб Бернська конвенція забезпечує країни-учасниці можливістю охорони їхніх творів фольклору.

    Суб’єктами  авторського права є автор  і його правонаступники. Для деяких об’єктів авторського права, таких  як твори кінематографії, Бернська конвенція залишає за країнами право  визначати в національному законодавстві, хто є суб’єктом авторського  права на них.

    Ексклюзивними правами автора Бернська конвенція  визнає право на переклад, відтворення  твору будь-яким чином чи в будь-якій формі, виконання драматичного, драматично-музичного  та музичного творів, передачу своїх  творів в ефір або публічне оприлюднення цих творів будь-яким іншим способом, публічне читання, право дозволяти  переробки,

    аранжування та інші зміни своїх творів, право  на кінематографічну переробку і  відтворення своїх творів та поширення  перероблених або відтворених таким  способом творів.

    Бернська  конвенція встановила мінімальні стандарти  охорони прав авторів та строк  авторського права. Мінімальний  строк охорони авторського права  становить життя автора та 50 років  після його смерті. Для деяких категорій  творів передбачено винятки. Кінематографічні твори охороняються

    протягом 50-ти років після оприлюднення твору (або після створення твору). Мінімальний  строк охорони фотографічних  творів становить 25 років з дня  створення твору.

    Бернська  конвенція має зворотню силу, оскільки застосовується щодо всіх творів, які на момент набрання конвенцією чинності ще не стали суспільним надбанням у країні їхнього походження у зв’язку із триманням строку охорони.

    Бернська  конвенція була розроблена в інтересах  розвинутих країн Європи. Після Другої світової війни, коли політична карта  світу змінилася, Бернська конвенція  була покликана вирішувати нові проблеми. Щойно створені держави мали можливість приєднатися до міжнародної системи  охорони авторського права, запровадженої  Бернською конвенцією. Втім, конвенція  не враховувала проблеми нових країн  з менш розвиненими економіками. Ці країни були позбавлені доступу  до творів, що гальмувало їх технологічний  і культурний розвиток.

    Під час останніх переглядів Бернської  конвенції обговорювалася необхідність приведення міжнародної системи  охорони літературних і художніх творів у відповідність до потреб нових країн. Питання про включення  до Бернської конвенції спеціального положення про країни, що розвиваються, вперше обговорювалося під час Африканської зустрічі з питань авторського права, що відбулася в Браззавілі в 1963 р. Необхідність включення цього положення  обговорювалася також на конференції  в Стокгольмі в 1967 р., під час якої Бернська конвенція була доповнена  «протоколом про країни, що розвиваються», відомим як Стокгольмський протокол. На зустрічі в Парижі, скликаній  в 1971 р., був ухвалений Додаток  до Паризького акту, що передбачив спеціальні можливості для країн, що розвиваються, щодо перекладу й передруку творів іноземного походження.

    Бернська  конвенція адмініструється ВОІВ. Країни-учасниці конвенції утворюють Союз для охорони прав авторів на їхні літературні і художні твори. Країни, які її підписали, наділяються:

    • членством (правом голосу) в Асамблеї Бернського союзу; 

    • правом обирати чи бути обраною до Виконавчого комітету Бернського союзу;

    • автоматичним членством у Координаційному комітеті ВОІВ.

    Будь-яка  країна, що не є членом Союзу, може приєднатися  до Бернської конвенції. Україна  є учасницею Паризького акту до Бернської  конвенції на підставі Закону України «Про приєднання України до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971року, зміненого 2 жовтня 1979 року)» від 31.05.1995, що набрав чинності 25.10.1995 р. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    3. Мадридська угода  про міжнародну  реєстрацію знаків  – The Madrid Agreement Concerning the International Registration of Marks

    Мадридська  угода про міжнародну реєстрацію знаків ухвалена в Мадриді 14.04.1891 р. Мадридська угода і Протокол до неї 1889 р., який набрав чинності в 1895 р., створюють  так звану Мадридську систему міжнародної реєстрації знаків, що дозволяє через одну процедуру реєстрації отримати правову охорону торговельної марки у декількох країнах, які підписали Мадридську угоду. Така реєстрація є набагато ефективнішою, ніж реєстрація торговельної марки у кожній з цих країн окремо. До того, як була створена Мадридська система, не існувало жодного способу зареєструвати торговельну марку один раз, щоб отримати її правову охорону в усьому світі.

    Мадридська  угода переглядалася кілька разів: у 1900 (Брюссель), 1911 (Вашингтон), 1925 (Гаага), 1934 (Лондон), 1957 (Ніцца) та 1967 (Стокгольм) роках. У 1979 р. до неї були внесені  зміни. Причиною прийняття Протоколу  до Мадридської угоди 1889 р. була відсутність  у Мадридському союзі

    деяких  розвинутих країн, таких як Японія, Велика Британія та США. Метою Протоколу  було приведення Мадридської угоди  у відповідність до вимог більшості  країн.

    Заявка  на міжнародну реєстрацію може бути подана тільки фізичною або юридичною особою, що проживає чи є громадянином (щодо фізичних осіб) або має промислове чи торговельне підприємство (щодо фізичних або юридичних осіб) у  країні, котра приєдналася до Мадридської  угоди. Зазначені особи можуть забезпечити  в усіх інших країнах-учасницях охорону своїх знаків, що застосовуються для товарів чи послуг і зареєстровані в країні походження, через подання заяв на зазначені знаки до Міжнародного бюро інтелектуальної власності, заснованого при Всесвітній організації інтелектуальної власності.

    Міжнародну  реєстрацію знаків здійснює Міжнародне бюро.

    Датою реєстрації вважається дата подання  заявки на міжнародну реєстрацію в  країні походження за умови, що Міжнародне бюро одержало заявку протягом двох місяців  з дати подання. Якщо заявка не була одержана у цей строк, Міжнародне бюро реєструє заявку за датою її одержання. Реєстрація знака в Міжнародному бюро здійснюється строком на 20 років  із можливістю продовження на 20-річний строк.

    Інформація  про зареєстровані знаки публікується у періодичному журналі, що видається  Міжнародним бюро, на основі даних, що містяться у заявці на реєстрацію. Міжнародне бюро надає компетентним органам країн-учасниць примірники такого періодичного журналу для забезпечення публічності інформації про міжнародну реєстрацію знаків у країнах-учасницях угоди.