Реформы Петра 1

Указ 1715 р. передбачав сіяти льон і коноплі в усіх губерніях країни, до того ж посіви цих культур в старих льонарських районах повинні були збільшитися вдвічі. Цар піклувався про розширення посівів і посадок тютюну, тутового дерева, винограду, фруктових дерев і лікарських рослин, розведення нових порід худоби: овець-мериносів, холмогорської рогатої худоби, коней. Виявлялось піклування про облік і збереження лісів. Для досягнення вищої продуктивності праці особливим указом був запроваджений збір хліба косами і граблями замість жнив серпами [28; c. 134].

Приблизно з кінця 10-х рр. XVIII ст., коли в успішному завершенні Північної війни ніхто не сумнівався, Петро І пішов на суттєву зміну торгово-промислової політики. Суть змін полягала в запровадженні різноманітних заходів заохочення торгівлі і приватного промислового підприємництва. Особливого поширення набула практика передачі державних підприємств (особливо збиткових для казни) приватним власникам або спеціально створеним для цього компаніям, а також будівництво приватних мануфактур. Новими власниками ставали переважно купці, менше дворяни, іноземці, селяни. Вони отримували від держави численні пільги: безвідсоткові кредити на декілька років, право зарахування в компанію будь-якого підприємця, безмитний продаж товарів, висока (в порівнянні із звичайною) ціна при купівлі товару казенним відомством і т. д. [48; c. 191]. Восени 1719 р. була ліквідована монополія на торгівлю більшістю товарів, тобто фактично була проголошена свобода торгівлі [26; c. 237].

Але заохочуючи приватне підприємництво, роблячи поступки купцям і промисловцям, держава зовсім не збиралася усуватися з економіки. Компанії в основному створювались урядом в примусовому порядку. Уважно вчитавшись в умови організації або передачі мануфактур, ми побачимо, що компанія не володіє правами справжнього власника капіталістичного підприємства. За словами Анісімова, вона здійснює лиш варіант своєрідної оренди, умови якої чітко визначаються державою, яка має право їх змінити, аж до повернення в казну відданого заводу і навіть конфіскації побудованого за свій рахунок. Головним обов’язком підприємця було своєчасне виконання казенних замовлень.

В ході державної реформи 1719-1724 рр. були створені центральні органи управління торгівлею і промисловістю: Берг-Мануфактур-колегія (в 1722 р. вона розділилася на дві – Берг- і Мануфактур-), Комерц-колегія, Головний магістрат. До цього часу подібних установ Росія не знала. Ці бюрократичні установи стали інститутами державного регулювання національної економіки, органами, що здійснювали торгово-промислову політику петровського самодержавства на основі меркантилізму і протекціонізму [21; c. 282, 276].

Берг-колегія керувала гірничою справою. Її регламент отримав назву Берг-привілею (10 грудня 1719 р.) і визначав пільги і привілеї власників металургійних заводів. Берг-колегії надавалось право „единым судиею быти над всеми к тому принадлежащими делами и особами, чтоб никаким образом губернаторы, воеводы, ниже прочие поставленные начальники в рудокопные дела вступали и мешалися… Сей Берг-коллегиум будет впредь объявлять указами и учреждениями, коим образом те рудокопные дела наилучше и совершенно произведены быть могут” [1; c. 238]. Колегія здійснювала обов’язковий контроль за результатами діяльності рудознавців, давала дозвіл на будівництво заводів, встановлювала ціни на продукцію, здійснювала загальний контроль за виробництвом і збутом товарів, їй належала вся адміністративна і судова влада над підприємцями і працюючими людьми [71; c. 446]. Берг-привілей дозволив всім і кожному знаходити, добувати і обробляти метали і мінерали, засновувати заводи як на власних, так і на чужих землях. Підприємці лише повинні були платити землевласнику 32-у частину прибутку [35; c. 50-51].

Мануфактур-колегія відала підприємствами легкої промисловості. Вважаємо, що її регламент (грудень 1723 р.) свідчив про те, що влада цієї колегії по відношенню до мануфактуристів була такою ж, як і влада Берг-колегії над власниками заводів. Мануфактур-колегія повинна була всіляко сприяти підприємництву в легкій промисловості, „прилежное о том старание иметь, каким бы образом вновь такие и иные куриозные художества в империю Российскую вводить… и тех людей, которые мануфактуры и фабрики производить похотят, надлежащими привилегиями снабдить” [8; c. 243].

Комерц-колегія відала всіма торговими справами. Вона займалася так званою „комерцією”, тобто забезпеченням комерційного мореплавання, веденням митних справ, правовою стороною торгівлі, регулюванням вантажопотоків і т. п. [21; c. 277].

Для управління містами в 1720 р. був створений Головний магістрат, який повинен був піклуватися про ріст і процвітання торгівлі, ремесла, промисловості. Йому підлягали міські магістрати. Згідно регламенту Головного магістрату, прийнятого 16 січня 1721 р., міське населення було розподілене на „регулярних” і „нерегулярних” громадян. До перших належали купці і ремісники, які мали право голосу, до других – „подлые люди, обретающиеся в наймах и в черных работах”, тобто міські низи, позбавлені права брати участь у виборах органів міського самоврядування [52; c. 324-325]. Крім того, всі „регулярні” громадяни поділялися на дві гільдії: в першу входили знатні купці, міська інтелігенція (лікарі, аптекарі, живописці, шкіпери), деякі ремісники (іконники, золотарі, сріблярі), в другу – дрібні торговці і ремісники. Особливе становище в містах займали власники мануфактур і купці, що вели зовнішню торгівлю. Вони підкорялись колегіям, були звільнені від міських повинностей і податків [51; c. 209-210]. Міські ремісники були об’єднані в цехи.

Варто зазначити, що незважаючи на розвиток мануфактури, основну масу товарів широкого вжитку продовжувало постачати ремісниче виробництво, в якому відбулися значні зміни. Підвищився технічний рівень ремісників, з’явилися нові галузі: виробництво перук, позументів, карет, галантереї і т. д. [50; c. 287]. За указом 1722 р. майстри кожної спеціальності складали цех, вибирали старшин, які наглядали за якістю виробів і прийомом в майстри. Термін учнівства становив сім років, після чого учень переходив у підмайстри і залишався ним протягом двох років. В Москві, наприклад, в 20-х рр. нараховувалось 146 цехів, куди входило 6,8 тис. чол. [51; c. 200].

Промисловість, що бурхливо розвивалася, пред’являла значний попит на робочу силу. Специфічною рисою російських мануфактур стало широке використання примусової праці. Під час Північної війни держава і власники мануфактур забезпечували підприємства робочими руками по-різному: використовувалась і вільнонаймана робоча сила, основним резервом якої була категорія „вольных и гулящих” (серед них було багато селян-втікачів), і так звані „приписные” селяни, які жили, як правило, в околицях заводів і відпрацьовували на них свої державні податки, і злочинці, прислані в покарання на мануфактури. Важливо при цьому відзначити, що найбільш кваліфіковану постійну частину робітників складали вільнонаймані. Взагалі проблеми найму не існувало.

Однак наприкінці 10 – на початку 20-х рр. відбулися важливі перетворення соціального характеру: була різко посилена боротьба із втечами селян, почалося масове повернення втікачів попереднім власникам, був здійснений подушний перепис населення, який закріпив і посилив кріпосне право, оголосив поза законом категорію Ошибка! Ошибка связи., запровадив паспортну систему. Все це відразу ж відобразилося і на промисловості. Почала відчуватися нестача робочих рук [48; c. 193-194].

Вважаємо, що в зв’язку з цим 18 січня 1721 р. Петро І підписав указ, який дозволяв приватним мануфактуристам, незалежно від їхньої соціальної належності, купувати на свої заводи кріпосних селян (вони стали називатися „посессионными”), щоб використовувати їх на заводських роботах, „токмо под такою кондициею, дабы те деревни всегда были уже при тех заводах неотлучно. И для того, как шляхетству, так и купечеству, тех деревень особо без заводов отнюдь никому не продавать и не закладывать, и никакими вымыслы ни за кем не крепить, и на выкуп таких деревень никому не отдавать…” [13; c. 240]. На думку Анісімова, цей указ знаменував собою рішучий крок до перетворення промислових підприємств, на яких зароджувався капіталістичний лад, на підприємства кріпосницькі, на різновид феодальної власності – своєрідну вотчинну мануфактуру. В соціальній структурі російського суспільства не було місця новим групам населення. Робітник сприймався як кріпосний селянин власника мануфактури [48; c. 194-195].

Указ 28 травня 1723 р. регулював порядок прийому на роботу людей, які не належали власнику чи не були „приписані” до даного заводу. Всім їм доводилось або отримати у свого поміщика дозвіл працювати тимчасово („отходник” з паспортом), або потрапити в число втікачів, „беспашпортных”, які підлягали арешту і негайному поверненню поміщику. Таким чином, кріпосницькі відносини стали з самого початку основою петровської промисловості і перетворились в найсильніше гальмо її розвитку [44; c. 26].

24 січня 1722 р. був виданий Табель про ранги – один із найважливіших документів російської історії. В його розробці головну роль відіграв Петро І. Табель вводив нову ієрархію чинів, які можна було отримати завдяки особистій службі, піднімаючись поступово від чину до чину. Всі посади були розподілені на три паралельних ряди посад воєнних (в тому числі сухопутних, гвардійських, артилерійських, морських), статських і придворних і кожен ряд розділений на 14 рангів, або класів, починаючи від фендрика до генерал-фельдмаршала (в армії), від корабельного комісара до генерал-адмірала (на флоті) і від колезького реєстратора і комісара до канцлера (в цивільних установах) (повний перелік всіх чинів (крім придворних) і головних посад кожного класу дивитися в додатку В) [34; c. 37].

На місце попередньої аристократичної ієрархії породи і родовідної книги Табель поставив бюрократичну ієрархію заслуги і вислуги. В одній із статей, приєднаних до Табеля, було спеціально роз’яснено, що знатність роду сама по собі без служби нічого не означає і не створює людині ніякого становища: „однакож мы для того никому никакого ранга не позволяем, пока они нам и отечеству никаких услуг не покажут, и за оныя характера не получат…” [9; c. 89].

Разом з тим Табель про ранги надавав можливість отримати дворянство вихідцям з інших станів. Ті, хто отримував чини 14-9-го рангів, ставали дворянами, але не могли передавати дворянський титул у спадок. Ті, хто дослужився до 8-го рангу, отримували спадкове дворянство: „Все служители российские или чужестранные, которые 8 первых рангов находятся, или действительно были: имеют оных законные дети и потомки в вечные времена, лучшему старшему дворянству во всяких достоинствах и авантажах равно почтены быть, хотя б они и низкой породы были…” [9; c. 89]. В армії цього добивалися ті, хто дослужувався до 12-го рангу. Однак перебільшувати ці можливості не варто: щоб стати дворянином, потрібно було десятиліттями тягнути службову лямку, служити й прислужувати [78; c. 460].

На думку дослідника Водарського, запровадження Табелю про ранги оформило дворянство як стан. Табель встановлював для дворян новий порядок проходження служби, зобов’язував всіх служити і оголосив службу єдиним джерелом отримання відповідного рангу і його наступного підвищення [32; c. 69].

Щодо економічних реформ, то в 1724 р. був ведений митний тариф, що був вершиною протекціоністської політики уряду. Розмір мита на закордонні товари був у прямій залежності від здатності вітчизняних підприємств задовольнити потреби внутрішнього ринку: чим більше тих або інших товарів випускали російські мануфактури, тим вище мито стягали при ввозі таких товарів із-за кордону. Найвище мито в розмірі 75 % від вартості стягали з заліза, парусини, шовкових тканин, тютюнових люльок, голок та ін. 50% стягали з полотна, оксамиту, карт і т. ін. Нижчим митом у 25 % обкладалися товари, які в Росії хоч і виготовляли, але не в достатній кількості, наприклад, вовняні тканини, канцелярський папір та ін., і „хотя за такою пошлиною из-за моря и вывозить будут, однакож дешевою ценою в России из лавок продавать не могут и сим образом русским товарам продажа будет способнее” [11; c. 56]. Мінімальне мито 20 і 10 % брали з товарів, яких в Росії не виробляли.

З товарів, які вивозили з Росії, здебільшого стягували низьке (3 %) мито. Винятком було високе заборонне мито на шкіри, лляну пряжу, „для того, что потребны на российские фабрики”. Мито на невичинені шкіри дорівнювало 37,5 %, на вичинені – 3 %, а на чоботи – 1 % [52; c. 333]. Для російських купців мито знижувалось в три рази, якщо вони ввозили або вивозили товари на власних суднах. Цим заходом цар прагнув зацікавити російських купців в обзаведенні власними торговими кораблями і тим самим подолати традиційну залежність зовнішньої торгівлі Росії від іноземних купців.

На думку Павленка, запровадження заступницького тарифу спричинило два наслідки, що діяли у протилежних напрямках: з одного боку, високі тарифи оберігали молоду вітчизняну промисловість від напливу на внутрішній ринок виробів західноєвропейських мануфактур і тим самим допомагали їй стати на ноги, але з іншого – вони, захищаючи власників російських мануфактур від конкуренції із-зовні, прирікали вітчизняну промисловість на застій, вбивали зацікавленість у підвищенні якості виробів. Справа в тому, що якість вітчизняних виробів не витримувала порівняння з якістю виробів західноєвропейських мануфактур [71; c. 544]. Тим не менше, вважаємо, що захисний тариф, як і надання мануфактуристам монополії на виробництво деяких виробів, на початковому етапі становлення вітчизняної промисловості здійснив благотворний вплив на її розвиток.

Результати застосування нового тарифу виявилися досить швидко. В 1726 р. вивіз товарів на суму 4,2 млн. рублів вдвічі перевищував ввіз (дивитися додаток Г). З Росії вивозили переважно сільськогосподарські товари: льон, пряжу, шкіри, щогловий ліс, канати, поташ. Нове в структурі російського експорту полягало в продажу за кордон виробів молодої промисловості: заліза і полотна. В імпорті значне місце займали дорогі сукна, шовкові тканини, виноградні вина, кава, прянощі, ювелірні вироби, фарфор, кришталь та інші предмети розкоші, а також матеріали, необхідні для російської промисловості, наприклад, фарбувальні речовини [51; c. 201]. За словами Буганова, в результаті прийнятих урядом заходів залежність Росії від імпорту або суттєво зменшилась, або припинилась [28; c. 133]. Але створити значний російський торговий флот не вдалося: 3/4 зовнішньої торгівлі залишалось в руках іноземних купців [46; c. 70].