Шпаргалка по "Истории Украины"

всіх його переказів  і строгих виконавців козацьких  звичаїв. На рідній

площі «сивоусі діди»  займали місце після військової старшини; під час

війни командували  над окремими загонами й навіть іноді  над самими

полковниками; при відправленні «аркушів» від січового товариства

приписувалися негайно  після імені кошового отамана, а після смерті

користувалися такою честю, що, при їхньому похованні, один раз палили з

гармат, «а із дрібної рушниці більше, ніж по іншим простим козакам». 

За військовою старшиною випливали військові  служителі — довбуш, пушкар,

товмач, кантаржій, шафар, канцеляристи й шкільні отамани. 

Попри засади братерства та рівності, якими керувалися запорожці, між

козацькою старшиною  й рядовими козаками (черню) поступово  виникли

соціально-економічні відмінності та напруженість 

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо . зі стрункою

організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше — гетьман). Основною

військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся  на сотні, а

ті в свою чергу — на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана),

полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше —курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони

титулували себе "Військом Запорізьким". Основну  його частину складала

піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом,

пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли. 

Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно

нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який

складався з великих човнів — чайок або байдаків. 

На початку Визвольної війни вищим органом влади  була Військова рада

Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення

найважливіших державних  питань як воєнних, так і політичних: вона

вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення,

вирішувала всі  питання зовнішньої політики, відсилала  посольства,

приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі

козаки. 

Починаючи з 1649 р.. Військова рада скликається рідко. Є відомості про

одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декілька — в 1653 р. і ще одну

(останню) в січні  1654 р. — в Переяславі. 

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських

рад. І хоча це був  дорадчий орган при гетьмані, його рішення були

обов'язковими для  нього. 

Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового

та сотенного  урядів. 

Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю

систему управління і був постійно діючим органом. 

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд

гетьман: як глава  держави, вищий суддя та верховний  головнокомандуючий,

законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти,

обов'язкові для  виконання на всій території України. 

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом

держави. 

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які

керували окремими галузями управління. 

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний  писар. Він

керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі

документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний  обозний,

генеральний осавул та генеральний хорунжий займались  військовими

справами, відповідали  за боєздатність війська та його матеріальне

забезпечення. Генеральний  бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та

Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення  гетьмана.

Генеральний суддя  був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до

полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову

систему держави. 

Перераховані державні особи складали раду генеральної  старшини, яка з

часом витісняє Військову раду.

На Запоріжжі  жорстоко каралися прояви будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювали злодійство, розбій, неповагу до жінки, матірну лайку, конокрадство. Не було місця в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Навіть кара смерті за вживання алкоголю під час походу, приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжчі злочини, тут вважалася нормою (до речі, страти злочинців проводили самі злочинці). Найтяжчим покаранням для запорожця було вигнання його з ганьбою з січового товариства. Вірність козацькому звичаю, громаді цінувалася понад усе.

Характерними  ознаками духовного життя Запорізької  Січі, котру цілком обґрунтовано називали "християнською козацькою республікою", були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Скрізь, де закладалася Січ, вони негайно будували храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю покровителькою. У межах "Вольностей Війська Запорізького" існувало понад 60 церков. Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки регулярно відвідували Богослужіння та молебні, давали дари та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за словами Д. Яворницького, ходили пішки "на прощу", щоб вклонятися святим місцям у Самарський, Мотронинський, Києво-Печерський та деякі інші монастирі; окремі з них там залишалися назавжди.

На Запорізькій Січі існував постійний вишкіл лицарського, військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України. При січовій церкві, як і при багатьох інших парафіяльних церквах "Вольностей Війська Запорізького", діяла школа, де навчалися від ЗО до 80 школярів. Тут навчали читати і писати, закону Божого, співів. Джерелом книжної богословської та світської мудрості став Києво-Могилянський колегіум, з яким підтримувалися тісні зв'язки. Постійна взаємодія існувала з українськими монастирями — осередками гуманітарних знань. Запорожці пересічно знали по кілька мов, зокрема, окрім рідної, польську, турецьку, татарську, випускники колегіуму додавали до цього переліку грецьку й латину, звичай навчатися в університетах Західної Європи давав знання інших європейських мов та наук.

Унікальним явищем, яке зародилося на Запорізькій Січі й не мало аналогів у світовій історії, було кобзарство. Своїми піснями та думами, в яких оспівувалися герої визвольних змагань, лунали заклики до повстання, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземних загарбників, соціального та національно-релігійного гніту. Вони пробуджували й розвивали українську національну свідомість.

Отже, в Запорізькій  Січі, як і в козацтві загалом, найяскравіше віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалежного  державного життя, що робило її виразником загальнонаціональних інтересів. Всупереч існуючим політичним кордонам Запорізька Січ завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі, визволити їх з-під влади шляхти та встановити "козацькі порядки". В Україні не було практично жодної сфери життя, яка б залишилася поза увагою Запорізької Січі. Вона матеріально підтримувала діяльність братств та навчальних закладів, опікувалася православною вірою, фінансувала просвітницьку роботу православних церков і монастирів тощо. Запорізьке козацтво на своїх землях ліквідувало кріпосницькі порядки, впроваджуючи прогресивніші буржуазні відносини, послідовно формувало демократичні інститути, які з часом як клітини національної державності утвердилися на більшості українських земель.

       14.ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В СЕРЕДИНІ XVII ст.

Причини, характер і  рушійні сили У 1640-х рр. соціальні і національні суперечності в Україні досягли найбільшої гостроти. Посилилась експлуатація і сваволя з боку польських магнатів і шляхти. Панщина в окремих районах досягла 4—6 днів на тиждень. Суттєво зрослинатуральні податки. Погіршало становище рядового і реєстрового козацтва. Права і привілеї реєстровців постійно обмежувались. Над нереєстровими козаками нависла загроза закріпачення. Важких утисків зазнавали й міщани. Магнати, що володіли містами, змушували виконувати різні повинності, сплачувати данину володареві міста. Порушувалося магдебурзьке право, Соціально-економічні утиски доповнювалися національно-релігійними. 
Отже, польська політика насильництва і грабежу, експлуатації і розорення українського народу зачіпала економічні, політичні і національні інтереси українського населення — селян, міщан, козаків і козацької старшини, дрібної української шляхти Ця боротьба мала національно-визвольний і антифеодальний характер. 
Головною рушійною слою були селяни і нижні, верстви міського населення, які згуртувалися навколо козацтва, що очолило цю боротьбу.

15.Формування  української державності  під час Визвольної війни

 
Під час Визвольної війни на визволених від магнатів і шляхти землях ліквідувалася польсько-шляхетська адміністративно-політична система і складалася нова воєнно-адміністративна і політична система, формувалася українська національна державність. В основу цих перетворень були покладені традиції Запорозької Січі. Вся територія визволених українських земель поділялася на полки і сотні, які одночасно були і адміністративними, і військовими одиницями. На чолі полку стояв полковник, що здійснював військове і адміністративне управління на даній території. Формально вся повнота влади на території України належала загальновійськовій раді, але з часом головні питання життя вирішувало вузьке коло старшинської ради. 
Цього часу в Україні складалася своєрідна піраміда військово-адміністративної влади: гетьман, генеральний обозний, суддя, писар, хорунжий, бунчужний, підскарбій. 
Гетьманський адміністративний апарат поряд з виконанням функцій, зумовлених війною, вирішував і соціальні завдання. Під час Визвольної війни тисячі селян не виконували феодальних повинностей і переходили в стан козаків. 
 
Зборівський мир. Навесні 1649 р. після невдалих переговорів бойові дії відновились. Польське військо на чолі з королем сконцентрувало свої сили на Волині біля фортеці Збараж. Війська Хмельницького і кримських татар почали облогу Збаража, який обороняв польський загін на чолі з Яремою Вишневецьким, що очікував прибуття головних сил, очолюваних королем. Б. Хмельницький, розгадавши наміри поляків, напав на королівську армію під Зборовом і оточив її. Але кримський хан Іслам Гірей завадив остаточному розгрому поляків і, таємно змовившись з польським королем, припинив бойові дії, погрожуючи розвернути їх проти війська Хмельницького, якщо той не укладе з королем миру. Хмельницький виконав ці умови. 8 серпня 1649 р. він підписав з польським королем Зборівський договір, умовами якого були: 
• поширення влади гетьмана на Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства; 
• збільшення реєстру до 40 тис. козаків; 
• призначення на вищі посади представників української шляхти; 
• передача на розгляд сейму питання про скасування Брестської унії 1596 р.; 
• залишення України у складі Речі Посполитої; 
• право польської шляхти повертатися в свої маєтки;

Визвольну боротьбу українського народу очолив Богдан Хмельницький (1695—1657). Він походив із сім'ї дрібної української шляхти. Був освіченою людиною, закінчив Львівський єзуїтський колегіум. Знав кілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. Деякий час служив у реєстровому козацькому війську, воював з турецько-татарськими! ордами і після битви під Цецорою (1620) 2 роки перебував у турецькому полоні. Повернувшись, обіймав посаду військового писаря, потім сотника Чигиринського полку. Володів невеликим маєтком — хутором Суботовом поблизу Чигирина.

У 1646 р. Хмельницький на запрошення французького уряду разом  із запорізькими козаками брав участь у воєнних діях на боці Франції проти Габсбургів.

16. Становище  українських земель під владою речі посполитої

У 1569 р. в Любліні  відбувся об'єднаний польсько-литовський сейм, що затягнувся на кілька місяців  через напружену боротьбу навколо  унії. Проте її прихильники все  ж отримали перемогу. За Люблінським  трактатом Польща і Літва утворювали нову державу - Річ Посполиту - зі спільним королем, сеймом, сенатом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися виконавча  влада, фінанси та законодавство, До Польщі приєднувались Волинь, Поділля  та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав з католиками, рівноправ'я мов  та ін. Та це виявилось порожньою  декларацією.

Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних  та політичних наслідків для України. В тому ж 1569 р. було здійснено перепис  вільних земель у трьох українських  воєводствах, і король почав роздавати  їх польській шляхті. Виїжджаючи на неозорі землі українського Сходу, пани заохочували переселення сюди селян, будували тут замки, містечка, навколо яких з'являлося багато сіл. Відбувалась інтенсивна колонізація  південної Київщини і Полтавщини. Шляхта настійно запроваджувала тут  фільваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 р. селяни остаточно  закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянина-втікача.

Протягом другої половини XVI ст. площа оброблюваних земель в Україні значно зросла. В землеробстві утвердилась трипільна система, використовувався дерев'яний плуг із залізним лемешем. Більшість панських фільварків мали власні ґуральні, медоварні, броварні. В передмістях великих міст шляхта садила ремісників - "партачів", що намагалися конкурувати з міськими ремісниками, об'єднаними в цехи. Значно зросли і зміцніли такі міста, як Біла Церква, Переяслав, Канів, Черкаси, Лубни та ін. Разом з тим і населення міст зазнавало дедалі сильнішої дискримінації після Люблінської унії. Більшість міст в Україні належало польським панам. Але навіть в державних, так званих "королівських" містах, українцям ставили всілякі перепони при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їх проживання.