Дипломатичні зв’язки гетьманської держави Богдана Хмельницького

Після від'їзду царських послів козацька старшина з  гетьманом прийнялися за вироблення умов майбутнього договору з Москвою. Відбулися старшинські наради в  Корсуні та Чигирині. 17 лютого 1654 р. українське посольство відправляється з Чигирина до Москви для укладання  міждержавного договору. Очолили  це посольство високі представницькі особи з середовища правлячої  козацької старшини — генеральний  суддя Самійло Богданович і переяславський полковник Павло Тетеря. Посольство супроводжували брацлавський осавул Григорій Кирилович, чигиринські отамани  — Герман Гапанович та Ілля Харитонович, писар і тлумач Яків Іванович і  окремий посланець гетьмана до царя Конрад Якимович. Вони везли з собою  грамоту Богдана Хмельницького  до царя й проект договору, який включав 23 статті.

12 березня посли  прибули до Москви. Наступного  дня їх прийняв цар, і в  цей же день почалися переговори  з царськими уповноваженими —  боярином князем Трубецьким, боярином  Бутурліним, окольничим Головніним, думним дяком Алмазом Івановим. Переговори велися протягом двох  тижнів, збиралися на конференції  шість разів. Українські посли  подали свій проект договору, підписаний Богданом Хмельницьким. Він мав 23 статті. За винятком  п'яти останніх пунктів, які  торкалися важливих проблем поточного  моменту, український проект договору  мав конституційний характер.

У договорі обумовлювалися права та вольності України, непорушність прав, наданих князями та королями «духовним і мирянам»; визначалася  чисельність її збройних сил — 60 тисяч; утверджувалося право обирати  голову держави — гетьмана —  на загальновійськовій Раді; суверенність фінансової політики (прибутки від  збору податків залишаються вУкраїні, за винятком певної грошової данини Москві). Йшлося в договорі й про автономію  суду, право незалежних міжнародних  зносин; висловлювалося бажання отримати підтверджуючі царськi хартії на вольності  й права козаків, на їхні маєтки й  щоб ці права переходили до вдів і дітей козаків, а також на права та вольності української шляхти й військової старшини, ставилося питання про встановлення їй платні. Нарешті, йшлося й про надання чигиринського староства на гетьманську булаву.

Московська  сторона висловлювала своє відношення до українського проекту договору царськими  указами й резолюціями бояр на кожну статтю. Десять статей було прийнято беззастережно, в решту вносились  обмеження, поправки, інші формулювання. Деякі статті навіть відкидалися.

21 березня українські  посли подали новий проект  договору в 11 статтях, який  був ратифікований царем і  боярами за винятком однієї  статті. Однак у трьох царських  грамотах, що були видані послам 27 березня, не тільки санкціонувався  другий варіант договору з  11 статтями, а й по суті ратифікувалися  ті статті з першого варіанту  договору, які не ввійшли до  остаточного варіанту.

Коли укладався  українсько-російський договір 1654 р., Україна  була цілком незалежною державою. Вона фактично характеризувалася тими ознаками, що визначають державу: територією, яку  охоплювала державна організація; людністю, котра не визнавала за собою іншої  влади, крім влади свого гетьмана; загальновійськовою радою й гетьманським урядом, які здійснювали владу  на території України; збройними  силами — козацьким військом; самостійними міжнародними відносинами; власним  судочинством; суверенною економічною  політикою.

Для Хмельницького  договір 1654 р. був передусім звичайним  оборонним договором, складеним  для того, щоб дістати військову  допомогу царя у війні проти Польщі. З іншого боку, уряд Богдана Хмельницького  цим договором ставив завдання закріпити  за Україною її права та вольності, не допустити в майбутньому їх порушення та обмеження царизмом. В умовах даної історичної доби, політичних і фактичних обставин було використано звичайну для того часу, всім тоді знайому форму договору між двома державами, так звану  форму протекції, коли вдаються за допомогою  до сильного сусіда в боротьбі проти  свого ворога. До такої форми договору вдавалися всі монархи та володарі.

Під час тривалої боротьби з Польщею Богдан Хмельницький не вперше складав договори з сусідніми  державами, та й із самою Польщею. Так, у ході війни з нею двічі  формулювалися юридичні стосунки між  Україною й Річчю Посполитою у  Зборівському і Білоцерківському договорах 1649 і 1651 років. Але ці укладені державно-політичні  умови були зірвані Польщею, війна  тривала. Богдан Хмельницький сподівався, що на підставі українсько-російського  договору Україна одержить військову  допомогу від Москви й водночас заманіфестує перед світом своє цілковите визволення від Польщі. Московський цар діставатиме  за це певну грошову данину.

Самостійність України визнавалася і в аспекті  її міжнародних відносин. Передусім  Польща в своїх дипломатичних  стосунках трактувала Україну як самостійну державу, могутністю котрої лякала інших володарів. Посол польського короля в Криму доводив ханові, що «осібна держава», яку робить з України Богдан Хмельницький, буде небезпечною для сусідів. Польські дипломати залякували Семигородського  князя, що Богдан Хмельницький стане  монархом із стотисячною армією, з  владою над усіма руськими землями. Тогочасний французький часопис  «Gazett de France» 21 березня 1654 р. писав, що Хмельницький в об'єднанні з Москвою шукав  союзників для боротьби проти  Польщі: «Щоб знайти Польщі ще одного ворога, Богдан Хмельницький піддався під протекцію  московського великого князя та присягнув  йому від імені козаків».

Сусідні країни оцінювали Україну періоду Богдана  Хмельницького як самостійну державу. Богдан Хмельницький здійснював широко розгалужену міжнародну діяльність і мав дипломатичні відносини  з багатьма державами, листуючися з  ними, укладаючи договори, обмінюючись  посольствами. Монархи, князі та інші родовиті голови держав зверталися до Богдана Хмельницького, називаючи  його «приятелем», «другом», «братом», як це було прийнято в стосунках  між володарями незалежних держав. Отже, чужоземні монархи та держави  трактували Україну, незважаючи на договір 1654 р., як окрему від Москви державу, а гетьмана — як самостійного государя. Значення цього договору вони оцінювали тільки як «протекцію» в тодішньому розумінні, часто номінальну. Таким чином, договір не стояв на перешкоді їхнім дипломатичним відносинам з Україною на високому державному рівні.

Хоч оцінка договору московським урядом із часом мінялася, однак спочатку він погоджувався з переважаючим у ту добу поглядом на «протекційні» договори і вважав Україну за окрему, вільну, незалежну  державу. Маючи з Богданом Хмельницьким відносини ще перед тим, як укладався  договір, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, котрими  відав Посольський приказ — по суті московське міністерство закордонних  справ, що взагалі керувало відносинами  Москви з чужоземними державами. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митні установи.

Але Московське царство було за своєю природою й  характером абсолютистською, феодально-кріпосницькою  державою, для якої Українська Гетьманська  держава — з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною, без феодального примусу, працею на землі, покозаченим селянством — була своєрідною історичною антитезою. Отже, неминуче, рано чи пізно царський уряд повинен був розпочати наступ на автономію України, щоб узагалі  зліквідувати її.

При укладанні  договору це виявилося в більш-менш прихованому прагненні і царя й бояр установити контроль над внутрішнім економічним і воєнним життям, а також над міжнародними відносинами  України. Однак українські посли  відповідно до твердих і рішучих  інструкцій Богдана Хмельницького  протистояли цим прагненням, хоча в ході обговорень деяких статей їм доводилося йти на компроміс.

Одним із визначальних факторів незалежності Української  Гетьманської держави була влада  гетьмана. В договорі 1654 р. вона не обмежувалася. Гетьман залишався верховною  владою й головою Української  держави. Титули, які надавались гетьманові в офіційних документах, свідчили, зокрема, про його повну владу  щодо внутрішніх справ Гетьманської держави — «верхній владця і господарь  Отчизні нашої», «зверхнійший властитель».

Договір визначав, що гетьман одержував свою владу  за вибором Війська Запорозького, тобто обирався на козацькій раді, де, як правило, були присутні представники інших станів, і мав цю владу  «доживотно». Царя зобов'язані були лише «извещати» про вибори, а гетьман  мусив скласти присягу цареві. І на майбутнє після смерті кожного  гетьмана в Україні мали право, як формулювалося у жалуваній ратифікаційній царській грамоті, обирати гетьмана «по прежним их обычаям, самим  меж себя».

У пропонованому  проекті договору гетьман і Військо  Запорозьке вимагають уже в першій статті непорушності автономії України, зокрема в судочинстві. Суд тоді вважали за одну з найважливіших  функцій влади, і в Україні  їй надавали великої ваги. «Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник в суди військові  не вступали, але від старших своїх  щоб товариства суджені були: де три чоловіка козаків, тоді два третього повинні судити». Ось у такій  формулі була висловлена теза про  цілковиту незалежність від царського  уряду Війська Запорозького у  сфері судочинства.

27 березня 1654 р. цар ратифікував першу статтю  договору без жодних змін. «Пожаловали,  велели им быть под нашего  царского величества высокою  рукою, каковы им даны от  королей польских й от великих  князей литовских, и тех их  прав и вольностей нарушивать  ничем не велели, и судиться  им велели от своих старших  по своим прежним правам».

Коли заглибимося  в аналіз статей, пов'язаних із проблемою  податків, і простежимо хід її обговорення, то переконаємося, наскільки вона була для України життєво важливою. Певною мірою ця проблема була пов'язана  зі збройними силами. Для нас, сучасників і жертв болісного процесу  розпаду останньої величезної імперії  в світі, ці суперечки 350-річної давності зберігають свою актуальність і деяку  повчальність. Адже з цими суперечками перегукуються ті імперські тенденції, які виявилися в прагненні «центру» нав'язати народам колишньої радянської імперії то «оновлений Союз», то «Союз суверенних держав», над котрими «центр» волів поставити ще одну державу, тобто відновити імперію.

Коли Україна  визволилася з-під польської влади  і утворилась Українська Гетьманська  держава, її фінансова політика набрала  характеру суверенності. Всі податки, які людність України повинна  була давати до королівського скарбу, на короля, католицькі монастирі та церкви, на панів, були передані до скарбу Війська Запорозького, Української  Гетьманської держави. До того ж Богдан Хмельницький установив мито з чужоземного  краму. Податки з меду, пива, горілки  також давали великий прибуток Українській  державі.

Отже, український  гетьман, укладаючи договір із царем, прагнув, щоб увесь прибуток і  надалі залишався в Україні, за винятком певної грошової данини Москві. Московські бояри не прийняли цієї умови в  запропонованій редакції. Вони прагнули самі визначати характер і розміри  податків, а, головне, щоб фіскальні  органи належали Москві, тобто стягування податків здійснювалося збирачами, надісланими царем. Важко навіть було те передбачити, яких масштабів  набудуть згодом безконрольність, свавілля, зловживання московських фіскалів.

У результаті обговорень дійшли компромісу. Одноразова грошова  данина замінялася збиранням податків, але місцевими українськими органами, які вже передавали кошти до царського  скарбу через відряджених від  царя людей. Отже, змінився спосіб виплати  данини. Зберіглися фіскальні права  України та українська фінансові  адміністрація, а роль московських  агентів обмежувалася тільки прийняттям зібраної данини. І все ж для  державного українського скарбу виплата  данини в розмірі більшої частини  безпосередніх податків була тяжкою втратою, оскільки позбавляла Українську державу значної частини фінансових засобів.

Царський уряд намагався встановити військовий контроль над внутрішнім життям України, забезпечивши це введенням у головні українські міста своїх воєвод із військовими  залогами. Щоб надати подібним діям законного характеру, бояри домагалися зафіксувати це в договорі 1654 р., однак безуспішно.

Взагалі, розмова  про місце царського воєводи  в Україні виникла вперше у 1653 р., тобто ще до укладання договору, її ініціатором був Богдан Хмельницький, який через свого посла Лавріна  Капусту просив у Москви військової допомоги проти Польщі й пропонував вислати до Києва тритисячне військо  під командуванням воєводи». Під  час переговорів у Переяславі в січні 1654 р. Бутурлін нагадав Хмельницькому  про його прохання й попросив дати перепустку воєводі на приїзд до Києва. Богдан Хмельницький погодився одержати військову допомогу від царя, зауваживши, що в разі ворожого наступу до весни  бажано навіть збільшити кількість  царського війська.

У наказі від 30 січня 1654 р. цар чітко вказав призначеному в Київ воєводі князю Куракіну його функції, котрі обмежувалися військовим захистом України від ворожого наступу: «по челобитию гетмана велел  государь быть в Киеве ратным людям  для бережения от приходу поляков  и всяких воинских людей». Проте  через три роки воєводи з царськими  військами були вже не тільки в  Києві, а й у Чернігові, Переяславі та Ніжині. А в 1657 р. виряджений до Богдана  Хмельницького царський посол —  окольничий Ф. Бутурлін — вимогливо  запитував у гетьмана, чому немає  воєвод в інших великих українських  містах. Богдан Хмельницький відповів, що своїм послам у Москві в 1654 р. він  наказував не погоджуватися на присутність  царських воєвод в українських містах, окрім Києва, та й на переговорах  у Переяславі саме так полагодив  справу.