Реформы Петра 1

В процесі вдосконалення структури і організаційного устрою польової армії відбувалися зміни і органів її управління. До Петра І в Росії нараховувалось до 20 одних тільки військових приказів. На 1711 р. ця система спростилась. Місце декількох приказів зайняли Ближня канцелярія і Сенат. З 1718 р. всі військові питання почала вирішувати Воєнна колегія (президент – О.Д. Меншиков) [51; c. 247]. Польове управління здійснював штаб армії, що був допоміжним органом головнокомандуючого. Вищою тактичною одиницею був полк, який мав свій штаб. Полки об’єднувались в бригади, бригади – в дивізії [21; c. 106].

Щодо військово-морського флоту, то Петро І мріяв про нього ще в юності, будуючи свої перші „потішні” кораблі. Він вважав, що „всякий потентат, который едино войско сухопутное имеет, одну руку имеет; а который и флот имеет, обе руки имеет” [4; c. 65]. І на початку XVIII ст. за надзвичайно стислі терміни вперше в історії Росії був створений військово-морський флот.

Будівництво „першого флоту” Петра І – „воронезького”, або „азовського” – почалося у Воронежі в грудні 1695 – січні 1696 рр. Згідно з волею царя, 20 жовтня 1696 р. Боярська дума ухвалила історичне рішення: „Морским судам быть” [74; c. 117]. На першому етапі будівництва Азовського флоту (1697-1699 рр.), який можна назвати „кумпанським”, спорудження суден покладалось на населення шляхом створення компаній – „кумпанств”, в які об’єднувались світські і церковні власники земель і селян. Від перших вимагалось будувати і утримувати один корабель на кожні 10 000 дворів, від других – на кожні 8 000. Посадські люди, тобто в основному купці, повинні були забезпечити 14 кораблів. Всього за два роки слід було збудувати 52 військових кораблі [67; c. 64]. Проте перший етап будівництва Азовського флоту завершився невдачею. Причини цього полягали, на нашу думку, в поспішності будівництва, використанні сирого лісу, інших технічних недоліках, невисокій кваліфікації деяких майстрів-іноземців. Все це спричинило невисоку якість і недовговічність створеного флоту.

На зламі 1699-1700 рр. у Петра І почали формуватися основні контури другої суднобудівельної програми Азовського флоту. Цар відмовився від ідеї „кумпанського” суднобудування і перейшов до державного; остаточно зорієнтувався на англійську суднобудівну школу, яка з цього часу домінувала в російському суднобудуванні і готувала кадри російських майстрів; взяв курс на будівництво лінійного флоту; прийшов до ідеї концентрації суднобудівельних робіт на одній основній державній верфі; почав активне будівництво інфраструктури флоту, що включала комплекс гаваней і промислових підприємств, що забезпечували флот. Але й друга суднобудівельна програма Петра І не була реалізована: з 18 кораблів, що будувалися за нею протягом 12 років, лише 10 були збудовані, і тільки 3 з них дійшли до Азовського моря. А в 1711 р. воронезьке суднобудування було згорнуто.

В 1702 р. почалося будівництво флоту на Балтиці, де під час царювання Петра І змінилися ще чотири суднобудівельні „балтійські” програми. Перша – 1703 р. обмежувалась будівництвом 12 фрегатів, але був створений і значний галерний флот. Програма будівництва лінійного флоту з 27 кораблів від 50 до 80 гармат, 6 32-гарматних фрегатів і 6 шняв була прийнята після завоювання значної частини Прибалтики лише в кінці 1707 р. До 1707-1708 рр. головною була Олонецька (Лодейнопольська) верф, а пізніше – Петербурзька Адміралтейська (почала працювати в 1705 р.). З 1709 р. почалося будівництво основної військово-морської бази флоту – кронштадтської гавані і Кронштадту. В 1715 р. Петро І остаточно оформив третю „балтійську” суднобудівельну програму – програму форсованого будівництва могутнього лінійного флоту з ядром із 64–88-гарматних кораблів. Основний її стратегічний напрям зберігся і в четвертій програмі (1717 р.).

За словами дослідника Петрухінцева, в процесі будівництва флоту не вдалося уникнути багатьох помилок. Як і раніше, використовувався сирий ліс, і судна фактично починали загнивати ще на стапелях. Вони були боєздатні не більше 9-10 років [74; c. 120, 123-126]. Проте наприкінці царювання Петра І його флот став господарем Балтійського моря. В 1725 р. російський Балтійський флот складався із 32 лінійних кораблів, 16 фрегатів, 8 шняв, 85 галер і більше 300 гребних суден. На флоті служило 28 тис. моряків.

Комплектування флоту особистим складом здійснювалось, так само як і в армії, на основі рекрутської системи. Серед офіцерів і морських спеціалістів спочатку переважали іноземці, але поступово вони замінювалися власними кадрами, які готувалися в спеціальних військово-морських школах (морехідних училищах, Школі математичних і навігаційних наук, Морській академії). Широко практикувалась відправка молодих дворян для навчання морській справі закордон [66; c. 85].

Петро І і тут запровадив нововведення в тактику бою: атаку легкими галерами важких лінійних кораблів противника з наступним абордажем і рукопашним боєм на борту ворожих суден. Бойова підготовка особистого складу флоту регламентувалася спочатку „Инструкцией и артикулами военными, надлежащими российскому флоту” і „Артикулом корабельным”, а потім „Уставом морским” 1720 р. В „Уставі” значна увага приділялася моральному вихованню моряків [80; c. 8].

Управління флотом здійснював спершу Приказ адміралтейських справ, потім Воєнна морського флоту канцелярія, а з 1718 р. – Адміралтейська колегія (президент – Ф.М. Апраксін) [51; c. 248].

Таким чином, наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. Петро І здійснив податкові та військові перетворення, які суттєво вплинули на становище Російської держави. В результаті податкових перетворень відбулося значне зростання податків і повинностей, подвірне обкладання було замінене подушним і введений єдиний прямий подушний податок. Все це призвело до значного погіршення становища російського народу, але одночасно збільшило державні прибутки і дало можливість отримати кошти для проведення інших реформ. В результаті військових перетворень були створені одні з найсильніших в Європі регулярні армія і військово-морський флот. За короткий час із сухопутної країни Росія перетворилася на могутню морську державу і зайняла одне із провідних місць у світі.

Розділ 3. Протекціонізм і меркантилізм у соціально-економічних реформах Петра І

Одне з провідних місць в перетвореннях Петра І зайняли соціально-економічні реформи. Вони в першу чергу диктувались інтересами армії, безкінечною війною. Наприкінці XVII ст. державна казна була порожня. В Росії нараховувалося близько двох десятків мануфактур. Їхньої продукції не вистачало навіть на задоволення державних потреб. Все необхідне ввозилось з-за кордону. Основна маса населення була зайнята в сільському господарстві, де панували кріпосницькі відносини. За рівнем свого соціального і економічного розвитку Росія значно відставала від західноєвропейських країн [51; c. 194]. Познайомившись із Західною Європою, де панувала політика меркантилізму, Петро І назавжди залишився зачарованим її промисловими успіхами. За словами Крип’якевича, він намагався піднести Росію до того самого рівня [59; c. 358].

Петро І був першим, хто став активно і масштабно проводити в Росії політику меркантилізму і протекціонізму. Меркантилізм – це торговельна політика, яка полягала в тому, щоб держава постійно мала додатній торговельний баланс з іншими країнами. Це означало, що вартість експорту повинна була перевищувати вартість імпорту. Прибуток йшов в казну. Політика протекціонізму полягала в тому, щоб у сфері торгівлі митними зборами захистити і підтримати молоду російську промисловість, особливо ті її галузі, які вели конкурентну боротьбу на російському ринку з іноземними товарами (наприклад, металургійну, суконну, парусно-полотняну, шовкову, шкіряну, паперову та інші) [49; c. 409].

В роки царювання Петра І в Росії відбувся різкий економічний стрибок. Промислове будівництво проходило небаченими темпами: за 1695-1725 рр. виникло не менше 200 мануфактур різного профілю, тобто в десять разів більше, ніж їх було наприкінці XVII ст. (перелік мануфактур і місць їх розміщення дивитися в додатку Б). На думку Анісімова, найхарактерніша особливість економічного буму початку XVIII ст. полягала у провідній ролі держави в економіці, її активному і глибокому проникненні в усі сфери господарського життя [48; c. 188].

Петро І відразу почав із створення важкої промисловості – металургії, гірничої справи, суднобудування. Від 1696 р. почалося інтенсивне освоєння незліченних природних багатств Уралу, пошуки руд. Там, де їх знаходили, будували підприємства, причому дуже швидко. За перші 5 років було побудовано 11 металургійних заводів. Виникло два нових металургійних райони: Уральський і Олонецький. Була налагоджена також виплавка міді і срібла. Виплавка чавуну з 150 тис. пудів в 1700 р. зросла до 800 тис. пудів в 1725 р., що дозволило з 1722 р. почати експорт заліза. З 1712 р. Росія перестала закуповувати в Європі зброю. Розвивалася і легка промисловість. Були побудовані і розширені текстильні, полотняні, канатні, шкіряні, паперові, суконні, ґудзикові, капелюшні, скляні та інші мануфактури [33; c. 73].

Розподіл мануфактур за виробничим призначенням був дуже нерівномірним. Суттєво переважали мануфактури металургійні (69 – близько 34 % загальної кількості), текстильні (32 – 17 %) і лісопильні (23 – 11 %). Далі йшли порохові (17 – 8 %), шкіряні (14 – 7 %), склянні (10 – 5 %), паперові (6 – 3 %) [26; c. 204].

В організації промисловості, особливо в перші роки XVIII ст., держава максимально використала всі свої переваги. Централізоване управління дозволяло оперативно і раціонально визначити район розміщення, масштаби виробництва, способи забезпечення його всім необхідним. Більшість підприємств спочатку будувались за рахунок казни, потім значна їх частина на пільгових умовах була передана в приватні руки. На будівництві підприємств використовували дешеву працю місцевого населення, з нього ж набирали низькооплачуваних некваліфікованих робітників. Для організації виробництва залучали досвідчених спеціалістів – як росіян, так і іноземців. Готова продукція переважно йшла на потреби казни, для чого, власне, і створювалась мануфактурна промисловість [21; c. 126-127]. В цілому ж, на думку Баггера, мануфактурна політика Петра І сприяла тому, що російська економіка змогла подолати відсталість, хай навіть тимчасово [24; c. 85].

Указ Петра І 11 березня 1700 р. проголосив монетну реформу, яка полягала у зменшенні частки срібла у монеті і карбуванні дрібної мідної монети. Вона принесла державній казні величезний дохід. Лише за три роки – з 1701 по 1703 – він становив близько 3 млн. рублів. Однак, разом з тим курс рубля впав і різко зросли ціни на товари [35; c. 23].

Пильну і постійну увагу приділяв Петро І розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі Росії. Створюючи власну промисловість, держава створювала (точніше – різко посилювала) і власну торгівлю, прагнучи отримати максимум прибутку з ходових товарів всередині країни і експортних товарів при продажі їх за кордоном. Держава захоплювала торгівлю примітивним, але дуже ефективним способом – введенням монополії на заготівлю і збут визначених товарів, причому коло таких товарів постійно розширювалося. Серед них були сіль, льон, юхта (шкіра), прядиво, хліб, сало, віск та багато інших. Особливого значення набула монополія на продаж товарів за кордон. Встановлення державної монополії призводило до волюнтаристського підвищення цін на ці товари всередині країни, а найголовніше – до обмеження, регламентації торгової діяльності російських купців. Наслідком став розлад, дезорганізація вільного, заснованого на ринковій кон’юнктурі торгового підприємництва. У переважній більшості випадків запровадження державної монополії означало передачу права продажу монополізованого товару конкретному відкупнику, що вело до численних зловживань.

Крім того, відбувалося різке посилення прямих податків і різноманітних казенних „служб” з купців, насильницьке створення торгових компаній, примусові переселення купців (як і інших прошарків населення) в Петербург, а також адміністративне регулювання вантажопотоків, коли купцям вказувалось, в яких портах і якими товарами вони можуть торгувати, а де це робити категорично заборонено. Все це призвело до розорення найбільш заможної групи російського купецтва – „гостинной сотни” [48; c. 189-190].

Приєднання Прибалтики створило сприятливі умови для піднесення зовнішньої торгівлі Росії. Раніше основним портом, через який здійснювались зовнішньоторговельні зв’язки із Західною Європою, був Архангельськ. Уряд Петра І прагнув перевести зовнішню торгівлю на новий, коротший шлях. Для цього вводились обмеження в торгівлі через Архангельськ і заохочувався відпуск товарів через Петербург. Зокрема, в 1713 р. був виданий указ, який забороняв вивозити в Архангельськ із внутрішніх районів головні товари російського експорту – прядиво, юхту, щетину, соду і т. д. Ці товари повинні були направлятися в Петербург. Розвитку торгівлі сприяло і покращення шляхів сполучення, будівництво перших в Росії каналів, зокрема, Вишневолоцького [51; c. 201].

Серйозні зміни відбулися, на нашу думку, в системі феодальної власності. Указ про єдиноспадкування 23 березня 1714 р. завершив і юридично оформив злиття помість і вотчин в єдину „нерухому” спадкову власність. Таким чином відбулося формальне зміцнення земельної власності дворянства. Проте указ водночас обмежував право дворянина розпоряджатися цією власністю: заборонялось продавати і закладати її, а також ділити на частини між спадкоємцями [31; c. 4]. В указі про це говорилось так: „Кто имеет сыновей, и ему же аще хощет, единому из оных дать недвижимое чрез духовную, тому в наследие и будет; другие же дети обоего пола да награждены будут движимыми имении, которые должен отец их или мать разделити им, при себе как сыновьям, так и дочерям, колико их будет, по своей воли, кроме оного одного, который в недвижимых наследником будет…” [12; c. 235].

На думку дослідника Мавродіна, указ мав потрійну мету: попередити роздроблення дворянських земель, щоб не бідніли знатні роди; попередити падіння платоспроможності селянства; змусити дворян служити, оскільки ті, хто не отримав маєтків, „не будут праздны, ибо принуждены будут хлеба своего искать службою, учением, торгами и прочим”. Петро І зобов’язав усіх дворян нести постійну, обов’язкову, довічну службу в регулярних армії і флоті, в апараті влади і управління [62; c. 142].

Не забув Петро І і про сільське господарство. Хоча в цій галузі, на нашу думку, його реформаторська діяльність була менш успішною, але й тут можна відмітити деякі зрушення, зумовлені розвитком промисловості і збільшенням попиту на сільськогосподарську сировину. Продукція сільського господарства збільшувалась, але шляхом не інтенсивним, а екстенсивним – перш за все за рахунок розширення посівних площ і землеробського освоєння нових районів в Поволжі, Приураллі, Сибіру, на півдні країни; покращення знарядь праці і культури землеробства відбувалося дуже повільно.