Шпаргалка по "Истории Украины"

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб, які посідали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини.

Двірський був  центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського домену. Від імені князя двірський нерідко здійснював також судочинство, будучи «суддею князівського двору». Двірський забезпечував охорону князя в період воєнних дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час виїздів за межі князівства.

Печатник був  охоронцем князівської печатки, складав тексти грамот або керував  роботою щодо їх складання, засвідчував  князівські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, розсилав їх на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писарів, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.  

Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням доходів із князівських земельних володінь. У літописі є також відомості про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська; про отроків, які супроводжували та охороняли князя в походах; дитячих, котрі, окрім охорони князя в мирний та воєнний час, виконували допоміжні функції під час проведення князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і втілення в життя різноманітних державних актів.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена  система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися під час виконання обов'язків з управління підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі «кормлінь». Для ведення судових розглядів у незначних справах, виконання деяких поліцейських функцій у межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій обіймали здебільшого бояри.

Така система  центрального та місцевого управління в Галицько-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феода-лів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір.

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого — являло собою ефективне знаряддя в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри мусили з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з професійною дружиною входило народне ополчення. Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту («пішці») і переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили умовні володарі (держателі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також залежні селяни, які «сиділи» на цих ділянках — феодах. До складу «пішців» могли входити і жителі міста. Командував військом найчастіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати військову раду.

У судовій системі  Галицько-Волинської землі суд не був відокремлений від князівської  адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася передусім церковними статутами князів Володимира та Ярослава і була значною. До відання церковного суду належали питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.

Галицько-Волинська  держава мала велике значення для  західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи.

Що стосується соціально-політичного ладу Південно-Західних земель, який склався відразу після приєднання їх до складу Великого князівства Литовського, то жодних докорінних змін у ньому не відбулося. Князі цих земель перетворилися в удільних князів, залежних від великого князя литовського, і перебували з ним у відносинах сюзеренітету-васалітету. Над удільними князівствами височіли органи влади Великого князівства Литовського, які за своєю структурою мало чим відрізнялися від відповідних органів Давньоруської держави. Велике князівство Литовське значною мірою успадкувало політичний устрій Давньоруської держави з урахуванням змін, викликаних розвитком економіки та класово-соціальної структури суспільства. У цей період, перебуваючи в становищі удільних, південно-руські князівства користувалися відомою автономією. Влада на їхній території зосереджувалася в руках удільних князів. Для розв'язання важливих питань внутрішнього життя удільного князівства збиралася рада, до складу якої входили впливові місцеві феодали, представники місцевого боярства та церкви. Удільним князям підпорядковувалися органи управління, а також військо.

Характерною рисою  взаємовідносин центральної влади  Великого князівства Литовського та удільних князівств було прагнення великого князя до цілковитого підкорення цих князівств Великому князівству Литовському. Це виявилося, зокрема, у здійсненні політики, спрямованої на підрив давньоруської князівської династії, позбавлення місцевих князів наділів та заміни їх намісниками великого князя. Складався також слухняний великокнязівський владі військовослужилий стан — місцеве дворянство.

14 серпня 1385 р.  в Крево була підписана Кревська унія — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським та Польщею. Великий князь Литовський Ягайло вступив у шлюб з польською королевою Ядвігою і став польським королем, а його князівство увійшло до складу Польщі. До цього Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби проти агресії німецьких хрестоносців. На ті часи Кревська унія відповідала інтересам польських та литовських феодалів. Прагнучи зберегти і посилити панування на білоруських та українських землях, литовські феодали шукали підтримки у польських феодалів та польського короля. Внаслідок підписання Кревської унії та реалізації її умов погіршилося становище південно-руських земель. У 90-х роках XIV ст. удільні князівства українських земель були значно ослаблені, що стало однією з передумов здійснення загарбницької політики польських феодалів щодо населення цих земель. 

             11.Загарбання Польщею та Литвою  українських земель. 

    У 13-15 вв. ослаблені золотоордынским ярмом, укр. землі  стали  об'єктом

захоплення іноземними державами.  Захоплення  більшої  частини  укр.  земель

Великим Князівством  Литовським (ВКЛ). Здійснення  захоплення  білоруських  і

укр. земель велося князями: Миндовгом  (ЗО-сг.  13  в.  -  1263;  фундатором

Литовської держави), що захватили «Чорну Русь» (сучасну  Гродненскую  область

Білорусії); Витеном (1293-1316) і Гедимином (1316-1341), що захопили  велику

частину білоруських  земель; Ольгердом (1345 -  1377),  що  захватили  велику

частину  укр.  ч  частина  російських  земель  (від   сучасних   Волыни   до

Білгородської  області  на  сході,  від  Брянської  області  на  півночі  до

Херсонської і  Миколаївської  на  півдні;  .  Ольгердом  був  узятий  Київ);

Витовтом (1392 - 1430), що захватили південно-укр. степу аж до Чорного  моря

в  районі  Одеси.  Причини  швидкого  захоплення:  а)  Русь  була  ослаблена

золотоордынским ярмом; б) багато князівств  добровільно  входили  до  складу

Литви,  намагаючись  спілкою  з  ній  убезпечити  свої   землі   від   тиску

Тевтонського  ордена  і  монголо-татарського   ярма.   Політика   Литви   на

захоплених  землях  -  укр.  і білоруські  землі складали  9/10  території

литовської держави:  а)  эго  вносило  специфіку  в  життя  усього  Великого

князівства Литовського, державний мова - староруський,  закони  складені  на

основі «Російської  правди» і ін.; б) У. К. Л,  незважаючи  на  тенденції  до

централізації, що проявилися при Витовте, було схоже  на федерацію  численних

земель, у внутрішнє  життя яких литовський князь майже  не втручався, і  влада

там була в руках  місцевої укр.ой і білоруської  знаті,  що  одержала  значну

автономію в справах. «Старе - не змінюємо, нове - не впроваджуємо»  -  такий

був принцип правління  литовських князів). Тому М. С. Грушевський  вважав,  що

В.К.Л в більшого ступеня, чим Московия, зберегло  традиції  Київської Русі.

Захоплення Галичины Польщею був здійснений польським  королем  Казимиром  ІІІ

в 1349 р. У 1351- 1352 р. між В.К.Л и Польщею спалахнула війна  за  Галицко-

волынские землі. У результаті: Галичина залишилася за Польщею, Волынь  -  за

Литвою.

Соціально-політичне становище українських земель під владою Литви.

    У 13-15 вв. ослаблені золотоордынским ярмом, укр. землі  стали  об'єктом

захоплення іноземними державами.  Захоплення  більшої  частини  укр.  земель

Великим Князівством  Литовським (ВКЛ). Здійснення  захоплення  білоруських  і

укр. земель велося князями: Миндовгом  (ЗО-сг.  13  в.  -  1263;  фундатором

Литовської держави), що захватили «Чорну Русь» (сучасну  Гродненскую  область

Білорусії); Витеном (1293-1316) і Гедимином (1316-1341), що захопили  велику

частину білоруських  земель; Ольгердом (1345 -  1377),  що  захватили  велику

частину  укр.  ч  частина  російських  земель  (від   сучасних   Волыни   до

Білгородської  області  на  сході,  від  Брянської  області  на  півночі  до

Херсонської і  Миколаївської  на  півдні;  .  Ольгердом  був  узятий  Київ);

Витовтом (1392 - 1430), що захватили південно-укр. степу аж до Чорного  моря

в  районі  Одеси.  Причини  швидкого  захоплення:  а)  Русь  була  ослаблена

золотоордынским ярмом; б) багато князівств  добровільно  входили  до  складу

Литви,  намагаючись  спілкою  з  ній  убезпечити  свої   землі   від   тиску

Тевтонського  ордена  і  монголо-татарського   ярма.   Політика   Литви   на

захоплених  землях  -  укр.  і білоруські  землі складали  9/10  території

литовської держави:  а)  эго  вносило  специфіку  в  життя  усього  Великого

князівства Литовського, державний мова - староруський,  закони  складені  на

основі «Російської  правди» і ін.; б) У. К. Л,  незважаючи  на  тенденції  до

централізації, що проявилися при Витовте, було схоже  на федерацію  численних

земель, у внутрішнє  життя яких литовський князь майже  не втручався, і  влада

там була в руках  місцевої укр.ой і білоруської  знаті,  що  одержала  значну