Шпаргалка по "Истории Украины"

1. Періодизація, історіографія, джерела історії України

   Щодо періодизації  історії України (тобто поділу  її на окремі періоди), то необхідно  відзначити, що серед істориків  немає єдиної точки зору. А тому в підручниках і посібниках з історії України більшість авторів ці проблеми, як правило, оминають. Хоч сам  виклад матеріалу за розділами свідчить про дотримання ними тієї чи іншої періодизації. 
   Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії: 
   I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час; 
   II - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України; 
   III - за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава. 
   Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський. Необхідно зауважити, що ще у XVII ст. викладач Києво-Братської Колегії, видатний церковний діяч, історик Феодосій Сафонович у своєму знаменитому творі „Крайніка“ розглядав політичну історію України як процес становлення та розвитку Української держави: Київська Русь - Галицько-Волинське князівство - українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського - Запорізька Січ. 
   1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави. 
   2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу. 
   3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські  землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися. 
   4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів. 
   5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу. 
   6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення  січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель. 
   7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.). 
   8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР. 
   Зрозуміло, що кожен з цих періодів можна було б розділити на певні етапи розвитку вітчизняної історії, які відіграли визначальну роль у долі українського народу. На цьому буде акцентуватись увага  в подальшому викладі. 
   Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної наукии. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня. 
   До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. За радянських часів історія Української РСР розглядалася  лише в контексті історії Росії та СРСР. Як виняток складають  лише праці М. Грушевського, В. Антоновича,  М.  Аркаса,  Н.  Полонської-Василенко,  Д.  Дорошенка,   Д. Яворницького, І. Крип’якевича та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України. 
   Особливо активно збагачується історіографія історії України з  часу отримання нею незалежності. Проте глибокому, всебічному та об’єктивному  дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди. 
   Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і  „відбивають” її історію. 
   Їх можна поділити на такі типи: 
– писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і  наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні  історичні дослідження, публікації в  періодичних виданнях  тощо; 
– археологічні джерела:  будівлі,  речі,  предмети,  знаряддя, пам’ятки матеріальної культури;  
– усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу; 
– лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості; 
– етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв; 
– фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо. 
    Джерельна база  є основою для дослідження, вивчення історії України.  
 
 
 

2.Первісні  люди на території  сучасної України

У 60-х - 80-х роках  ХХ ст. в Південно-Східній та Східній Африці (Танзанія) були проведені археологічні розкопки, результати яких надали можливість по-новому підійти до проблеми розвитку і розселення людини на землі.

Їх аналіз підтвердив, що людина на землі з'явилася понад 2 млн. років тому, а безпосередніми предками сучасної людини були мавпи, що знаходились на порозі олюднення, - австралопітеки.

В Південно-Східній і Східній Африці виникла і перша розумна істота - людина - вміла, яка почала виготовляти примітивні знаряддя праці у вигляді оббитих камінців. З часом еволюційний процес розвитку австралопітека призвів до виникнення більш розумних істот - пітекантропів, синантропів, які розселяються на півдні Азії та Європи. Приблизно 150 тис. років тому виникає неандертальський тип людини, а 40-35 тис. років тому - сучасний тип людини - людина розумна.

У Східну Європу, зокрема в Україну, первісна людина прийшла, як гадають учені, через  західні регіони Малої Азії й  Балкани.

Найдавнішу історію  людства вчені розділили на кілька епох в залежності від матеріалу знарядь праці. Перша епоха - палеоліт (від грецьких слів “палайос” - стародавній та “літос” - камінь). Тривав він від 700 тис. до 10000 тис. років тому. Цей період умовно ділять на ранній, середній та пізній етапи.

Сліди стійбищ первісної людини на території України знайдено поблизу Хустських воріт понад р. Тисою, коло села Луки-Врубловецької під Кам'янцем-Подільським, у басейні р. Свинолужки на Житомирщині, біля Амвросіївки на Донбасі.

У цих місцях знайдено знаряддя праці ударної  та ударно-ріжучої дії, що були виготовлені  з кременю, обсидіану та різних сланців. Безумовно, первісні люди також користувалися і дерев'яними знаряддями праці, якими добували собі їжу, ловили й вбивали тварин.

Життю людей  у початковий період допомагав сприятливий  теплий клімат. Жили вони невеликими групами, постійно мігруючи в пошуках їжі. У ці часи на засадах кровнородинних зв'язків формуються колективи для спорудження жител, полювання на великих тварин.

Так створювалися перші форми людських об'єднань - первісні стада. Як вважають учені, в  цей період уже заборонялися шлюбні стосунки серед близьких кровних  родичів.

Період від 150 тис. років до 40-35 тис. років тому - визначальний в історії розвитку первісної людини. У ці часи люди продовжували заселяти територію сучасної України, діставшись басейну Десни, а подекуди просунулися і далі.

Основний тип  людини цього періоду - неандерталець (за назвою місцевості в Німеччині, де в 1856 р. були знайдені його залишки). Поховання неандертальців знайдено в Криму - в печерах Кіїк-Коба і  Старосілля, а також під навісом скелі поблизу м. Білогорська.

Суттєво змінюється антропологічний вигляд неандертальця: невисока на зріст і сутула, з великою головою та похилим чолом постать. Зовнішній вигляд неандертальця нагадував сучасну людину, це був суттєвий крок уперед від пітекантропа.

Покращалися і  знаряддя праці первісних людей: вони стали легшими, гострішими, більш зручними і надійнішими при застосуванні, але найголовніше - вони осмислено виготовлялись для майбутнього використання.

Справді драматичним  явищем у житті первісної людини було велике зледеніння Північної півкулі.

Розпочавшись  кілька сот тисяч років тому, воно досягло максимального розвитку 150-100 тис. років тому. Просуваючись із Скандинавії на Південь, долиною Прадніпра льодовик досяг району сучасного Кременчука. Максимальне похолодання клімату відбулося наприкінці льодовикової епохи - 20-17 тис. років тому.

Складні кліматичні обставини спонукали людей кочувати поміж зонами холоду та тепла й  пристосовуватися до нових умов. Вирішальним  для подальшого розвитку людини стало  використання вогню. Воно відбулось  приблизно 100 тис. років тому.

Це епохальне  відкриття дало можливість людям  не тільки обігріватися в холодну  пору, а й урізноманітнити своє харчування смаженням м'яса, відчути себе більш захищенішими в навколишньому середовищі.

У своєму еволюційному поступальному розвитку первісна людина пройшла складний і драматичний  шлях. 40-35 тис. років тому наступила  епоха пізнього палеоліту, яка скінчилася приблизно 11 тис. років тому. Клімат в цей час був холодним і сухим.

У цю епоху з'являється людина розумна, котра належить до сучасного фізичного типу.

Кістки цієї людини вперше були знайдені в печері ла Кроманьйон (Франція) і тому її називають  кроманьйонцем. В Україні виявлено кілька сотень житлових пам'яток пізньопалеолітичного періоду.

Якщо в кінці  середнього палеоліту неандерталець  виробив елементи абстрактного мислення, поділив у своєму середовищі види роботи (чоловіки займалися в основному  полюванням, жінки - домашнім господарством), то кроманьйонець у суспільному  відношенні зробив рішучий крок уперед: змінилися форми людського співжиття - з'являється рід, який об'єднував кровних родичів по лінії матері і очолювався жінкою.

Оскільки існувала заборона на шлюбні стосунки між кровними родичами, то це змушувало людей  встановлювати зв'язки з представниками інших родів.

Ішов процес породичання кількох родів і  об'єднання їх у плем'я. Так формувався первіснообщинний родоплемінний лад. Матріархат, кровна спорідненість родів, спільне володіння знаряддями праці і її результатами - основні ознаки цього ладу.

Приблизно 11-10 тис. років тому в Європі наступило  різке потепління клімату, що призвело до розтанення скандинавського льодовика. Наступила так звана епоха мезоліту (від грецьких слів “мезос” - середній і “літос” - камінь). Учені вважають, що ця епоха тривала з Х по VI тисячоліття до н.е.

На території  України відбулися суттєві зміни: як наслідок льодовика залишився  пустельний ландшафт з великою кількістю каміння, між яким острівцями росли хвойні дерева.

В ті часи сформувалася нинішня гідрографічна система (виникли  основні ріки та водойми). Серед великих тварин, на яких полювала людина, були благородний олень, кабан, зубр та дикий кінь. Майже повністю зникли мамонти, шерстисті носороги.

В епоху мезоліту продовжується подальший розвиток техніки обробки кременю. Люди навчилися виготовляти пластини завтовшки близько 1 мм. Пластини призначалися для вкладишевих знарядь.

Основа цих  знарядь вирізалася з кістки або  дерева зі спеціальними пазами, а в них вставлялися крем'яні пластини. Такі знаряддя називаються мікролітами. Найранішою їхньою формою були тупосписні пластини та вістря.

У цій техніці обробки кременю починають широко виготовлятись наконечники стріл й списів, гарпунів та вістря ножів. В ці часи з'являються вкладиші різноманітних геометричних форм: трикутників, ромбів, трапецій. Виготовляються і великі знаряддя для обробки дерева - кремінні сокири та інше.

Та надзвичайно  важливим досягненням людини цієї епохи  є винайдення лука та стріл - першої “механічної” зброї дистанційної дії. Ця зброя значно розширила можливості мисливства, дала змогу мати певні запаси їжі.

Мисливство перетворюється на провідну галузь господарства. Лук та стріли застосовувалися не тільки при колективному полюванні, але й давали можливість робити це індивідуально.

У повоєнні роки вітчизняна археологічна наука зробила  важливий крок у дослідженні масових мезолітичних поховань на півдні України (типові поховання біля сіл Волоське, Василівка, Чаплі), а також у двох печерах Криму (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба). Досліджувалися і мезолітичні пам'ятки Півночі України.

Було з'ясовано, вже в пізньопалеолітичний час складаються деякі особливості різних культур, що слід розцінювати як прояви палеоетнографічних рис окремих етнічних спільнот. Палеоетнографічні відмінності між окремими етнічними спільнотами визначаються більш чіткіше. Поряд із подальшим розвитком продуктивних сил відбуваються і значні демографічні зміни.

Спричинене потеплінням  пом'якшення клімату, поява надійних засобів існування сприяли зростанню  чисельності населення. Невеликі родові колективи швидко починають розростатися. Дочірні колективи, зберігаючи свою культуру, звичаї, мову, розселяються на нові території.

У цей період процес етногенетичного розвитку охопив усю територію сучасної України, а також сусідніх регіонів.

На думку багатьох дослідників, у мезолітичну епоху вже почала складатися племінна організація і носії кожної з культур становили собою плем'я або групу споріднених племен.

Революційного характеру зміни в житті стародавніх  людей принесла епоха неоліту (від грецьких слів “неос” - новий і “літос” - камінь), яка хронологічно йде за мезолітом і передує добі появи перших металів.

На території  Східної Європи неолітична епоха датується VI-ІІІ тисячоліттям до н.е. Ця епоха характеризується великими зрушеннями в розвитку як економіки, так і соціальних відносин.

Людина переходить від мисливства, рибальства та збиральництва  до відтворюючих форм господарювання - землеробства і скотарства. При  виготовленні знарядь праці застосовуються нові технологічні прийоми та методи: розпилювання, шліфування каменю, свердління.

Вдосконалюються і знаряддя, що були винайдені в  попередні епохи, набувають широкого розповсюдження інструменти для  обробки дерева - сокири й тесла.

У цю епоху винайдено  керамічний посуд, що створило для людей більше можливостей робити запаси продуктів харчування, вживати варену їжу. Все це створювало умови для переходу до осідлого способу життя.

На сьогодні на території України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень  неолітичної епохи, а також понад 20 могильників.

Як свідчать археологічні дослідження неолітичної епохи, процес переходу до відтворюючих форм господарювання на території України був у різних регіонах не одночасний. Так, у південно-західних регіонах поступово поширювалися переважно відтворюючі форми, а в північно-східних цей процес ішов з затримкою.