Дипломатичні зв’язки гетьманської держави Богдана Хмельницького

Міжнародні  відносини України обговорювалися Богданом Хмельницьким із московськими послами ще в Переяславі, а потім  гетьманськими послами — Богдановичем і Тетерею — з боярами в  Москві. Ці питання порушувалися в  обох проектах договору, однак українська та московська редакції значно відрізнялися одна від одної.

Богдан Хмельницький вважав, що в міжнародній сфері  мову слід вести лише про взаємну  інформацію щодо сусідніх держав та їхніх  воєнно-дипломатичних планів, а за необхідності — про спільні заходи для оборони. Саме такі стосунки встановлювалися  між самостійними державами, які  укладали взаємооборонний союз. За цим принципом і була сформульована  перша українська редакція статей.

У відповідь 19 березня  бояри оголосили послам царський указ: «чтоб гетману з польским королем и турецким султаном не ссылаться». А в наступному указі цар не тільки обмежував дипломатичне активне  право України щодо Туреччини  та Польщі, а й її пасивне право  — приймати та відпускати послів. Царський уряд хотів поставити це під свій контроль.

Таке однобічне  обмеження чужоземних зносин суперечило волі та дійсним намірам Богдана  Хмельницького. Українська сторона  вважала, що при союзних договорах  обмеження чужоземних зносин мусять бути двосторонніми й торкатися  тільки контактів з ворожими обом державам країнами. Тому посли й  заявили боярам, що з погляду взаємних союзних обов'язків Москві теж  не слід мати відносини з цими двома  ворогами-сусідами — Туреччиною та Польщею. Але навіть і обмежуючий царський указ усе ж таки визнавав у принципі право України як окремої  держави на встановлення відносин з  іншими державами, хоч і під певним контролем з боку Москви.

Умови воєнного характеру спочатку виконувалися. Об'єднані російські та українські сили весною 1654 р. виступили проти Польщі на білоруському театрі. Хоча і ця ситуація мала деякий нюанс — саме в аспекті послідовного виконання умов договору Богдан Хмельницький розраховував, що російські війська  об'єднаються з козацькими, щоб  захистити Україну від наступу  польських сил. Проте цар залучив  козацькі війська передусім для  відвоювання земель, які втратила Московська держава за Поляновським миром із Польщею.

У квітні 1654 р. цар  Олексій Михайлович вирушив а  військом на Смоленськ. Йому на допомогу Богдан Хмельницький вислав 20-тисячний український корпус під проводом полковника Івана Золотаренка, визначного воєначальника й політика. Об'єднані козацько-московські сили відвоювали Білорусію й більшу частину Литви. Міста Білорусії добровільно  піддавалися козакам, які на південних  білоруських землях, сусідніх із Гетьманщиною, заклали новий козацький полк. У цих перемогах важливу роль відіграло воєнне мистецтво Богдана  Хмельницького, який, залишаючи за собою  верховне командуванні козацькими військами, продовжував розвивати далі стратегію  Запорозького Війська, зокрема, наказував  Золотаренкові не затримуватися  біля фортець, не втрачати часу на їх облогу, а громити головне військо  ворога в польових битвах.

У травні 1655 р. Хмельницький писав Золотаренкові: «Не баритися під курниками, як минулого року, а  треба йти туди, де голова або  де б стояли які-небудь окремі ворожі полки. Бо й минулого року багато доброго  було би зроблено, коли б біля тих  курників не барилися, а то мало що доброго  вдіяно, тільки тратили людей... Промишляй, ваша милість, над головою, а з  хвостом вже піде легше».

Восени 1654 р. відкрився  західно-український фронт. Польська 30-тисячна армія, об'єднавшися з  новим для себе союзником —  кримським ханом, вирушила в похід  на Україну. Пройшовши «огнем і мечем» по Брацлавщині, це об'єднане вороже військо  обернуло її в руїну.

В перший місяць 1655 р. Хмельницький із козацьким та московським військом виступив на відсіч. Генеральні битва між козацько-московськими та польсько-ханськими військовими  силами відбулася 29—30 січня в Дрижипольському  урочищі під Охматовим на Київщині, недалеко від Білої Церкви. Тоді стояли люті морози. З великими зусиллями, в ході кривавих боїв Хмельницькому  вдалося розірвати блокаду польсько-татарських сил і вивести армію з небезпечної  ситуації. На полі бою з обох воюючих  сторін полягло 15 тисяч вояків, із них  — дев'ять тисяч московських. Багато людей замерзло. Польське військо  відступило на Захід. Татари пішли до Криму, спустошивши середню Київщину й набравши там десятки тисяч полонених. Таке завершення першого року після прийняття договору дуже послабило надії українців на московського царя як на могутнього протектора, котрий зміг би забезпечити Україні свободу та спокій.

Москва, укладаючи  договір, розуміла, що Україна є самостійною  й незалежною державою, однак водночас вона дивилася на Україну, як на новий  набуток свого царства, прагнула обмежити українську державність, маючи  за кінцеву мету замінити протекторат  на повну інкорпорацію України. Однак  протягом трьох років після укладення  договору, тобто до кончини Богдана  Хмельницького, Москва досить обережно вдавалася до спроб обмежувати державну незалежність України й порушувати договір. Вона навіть не змогла здійснити  ті свої обмеження, які внесла указами  царя в текст одинадцятистатейного варіанту договору. Надто великими були авторитет і влада гетьмана Богдана Хмельницького в Україні. Крім того, він твердо й послідовно протидіяв тиску царизму, відстоюючи права України.

Умови договору щодо збирання податей і передання  їх до царської казни взагалі тривалий час не реалізувалися, в усякому  разі за життя Хмельницького, хоча цар  уже в травні 1654 р. вислав в Україну  царських дворян для опису та збирання податей. Оскільки йшли бойові дії, Богдан Хмельницький попросив відкласти цю справу. В 1657 р. царський посол Ф. Бутурлін докоряв Хмельницькому, що цар і  досі не одержує доходів з України  й що не допускаються в її міста  царські воєводи. Український гетьман  відповів Бутурліну, що у нього й  на гадці не було давати інструкцію своїм послам — генеральному судді  Самійлові Богдановичу та полковнику Павлу Тетері, щоб вони діяли у  такому напрямі.

Не брав до уваги  Богдан Хмельницький і ті застережені  царськими указами умови договору, які обмежували державну самостійність  України у сфері міжнародних  відносин. Гетьман продовжував проводити  активну та пасивну дипломатію з  чужоземними державами, укладав  договори міжнародного характеру й  брав міжнародні зобов'язання, навіть не повідомляючи царя, зокрема з  Фрідріхом-Вільгельмом, Волощиною, Кримом, Туреччиною, з якою після приєднання до Москви Богдан Хмельницький відновив стосунки.

У гетьманській резиденції в Чигирині на початку 1657 р. перебували акредитовані й спеціально вислані посли до гетьмана Богдана  Хмельницького: австрійський, турецький, ханський, два шведських, два від  князя Ракочі, три з Молдавії, три з Волощини, посол польського короля й окремо — посол польської  королеви, представник Литви, московські посли.

Умови договору між Україною та Росією щодо міжнародних  відносин навіть у царській редакції не виконувала й сама Москва, яка 1656 р. уклала зрадницьку щодо України сепаратну  Віленську угоду з Польщею. Не повідомивши Богдана Хмельницького, не запросивши українських представників  на польсько-московські переговори, царський уряд по суті змовницьки (з ворогом  України) вирішував її долю.

У Богдана Хмельницького  виникла думка зовсім відійти  від Москви. Він шукав нових  союзників, інших політичних комбінацій. Найбільше значення мали для нього  стосунки зі Швецією, яка довгий час  вела війни з Польщею. Ще у 1650 р. розпочав Богдан Хмельницький зносини зі Швецією, пропонуючи цій країні союз проти  Речі Посполитої. Проте тоді шведська королева Христина не бажала воювати. Карл-Густав X, який змінив її на престолі, вирішив відновити війну. Разом  із князем Семиграддя (Трансільванія, Угорщина) він створив союз протестантських  держав проти католицьких країн  — Польщі та Австрії, котрі належали до реакційного габсбурзько-католицького табору в Європі. Отож король Карл-Густав закликав Богдана Хмельницького  до спільної боротьби, й той з  охотою пристав до цього військового  союзу.

Весною 1655 р. Карл-Густав відправився в похід на Польщу. Богдан Хмельницький в цей час  вирушив з українською армією та допоміжним московським корпусом Бутурліна проти польських військових сил, які ще перебували в Україні. Вони вибили поляків із Поділля й  перенесли військові дії в  Галичину. Після того, як польське військо  розбили під Городком, Хмельницький вдруге, як і в 1648 р., взяв в облогу Львів. Він не штурмував його, а обмежився невеликою контрибуцією, не бажаючи віддавати це місто Москві. Царські воєводи ті українські міста, які відвойовувались силами союзників — козацьких і московських військ, вважали здобутком царя й вимагали, щоб такі міста присягали царю на вірність.

Шведський король прагнув вплинути на Хмельницького, щоб він негайно розірвав з  Москвою, доводячи, що царський уряд через  свій самодержавний устрій «не потерпить  у себе вільного народу». Однак Хмельницький тоді ще мав намір зробити Україну  нейтральною державою під протекторатом  і Москви, і Швеції.

Водночас польські політики висунули проект вибору московського царя Олексія Михайловича на польський  престол після смерті Яна-Казимира, за що цар мав оборонити Польщу від шведів. Цар пішов назустріч  таким пропозиціям і у травні 1656 р. оголосив війну Швеції, а через  три місяці, в серпні, в місті  Вільно почалися переговори Москви з  Польщею без української делегації. Стало відомо, що на переговорах  дискутувалося питання про повернення України під владу Польщі.

Віленське перемир'я  розцінили в Чигирині як зраду  царя. В жовтні 1656 р. у гетьманській резиденції відбулася генеральна рада, яку охопило загальне обурення Москвою, котра понад головами українців  укладала договори з ворогом і  влаштовувала торги за українські землі. Багато старшини дорікало Хмельницькому  за московські справи. Гетьман на ці нарікання, як доносив Іван Виговський московським боярам, «прикро вражений, кричав немов божевільний і несамовитий, що нема іншого виходу, як відступити від  Москви й шукати собі іншої помочі». За свідченням очевидців, на завершення ради «усі полковники, осавули й  сотники склали собі взаємно проміж себе присягу, що коли хто-небудь на них  наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть».

Гетьман через  свого посла-полковника Тетерю, якого  він відправив у 1657 р. до Москви, заявив, що не приймає Віденську угоду. Й  не тому, що не хоче миру, а хоче війни, а тому, що цю угоду вважає «несправедливою», крім того, вони мають відомості, що цар хоче козаків «уступити по-старому  коруні польській».

На дорікання  гетьману з боку царського посла  Ф. Бутурліна за укладення договору з Ракочі та допомогу шведам проти  Москви Богдан Хмельницький заявив про  самостійність своїх рішень у  міжнародній політиці й звинуватив царя в шкідливому для України  замиренні, з Річчю Посполитою: «Ніколи  не відстану я від шведського короля, з яким маю дружбу вже шість  років. Шведи — люди правдиві, вміють заховати приязнь та обіцянки. А  великий государь вчинив було наді мною та над Військом Запорозьким  немилосердіє своє, замирився з поляками, бажаючи звернути їм нашу Отчизну».

Справді, український  гетьман, хоч поки й не розриває явно з Москвою, не бажаючи вступати з  нею зразу в збройну боротьбу, однак дуже енергійно займається утворенням коаліції зі Швецією, Семиграддям, Брандербургом, Молдавією, Волощиною  та Литвою. Ця коаліція була спрямована проти Польщі та Криму, а також  певною мірою й проти Москви. Беручи в ній участь, Богдан Хмельницький мав на меті відвоювати у Речі Посполитої загарбані нею західноукраїнські  землі, котрі ще не ввійшли до складу Гетьманської Української держави.

У січні 1657 р. семиградський  князь Юрій Ракочі з 30-тисячним військом із мадяр і волохів перейшов Карпати  і ввійшов у Галичину. До нього  приєдналося 20-тисячне козацьке військо  на чолі з київським полковником  Антоном Ждановичем (три реєстрові  полки і з'єднання «охотників», які з власної ініціативи йшли в похід). Богдан Хмельницький на той  час був уже настільки хворим, що особисто не міг очолити військо. В порадники Ждановичу він  дав одного з найкращих тоді своїх  соратників — генерального суддю  Івана Креховецького.

Жданович, пройшовши  Галичину до Перемишля, об'єднався тут  з Ракочі. Разом з козацькими полками  та військом Ракочі діяли й шведи. Союзники взяли Ланцут, розбили під Замостям коронного гетьмана Потоцького, оволоділи Краковом, зайняли Берестя й нарешті Варшаву. Жданович, зайнявши Берестя, порозумівся з шляхтичами Пінського повіту, цієї стародавньої української землі, яка за княжих часів мала назву Турово-Пінської. Шляхта — і православна, і католицька — звернулася до гетьмана з заявою, що вона з цілим своїм повітом добровільно прилучається «на вічні часи» до Української держави. Богдан Хмельницький видав їм «асекурацію», приймаючи їх у підданство й забезпечуючи права та вольності, а особливо свободу католицької релігії. Звернулася до українського гетьмана й шляхта Волині з проханням прийняти її під свій протекторат. Приєднувалися до цих прохань і такі могутні магнати, як, наприклад, Степан Четвертинський.

Однак після  такого тріумфу Української Гетьманської держави й кульмінації престижу її керівника гетьмана Богдана Хмельницького  вже літом того ж 1657 р. справи для  коаліції склалися якнайгірше. Політичні  й воєнні успіхи українського гетьмана та його союзників викликали занепокоєння сусідніх держав, почалися дипломатичні перешкоди. Згодом Данія оголосила  Швеції війну, а Австрія вислала  на поміч Янові-Казимиру корпус війська. Трохи пізніше прибув до поляків  і кримський хан.

Проте найважливішим  було те, що страшне нещастя, котре  впало на Польщу й загрожувало  їй загибеллю як державі, розбудило  у поляків дух патріотизму. Всі  верстви польського суспільства, в  тому числі шляхта й магнати, які  пристали до шведського короля, були обурені  безчинствами шведів, котрі, будучи протестантами, зневажали католицькі святині, грабували  костьоли, обтяжували населення величезними  контрибуціями. Викликали гнів також  спустошення й насильства, які  чинили війська Ракочі. Всі поляки бралися до зброї, піднімалися на визвольну боротьбу проти чужинців. Шведський король вимушений був  вивести свої полки з Польщі, війська  Ракочі поляки й татари спочатку оточили, а потім і розгромили. Сам він  ледве врятувався.