Дипломатичні зв’язки гетьманської держави Богдана Хмельницького

Успіх військової, політичної та державної діяльності Богдана Хмельницького, крім інших  факторів і причин, визначався ще й  тим, що гетьман зумів зібрати  навколо себе сузір'я талантів, вихідців із козацтва, селянства та міщан, найкращих  знавців військової справи, загартованих у попередніх повстаннях проти шляхетської  Польщі, непримиренних ворогів магнатів, талановитих, мужніх, незламних військових керівників.

Того часу народ  взагалі щедро народжував таланти, як це завжди буває у вирішальні, переломні періоди. Визвольна війна  висунула ряд видатних козацьких  полководців та багато ватажків окремих  повстанських загонів, які розвивали  далі українське військове мистецтво. Це — Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Степан Побадайло, Нестор Морозенко, Антон Жданович, Матвій Гладкий, Мартин Пушкар, Прокіп Шумейко, Мартин Небаба, Іван Золотаренко, Філон Джалалій, Дем'ян Лисовець, Іван Кричевський.

Очоливши процес формування Української держави, Хмельницький вів активну й широку державну та політичну діяльність. На визволеній території України виник новий  державний апарат, прототипом якого  були установи, що існували на Запорозькій  Січі. Свої знання та досвід у сфері  дипломатії Хмельницький як керівник Української держави, що склалася в  ході визвольної війни, використовував у дипломатичних відносинах із багатьма країнами.

Зовнішні відносини, дипломатію Хмельницький теж підпорядковував  визволенню українського народу від  гніту шляхетської Польщі, утвердженню  Української Гетьманської держави.

Зберігся уривок листа Олівера Кромвеля, в особі  якого Англія, що переживала тоді буржуазну  революцію, звертаючись до українського гетьмана, висловлювала йому велику пошану. Блискучий політичний і дипломатичний  талант українського гетьмана ставив його в перший ряд керівників європейських держав.

У березні 1654 р. у Москві відбулося укладання  україно-російського договору, ініціаторами якого були Богдан Хмельницький і  козацька старшина. В дипломатичну практику та історичну дійсність  цей договір увійшов під назвою «Статті Богдана Хмельницького» або «Березневі статті 1654 року».

Розпочинаючи  в 1648 р. війну з Польщею, Богдан Хмельницький шукав союзників. Першим (хоча і дуже ненадійним, як виявилося надалі) став кримський хан, через якого козаки намагалися одержати підтримку Туреччини. До того ж робилися певні кроки  для встановлення тісних контактів  з васалами султана — Молдавією, Волощиною, Семиграддям. Природним  було й намагання встановити союзні відносини з єдиновірною Московією, яка неодноразово вела (щоправда, не досить успішно для себе) війни  з Польщею.

Спроба вступити в переговори з царським урядом була зроблена вже наприкінці першого  року визвольної війни. Коли в грудні 1648 р. Богдан Хмельницький після блискучих  перемог над військовими силами Речі Посполитої прибув із козацьким  військом до Києва, він радився з  представниками вищого київського православного  духовенства. Разом з українськими церковними ієрархами гетьман і  старшина дійшли висновку про необхідність звернутися до Москви за військовою й  дипломатичною допомогою. Єрусалимському патріархові Паїсію, який їхав через  Київ до Москви, доручили просити московського патріарха вплинути на царя, щоб  той в інтересах православної віри допоміг Україні військовою силою в її війні з католицькою  Польщею.

З Паїсієм відправився  український дипломат Мужиловський. Треба було довести, що царю не варто  триматися Поляновського мирного  договору 1634 р. з Польщею, котрий підтверджував  Деулінське перемир'я 1619 р., за яким Москва віддала Речі Посполитій Смоленські, Чернігівські та Новгород-Сіверські  землі. Однак сподівання виявилися  марними. Цар не надав Україні  ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва й прагнула взяти в  Польщі реванш за недавно заподіяні  втрати, втім вона не наважилася розірвати  угоду з Річчю Посполитою.

Богдан Хмельницький наполегливо продовжував робити все можливе, щоб утягнути Московську державу у війну з Польщею. На кожних переговорах він обов'язково й постійно висував головну пропозицію: Україна заради протистояння наступу  Польщі готова прийняти протекторат  царя, який у свою чергу надасть  Україні військову допомогу. Після  Зборівського договору з Польщею 1649 р., на який Богдан Хмельницький вимушений  був піти внаслідок сепаратної угоди  кримського хана з королем, козацький  гетьман посилив свої домагання  московської допомоги.

Після невдалої для козаків Берестецької битви (знову-таки через невірного союзника — хана), що призвела до польсько-української  Білоцерківської угоди 1651 р., котра  значно урізала навіть Зборівські умови 1649 р., гетьман активізував відносини  з Москвою. А військові дії  тим часом тривали. Виснаження українського народу дійшло краю: міста зруйновані, ніякої допомоги ззовні.

1 жовтня 1653 р.  у Москві відбувся Земський  собор, на якому були присутні, крім бояр, дворянства, духовенства  та царських чиновників, представники  міст, купецтва, селянства й стрільців.  Учасники Земського собору, опитані  «по чинам, порознь», висловились  за рішення: «Гетмана Богдана  Хмельницького і все Войско  Запорожское принять». 9 жовтня 1653 р.  в Україну відправилося оеольство  в складі ближнього боярина  й намісника Цверського В. В.  Бутурліна, окольничого й намісника  Цуромського І. В. Алфьорова,  думного дяка Л. Д. Лопухіна.

9 грудня 1653 р.  московське посольство прибуло  до українського міста Переяслава, де відбулися наради послів  із гетьманом Богданом Хмельницьким  і старшиною, а 8 січня 1654 р.  — Переяславська рада, на якій  було проголошено приєднання  України до Московської держави.  На Раді були присутні генеральна  старшина, полковники з полковою  старшиною та нечисленними представниками  козацтва, а також козаки й  міщани Переяслава. Загальна кількість  учасників Переяславської ради  була відносно невеликою і  не перевищувала тисячі осіб. Звичайно козацькі ради збирали  по кілька тисяч і навіть  по кілька десятків тисяч учасників.  Так, наприклад, рада в Сухій  Діброві 1621 р. налічувала понад  50 тисяч осіб.

На Раді в  Переяславі Богдан Хмельницький у своїй  промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася  після шестирічної виснажливої  кривавої війни, продовженням якої загрожувала  Польща, зазначив, що єдиний порятунок  — це віддатися під захист сильної  держави, щоб одержати від неї  військову допомогу — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Свою промову  гетьман закінчив такими словами: «А буде, хто с нами не згоден тепер, куди хоче вільна дорога».

Учасники Переяславської ради — старшина всіх рангів, козаки й міщани висловились: «волим під  царя московського православного». На Раді посли вручили Богдану Хмельницькому  царську грамоту, який передав її писарю, а той зачитав «всем  людям явно». В грамоті говорилося, що цар «велел принять под свою высокую руку гетмана Богдана  Хмельницкого й все Войско Запорожское  с городами и с землями и  будет вспомоществовать им против недругов ратными людьми».

Наступного  дня, 9 січня, у зв'язку з церемонією присяги гетьмана і старшини в  церкві, виникли серйозні ускладнення. Гетьман зажадав від царських послів, щоб вони наперед присягнули від імені царя Олексія Михайловича  в тому, що цар не видасть їх польському королю, не порушить їхніх вольностей і надасть їм на їхні маєтності  свої грамоти. Царські посли категорично  відмовилися присягати за царя. Тільки піддані присягають царю — «чинят веру царям», доводили вони, а цар  «учнет их держати в своем государском  милостивом жалованьи и призрении», тобто гетьман, старшини, козаки, міщани мусять покладатися на «царське милостиве  слово».

Гетьман сказав, що він бажає поговорити про це з полковниками і «усіма людьми», й вийшов із церкви. Невдовзі прийшли  переяславський і миргородський  полковники Павло Тетеря і Григорій Сахнович, котрі повторили вимогу Богдана Хмельницького, посилаючись на те, що «козаки не вірять; сії останні домагаються присяги за государя». І знову посли висловлювалися, що «непристойно за государя присягати подданнм».

Бояри хотіли прищепити  козацтву ті принципи, ті поняття, на яких тримався московський лад: цар стоїть над правом, кожен акт царя —  це ласка, пожалування, й не може бути рівноправних стосунків між ним  і людьми. Такі форми взаємин не сприймалися українською свідомістю, вихованою на західноєвропейських, конституційних принципах.

В Україні існували інші порядки, ніж у самодержавній  Московії, де вимагалося беззастережно, як милість і благо, сприймати  кожне царське слово. Всі царські  піддані вважалися рабами, холопами, й той же Бутурлін, ближній боярин і царський намісник, звертаючись  до царя, мусив дотримуватись формули: «Я, Васька Бутурлін, холоп твой».

Богдан Хмельницький і козацька старшина вперше відчули, що це означає — абсолютистська тоталітарна царська держава. Проте  вони покладали великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щоб не зірвати переговори, вимушені були погодитися на свою однобічну  присягу царю. Наступного дня присягали  сотники, осавули та козаки Переяславського  полку, а також міщани Переяслава. З боку міщан виявилася опозиція, тому їх силою мусили гнати до церкви. Хворого переяславського війта (керівника  магістрату) понесли до церкви в  ліжку, після чого на другий день він  помер. Не було в Переяславі представників  Запорозької Січі. Не присягали Уманський  і Брацлавський полки. Категорично  не сприйняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого, після  Богдана Хмельницького, вважали  головним козацьким стратегом.

І все ж Хмельницький із старшинами, не задовольнившись  «царським словом» і туманними  запевненнями послів, заявили, що вони бажають вести переговори з царем  добитися від нього договірних гарантій і зобов'язань. Таким чином уперше було твердо поставлено питання про  укладення з Москвою угоди, оформленої міждержавним юридичним письмовим  договором.

Головним у  тодішній ситуації було те, що козацькі старшини на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, дбаючи про подальшу долю Української держави, прагнули захистити її самостійність і  автономні права гарантійним  міждержавним договором. І, безперечно, їх же непокоїло, що повноважні московські посли у Переяславі відмовилися  прийняти від імені царя присягу  й скласти такий договір.

14 січня Бутурлін  виїхав до Києва, Ніжина та  Чернігова приймати присягу. Не  все йшло гладко. Київські міщани  присягнули, а духовенство на  чолі з митрополитом Косовим  і шляхта відмовилися від присяги.  Під жорстким наполяганням Богдана  Хмельницького митрополит і київське  духовенство склали все ж таки  присягу, але, як каже сучасник, «за слізьми світу не бачили».  Боярин, прийнявши присягу від  ніжинців і чернігівців, повернувся  до Москви, а царські урядовці  продовжували виймати присягу  в інших українських містах. Не  обійшлося без опозиції й протистояння, наприклад, у Чорнобилі на Київщині, а в Полтавському та Кропив'янському  полках царських урядовців навіть  побили киями.

Переяславська рада була предтечею українсько-російського  договору, який на кілька століть мав  фатальні наслідки для долі України. Ні сучасники, ні наступні покоління  не надавали якогось особливого значення тії раді. Суттєво те, що справжнє її місце в історичному процесі  аж ніяк не відповідало тій гіпертрофованій  ролі в історії України, яку їй приписувала радянська історіографія, й не лише вона.

У 1953 р. були видані «Тези до 300-річчя возз'єднання  України з Росією», схвалені ЦК КПРС. У «Тезах» реальний історичний процес в Україні висвітлювався страшенно  спотворено, наводились абсурдні твердження, до яких слід віднести й такий термінологічний  нонсенс, як «возз'єднання України  з Росією». Вся історія України  фальсифікувалася. Переяславській раді надавалося значення найголовнішої, центральної  події всієї української історії. Узвичаювалося, що це був акт «возз'єднання  України з Росією». У січні 1954 р. радянський уряд провів помпезне офіціозне святкування 300-річчя Переяславської ради і «возз'єднання України з Росією».

Це була свідомо  організована злочинна акція імперсько-комуністичної  системи, спрямована проти українського народу. Згаданим «Тезам» надавався  статус канонічного, нормативного, ідеологічно-партійного докумена, який абсолютно всі мусили беззастережно сприймати й виконувати як закон. Найменше висловлювання всупереч «Тезам» убивча радянська цензура  викреслювала або ж узагалі не допускала працю до друку. Деякі  автори таких праць зазнали репресій, і вигнання з роботи було найменшою  з них. Отож і займалися радянські  історики міфотворчістю, писали антинаукові, антиісторичні праці, які виступали  своєрідними ілюстраціями до капеересівських  тез.

Із сторінок книг, часописів, газетних шпальт, по радіо  й телебаченню проповідувалося, що нібито Переяславської рада, яка  передувала договору 1654 р., не тільки підсумовувала  всю попередню історію українського народу, а й визначала її подальший  розвиток.

Стверджувалося, що Переяславська рада «здійснила споконвічну  мрію, багатовікове прагнення й увінчала боротьбу українського народу протягом сторіч за возз'єднання України з  Росією, що було величезним благом для  України». Виходило, ніби український  народ був, мабуть, єдиним народом  на нашій планеті, який боровся проти  власної національної незалежності й мріяв тільки про те, як би влізти в той імперський зашморг.

Українських історичних діячів, котрі очолювали національно-визвольний рух нашого народу проти царської Росії, таврували, навішували їм ярлики «мерзенних, підлих зрадників», «ворожих ставлеників», «слухняних агентів різних держав», «одвічних, найлютіших ворогів  українського народу» і т. ін. Десятиріччями  зухвала брехня вбивалася в свідомість українського суспільства. Кілька поколінь народжувалося, виростало, виховувалося, здобувало освіту за такої безприкладної  фальсифікації історії. Це входило  в генетичну пам'ять, деформувало  національну свідомість і гідність, породжувало комплекс національної неповноцінності, якоїсь історичної вторинності  українського народу. У людей складалося фаталістичне уявлення про неможливість самостійного існування, неспроможність створити свою незалежну державу.