Интеллектуальная собственность

Міжнародна організація праці (МОП)

Рада  ТРІПС (Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної

власності) 

  Міжнародне бюро ВОІВ

    Рис.1. Міжнародна система органів у  сфері охорони інтелектуальної  власності 
 
 
 

    Становлення міжнародної системи  охорони інтелектуальної  власності

    Становлення міжнародної системи охорони  інтелектуальної власності відбувалося  з ініціативи країн центру. Однак  був і інший «табір впливу», представлений Радянським Союзом, правові норми якого застосовувалися В’єтнамом і деякими іншими соціалістичними країнами. Розбудова законодавства про інтелектуальну власність у країнах, що розвиваються, відбувалася під тиском розвинутих країні часто пов’язувалася з процесами колонізації. В 1856 р. Індія ухвалила закон Великої Британії про охорону прав на патенти. У Малайзії до здобуття нею незалежності також застосовувалося законодавство Великої Британії. Під час перебування Філіппін у складі Іспанської імперії правове  регулювання відбувалося за законодавством Іспанії. Філіппіни почали процес імплементації американських правових засад охорони під тиском США в 1898 р. Становлення законодавства Республіки Корея відбувалося під впливом окупації: в 1910 р. Корея запровадила законодавство Японії, а в 1946 р., внаслідок тиску адміністрації США, ухвалила американський закон про патенти. В цілому колоніалізм справив значний вплив на становлення міжнародної системи охорони інтелектуальної власності. У 1887 р. Франція, Німеччина, Іспанія та Велика Британія ратифікували Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів, що означало автоматичний вступ до конвенції і колоній цих країн. Під тиском Франції та Бельгії відбулося приєднання одинадцяти африканських країн до Бернської конвенції (на той час ці країни Африки були економічно та культурно залежними від Франції та Бельгії). Тільки після Другої світової війни, з набуттям незалежності, колишні колонії почали процес перегляду національного законодавства про інтелектуальну власність. Однією з перших почала реформу патентного законодавства Індія. Вона імплементувала правові засади охорони патентів Німеччини, зокрема, запровадила вимогу про одержання патентів на методи (способи) і процеси у сфері фармацевтичної індустрії. Протягом 1970-х рр. Бразилія, Аргентина, Мексика і країни Андського пакту законодавчо закріпили вимогу про патентування фармацевтичних препаратів.

    Необхідність  ефективної міжнародної охорони  інтелектуальної власності зумовила створення міжнародної системи  органів. Всесвітня організація  інтелектуальної власності (ВОІВ) і  Світова організація торгівлі (СОТ) стали її головними компонентами. 

    Створення міжнародної системи охорони  інтелектуальної власності вимагає  гармонізації законодавства. Країни укладають  двосторонні і багатосторонні договори, приєднуються до міжнародних угод, приводячи національне законодавство  у відповідність до міжнародних  стандартів. Міжнародне регулювання у сфері інтелектуальної власності відбувається відповідно до угод, ухвалених ВОІВ. Вони встановлюють обов’язкові для всіх країн-учасниць стандарти охорони інтелектуальної власності. 

    Міжнародна  система охорони авторського  права і суміжних прав визначає уніфіковані  стандарти охорони таких об’єктів інтелектуальної власності, як твори  літератури, науки, мистецтва, хореографічні, фотографічні, аудіовізуальні та інші твори, комп’ютерні програми, виконання, фонограми, програми мовлення.

    Міжнародний режим охорони об’єктів авторського  права і суміжних прав визначається Бернською конвенцією про охорону  літературних і художніх творів 1886 р., Всесвітньою конвенцією про авторське  право 1952 р., Римською конвенцією з охорони  інтересів виконавців, виробників фонограм та органів мовлення 1961 р., Женевською конвенцією про охорону інтересів  виробників фонограм від незаконного  відтворення та деякими іншими угодами . Результатом Дипломатичної конференції, яка відбулася в грудні 1996 р. Під  егідою ВОІВ, було ухвалення двох міжнародних договорів – Міжнародного договору про авторське право і Міжнародного договору про виконання і фонограми. Зазначені договори розв’язали питання про застосування права на зберігання цифрових творів, обмеження прав користування цифровими технологіями та технологічні заходи з їхнього захисту.

    Міжнародна  система охорони промислової  власності спрямована на формування на світовому рівні єдиних підходів до забезпечення охорони винаходів, корисних моделей, промислових зразків, торговельних марок, сортів рослин, зазначень  географічного походження товарів, топографій, інтегральних мікросхем, фірмових найменувань, секретів виробництва та недопущення недобросовісної конкуренції. Правове регулювання охорони промислової власності на міжнародному рівні відбувається в межах низки міжнародних угод: Паризької конвенції про охорону промислової власності 1883 р., Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р., Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків 1957 р., Гаазької угоди про міжнародну реєстрацію промислових зразків 1925 р. тощо.

    Документом, що визначив сучасні вимоги міжнародної  системи охорони інтелектуальної  власності, є Угода про торговельні  аспекти прав інтелектуальної власності (Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights – TRIPS), підписана на Уругвайському раунді переговорів (1986-1994 рр.).

    Міжнародна  система охорони інтелектуальної  власності є комплексною та структурованою навколо багатьох міжнародних угод, ратифікованих різними групами  країн. Ці угоди мають спільні  риси, якими характеризується міжнародна система охорони інтелектуальної  власності:

    • гармонізація національних систем охорони  інтелектуальної власності;

    • запровадження принципу національного  режиму;

    • встановлення «мінімальних» прав.27

    Міжнародні  угоди, що складають міжнародну систему  охорони інтелектуальної власності, мають на меті гармонізацію національних систем охорони. При цьому договори і конвенції запроваджують принцип  національного режиму, що переслідує дві мети: полегшення міжнародної  судової практики та уніфікацію національних режимів охорони інтелектуальної  власності. Відповідно до принципу національного  режиму, судові рішення повинні прийматися в країні, в якій власник права  інтелектуальної власності звертається  за захистом своїх прав, незалежно  від його громадянства. Так, судові рішення є послідовними і більш  чіткими, а суди більш ефективно  можуть тлумачити національні закони. Крім того, принцип національного  режиму сприяє покращенню політичних відносин між країнами.

    Всі міжнародні угоди про охорону  інтелектуальної власності запроваджують  низку «мінімальних» прав, які  повинні бути передбачені для  іноземних громадян національним законодавством країн-учасниць. При цьому країни-учасниці не зобов’язані наділяти цими правами  своїх громадян. «Мінімальні» права  призначені гармонізувати різні  рівні охорони інтелектуальної  власності та забезпечити еквівалентний  режим охорони для громадян різних країн. «Мінімальні» права мають  тенденцію до розширення – час  від часу угоди доповнюються новими правами, і міжнародний рівень охорони  інтелектуальної власності зростає.

    У 1992-1993 роках Україна заявила про  свої наміри стати  правонаступницею щодо чотирьох найбільш важливих угод у сфері охорони інтелектуальної  власності, учасником яких був СРСР. Із дев'яти таких міжнародних  угод Україна обрала чотири. Цей  вибір був зумовлений значенням  цих міжнародно-правових документів для розвитку національної системи  охорони інтелектуальної власності. Першою з числа країн СРСР Україна  заявила про правонаступництво  щодо Паризької конвенції про  охорону промислової власності, Договору про патентну кооперацію і  Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків. У 1993 р. Україна прийняла рішення щодо участі у Всесвітній конвенції про авторське право.

    Нижче ми розглянемо основні положення  ратифікованих Україною міжнародних  договорів і конвенцій, адміністративні  функції яких виконує ВОІВ.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1. Паризька конвенція  про охорону промислової  власності –  The Paris Convention for the Protection of Industrial Property

    До  ухвалення міжнародної угоди  про охорону промислової власності  країни мали національні режими охорони.

    У другій половині XIX ст. розвиток технологій та міжнародної торгівлі зумовив  необхідність гармонізації законодавства  у сфері промислової власності.

    Паризька  конвенція про охорону промислової  власності завдячує своїм прийняттям міжнародній виставці винаходів, організованій  урядом Австро-Угорської Імперії  в 1873 р. у Відні. Під час виставки деякі іноземні учасники відмовилися демонструвати свої винаходи у зв’язку з відсутністю їхньої ефективної правової охорони. Внаслідок цього АвстроУгорщина ухвалила спеціальний закон як тимчасовий захід з охорони прав іноземців-учасників виставки. Крім того, того ж року було скликано Віденський конгрес з питань патентної реформи, під час якого розроблялися принципи ефективної патентної системи і який переконав уряди інших країн «дійти згоди з приводу міжнародної охорони патентів якнайшвидше».

    Після Віденського конгресу в Парижі в 1878 р. було скликано Міжнародний конгрес  із питань промислової власності.

    Було  вирішено, що одна з країн-учасниць організує міжнародну дипломатичну конференцію та запропонує проект міжнародного документу, що визначить міжнародні стандарти охорони винаходів. Цією країною стала Франція. Вона підготувала  проект міжнародного документу, яким передбачалося  створення міжнародного союзу з  охорони промислової власності. В 1880 р. в Парижі відбулася міжнародна конференція, на якій було ухвалено проект конвенції, що проголосила основні  положення сучасної Паризької конвенції  про охорону промислової власності (Paris Convention for  the Protection of Industrial Property). Конвенція була підписана 20.03.1883 р. на міжнародній Дипломатичній конференції в Парижі. Вона була ратифікована 11-ма країнами: Бельгією, Бразилією, Гватемалою, Іспанією, Італією, Нідерландами, Португалією, Сальвадором, Сербією, Францією і Швейцарією. Після набуття чинності до конвенції приєдналися Велика Британія, Туніс та Еквадор. Сальвадор, Гватемала і Еквадор пізніше відмовилися від участі в Паризькій конвенції, а в 1990-х рр. знову приєдналися до неї. Кількість членів Паризької конвенції найшвидше зростала протягом першої чверті

    XX ст. та після Другої світової  війни.

    Паризька  конвенція була переглянута кілька разів після 1883 р. Починаючи з  Брюссельської конференції 1900 р. кожен  перегляд завершувався прийняттям акту до Паризької конвенції. За винятком актів, ухвалених на конференціях у

    Брюсселі  в 1897 і 1900 рр. та Вашингтоні (округ Колумбія) в 1911 р., що втратили чинність, всі інші акти до Паризької конвенції і  досі залишаються чинними. Щоправда, більшість країн-членів Паризької  конвенції є членами Стокгольмського  акту 1967 р.

    Паризька  конвенція містить положення, які  умовно можна об’єднати в чотири групи:

    • положення матеріального права, які гарантують право

    кожної  країни-учасниці на національний режим;

    • право пріоритету;

    • положення, які встановлюють права  й обов’язки фізичних та юридичних  осіб, або положення, які вимагають (чи дозволяють) країнам-учасницям привести національне законодавство у  відповідність до конвенції;

    • адміністративні вимоги щодо імплементації  конвенції.

    Національний  режим охорони промислової власності  означає, що кожна країна-учасниця Паризької  конвенції повинна наділяти громадян інших країн-учасниць і юридичних  осіб, заснованих за законодавством цих  країн, таким самим обсягом прав, які мають  громадяни та юридичні особи. Про

    це  йдеться в статтях 2 і 3 конвенції. Національний режим застосовується також до громадян країн, які не є учасницями Паризької конвенції, але проживають у країні-учасниці, або якщо вони здійснюють промислову чи комерційну діяльність у такій країні.

    Право пріоритету, проголошене Паризькою  конвенцією, гарантує, що заявник, який звертається за одержанням патенту  в одній країні-учасниці конвенції, може використовувати дату своєї  першої заявки, поданої в межах  однієї з країн-учасниць, як дату наступної  заявки до будь-якої іншої країни-учасниці конвенції, якщо він подав цю наступну заявку в термін до 6-ти (для торговельних марок та промислових зразків) або 12-ти місяців (для патентів та корисних моделей) з дати першої заявки. Право пріоритету наділяє важливими практичними перевагами заявників, які звертаються за охороною відразу в кількох країнах. Право пріоритету може бути застосовано правонаступником особи, яка звернулася з «першою» заявкою.