Докази в цивільному процесі

    •   докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів;

    •    внутрішнє переконання повинно  ґрунтуватись на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому  досліджені наявних у справі доказів;

    •    при оцінці доказів судці повинні  керуватися законом;

    •    ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили, тобто докази мають оцінюватися за їх властивостями, і жоден з доказів не має переваги перед іншим.[20;57]

    Сторони, треті особи й інші особи, які  беруть участь у справі, мають право  давати усні та письмові пояснення  судові (ст. 27 ЦПК), однак засобом доказування є тільки пояснення, які подані ними у процесі їх допиту як свідків відповідно до ст. 65 ЦПК.

     Пояснення сторін та їхніх представників в  процесі доказування можуть надавати найбільш повні і точні відомості  про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами або ж представниками суб'єктів спірних правовідносин, що розглядаються судом. З тих самих причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Давати пояснення є правом сторін, тому за відмову від нього до сторони чи третьої особи не можуть бути застосовані заходи відповідальності. Однак, якщо сторона, третя особи чи їхній представник дали згоду на допит їх як свідків, то вони повинні попереджатися про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань.

     Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників  мають суттєве значення як засіб  доказування в цивільному процесі. Визнаючи за сторонами і третіми  особами право давати пояснення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання (п. 3 ст. 338 ЦПК).

     Особливість цього засобу доказування полягає  в тому, що сторони є заінтересованими у вирішенні (результаті) справи, тому їх пояснення, показання, як правило, містять одночасно фактичні обставини по справі, пояснення цих фактів, їх оцінку.[10;187]

     Пояснення можуть бути двох видів: твердження та визнання. Твердження містять відомості  про факти, які згідно з законом  повинна доказувати сторона як суб'єкт доказування. Визнання — це таке пояснення, що містить відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати інша сторона.

     В змісті пояснень сторін про обставини  справи можуть бути визнання, тобто  повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування іншої сторони. В юридичній літературі визнання фактів поділяється на судове і позасудове.[10;194]

     Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання відбувається поза процесуальними формами його одержання, а тому не є доказом. Воно є доказовим фактом, який мав місце поза цивільним процесом. Визнання в суді є одним з видів пояснень сторін, робиться в установленому цивільному процесуальному порядку і процесуальній формі, тому не вважається судовим визнанням, а визнанням в цивільному процесі. Підтвердження фактів, які входять в обов'язок доказування іншої сторони, за межами цивільного процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на судове і позасудове не має підстав.

     Слід відрізняти визнання фактів від визнання позову (ст.ст. 31, 174 ЦПК). Визнання факту можливе однією й другою стороною, визнання позову — лише відповідачем. А оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об'єктом визнання.

     Процесуальним наслідком визнаного в цивільному процесі однією із сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного  характеру і звільнення другої сторони  від його доказування. При цьому  на доказування визнаного в процесі факту не поширюються правила про допустимість засобів доказування (ст. 59 ЦПК), крім випадків, коли факт повинен бути підтверджений нотаріально посвідченим документом.[2;24]

     Пояснення сторін і третіх осіб підлягають перевірці й оцінці поряд з іншими доказами, одержаними від інших осіб та інших засобів доказування.

     Показання свідків — це повідомлення про  відомі їм обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання  свідка, який не може назвати джерела  своєї обізнаності щодо певної обставини. Свідком є особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.

     Для правильного визначення свідка слід виходити з того, що свідок — як правило, незацікавлена особа, здатна за своїм  фізичним і психічним розвитком  правильно сприймати, зберігати  відомості про факти і давати про них правильні показання, які сприймала безпосередньо або якій стали відомі обставини (факти), що мають значення для справи.

     Процесуальна  правосуб'єктність свідка не залежить від наявності у нього дієздатності. Свідками можуть бути малолітні й неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі у процесі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати дійсність.[14;387]

     Притягнення свідка до участі в процесі можливе  за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, і суду. Існують випадки, коли свідки не можуть надати інформацію про певні факти, оскільки, наприклад, законом передбачена таємниця банківських вкладів, здійснення слідчих і нотаріальних дій, лікарська таємниця, лоцманська таємниця тощо. За необхідності одержання певних даних, що перебувають під охороною закону, вони можуть бути витребувані від певних органів за ухвалою суду.

     За  завідомо неправдиві показання або  за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом.

     Відповідно  до ст. 63 Конституції України та ст. 52 ЦПК особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Як випливає із роз'яснень Пленуму Верховного Суду України (п. 20 постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування судами норм Конституції України при здійсненні правосуддя"), у випадку, коли під час судового засідання суддя не попередить про те, що ці особи мають право відмовитися від дачі показань, то слід визнати, що такі показання зазначених осіб одержані з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування. У разі ж, коли члени сім'ї чи близькі родичі сторін у справі погодилися давати показання, вони можуть нести відповідальність за завідомо неправдиві показання. Причому згадані особи зобов'язані повідомити суду причини відмови давати

показання (п. 2 ст. 52 ЦПК).

     Перед допитом свідка слід встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки із сторонами  та іншими особами, які беруть участь у справі (п. З ст. 180 ЦПК), а лише потім під розписку попередити його про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання. Свідок перед допитом приводиться до присяги, текст якої він підписує. Присяга та розписка приєднуються до матеріалів справи.

     Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі. Свідок дає показання у формі вільної розповіді. Далі йому задає запитання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право з'ясовувати суть відповіді на запитання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити запитання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі (ст. 180 ЦПК).

     Свідкові  під час допиту дозволяється користуватися  записами лише в тому випадку, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи подаються суду та особам, які беруть участь у справі, та можуть бути приєднані до справи ухвалою суду.

     Допит малолітніх та неповнолітніх свідків  має істотні особливості, що визначаються їх віком, розумовим розвитком та психологічним станом, що зумовлений ходом судового засідання. Допит малолітніх і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності педагога або батьків, усинов-лювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі. Ці особи мають можливість з дозволу суду ставити свідкові запитання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка. Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок дати правдиві показання, не попереджує про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги. У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість поставити йому питання. Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення його допиту, видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання.

     Крім обов'язку дати показання, свідок наділений певними процесуальними правами. Він може давати показання рідною мовою, користуватися послугами перекладача (ст. 7 ЦПК), за ним зберігається його середній заробіток за місцем роботи. Свідкам, які не є робітниками або службовцями, за відрив їх від роботи чи звичайних занять виплачується винагорода у встановленому розмірі, а також оплачується вартість переїзду, добові та витрати з найму житла (ст. 86 ЦПК).

     Письмовими  доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового чи особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

     Письмові  докази підтверджують факти змістовним наповненням і, як правило, подаються  в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу (ст. 64 ЦПК).

     В науці письмові докази класифікують за певними критеріями. Залежно від  суб'єктів, які склали письмові докази, їх поділяють на офіційні і неофіційні. Офіційними є документи, акти, службове листування, яке виходить від державних і громадських органів, неофіційні письмові докази походять від громадян. Таке розмежування зумовлює неоднаковий порядок їх дослідження: щодо офіційних документів необхідно з'ясувати повноваження органів і службових осіб, які їх склали, дотримання передбаченого законом порядку складання документів і перевірити істинність викладених у них відомостей. Дослідження неофіційних документів допускає перевірку істинності відомостей, що вміщені в них, або виявлення їх автора. Неофіційні документи мають велике доказове значення для правильного вирішення спору тому, що вони можуть містити позасудове визнання певних фактів.

     За  формою письмові докази поділяються  на прості та нотаріально посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільних правочинах.[19;127]

     За  засобами і характером формування —  на оригінали та копії. Оригіналом є  перший примірник документа, що має  більшу вірогідність, оскільки відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала документ. При вирішенні справи повинні бути використані в першу чергу письмові документи в оригіналі.

     Письмові  докази подаються сторонами й  іншими особами, які беруть участь у  справі (ст.ст. 60, 131 ЦПК), а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від організацій та громадян (ст. 137 ЦПК) в оригіналі і копіях. При поданні копій письмових доказів суд може за необхідності вимагати подання оригіналу (ст. 138 ЦПК). Якщо подання письмових доказів до суду утруднено в зв'язку з їх численністю або тому, що тільки частина з них має значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці (ст. 140 ЦПК), про що складається протокол.

     Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу їх огляду, ставити з приводу зазначених доказів запитання свідкам, а також експертам, спеціалістам (ст. 185 ЦПК).

     Законом встановлені особливості дослідження  письмових доказів, які містять  конфіденційну інформацію і підпадають під охоронювані законом таємниці особистих паперів та кореспонденції (наприклад, ст. 56 Конституції України). Тому відповідно до ст.ст. 303, 306 ЦК та ст. 186 ЦПК оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб можливе у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, які є власниками цих особистих паперів чи їх правонаступниками, осіб, між якими відбувалась кореспонденція. У разі подання заяви про те, що документ, доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення, викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ст. 185 ЦПК).