КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ  ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Курсова робота

З Цивільного процесу

на тему:

“Докази в цивільному процесі”

  
 
 
 
 

Виконала:

студентка IV курсу, групи №411

Факультету  заочного та вечірнього навчання

спеціальність – “правознаство”

Дайнега И.  

Науковий  керівник:

кандидат  історичних наук,

 доцент  Трофанчук Григорій Іванович.  
 
 
 
 
 
 
 
 

КИЇВ - 2010

Зміст

ВСТУП

1. Поняття  та види доказів

2. Доказування

2.1. Розподіл  обов’язків з доказування

2.2. Етапи  доказування

2.3. Засоби  доказування

3. Інститут  забезпечення доказів в цивільному  процесі

ВИСНОВОК

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ЗМІСТ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

    Відомо, що за допомогою доказів у цивільних  справах суд встановлює всі обставини  і на їх підставі виносить відповідні рішення. У зв’язку з цим у своїй курсовій роботі я вважаю за необхідне вивчити різні погляди вчених на те що являють собою докази, що до них відносяться, їх належність допустимість способи доказування, обов’язки сторін доказування і подання доказів, підстави і способи забезпечення доказів.

    Виконання завдань цивільного судочинства  залежить від встановлення судом  у справі об'єктивної істини та правильного  застосування норм матеріального і  процесуального права. Для цього  ЦПК покладає на суд обов'язок, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи.

    Така  діяльність відбувається в процесі  судового розгляду справи в результаті здійснення судом і особами, які  беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття в свідомості людини об'єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання в цивільному судочинстві — процес відбиття в свідомості судців і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, та яка відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості судового рішення у цивільній справі.

    Об'єктом  пізнання в цивільному судочинстві  є матеріали справи, її обставини  — фактичні і юридичні — та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання — встановлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання — доказування і докази; процесуальна форма пізнання —судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) виступає методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

    Об'єкт  пізнання формується поступово. При  прийнятті судом матеріалів справи до свого провадження вирисовуються  тільки загальні контури, які в процесі  розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і  докази можуть носити суперечливий характер, взаємно виключати і доповнювати один одного, але важливо те, щоб по кожній обставині, яка підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.

    Отже, докази і доказування в цивільному судочинстві є невід'ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Поняття та види  доказів.

      Відомо, що за допомогою доказів в цивільних  справах суд встановлює всі обставини  і на їх підставі виносить відповідне рішення.

      Поняття і основні ознаки доказів в  цивільному судочинстві можна визначити  з ст. 57 ЦПК, за якою доказами (instrumenta) в цивільній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.[14;265]

     З наведеного визначення випливає, що доказами є фактичні дані, які отримані в  установленій законом процесуальній  формі. Фактичні дані (докази) суд одержує з певних джерел, що називаються у законі засобами доказування. Цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік засобів доказування. Такі дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- та відеозаписів, висновків експертів.

     Наявні  в теорії цивільного процесу погляди, що доказами в цивільних справах  виступають тільки фактичні дані, відривають докази від їх процесуальної форми – засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені в цивільний процес. Визнання доказами як фактів об'єктивної дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних (джерел інформації про факти) не повністю відповідає ст. 57 ЦПК. Докази в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена така інформація – засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження й оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування).

    Зміст доказів — сукупність фактичних  даних про обставини, що обґрунтовують  вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі — прямого або побічного доказу.

    Процесуальна  форма доказів — засоби доказування  виступають джерелами інформації про  фактичні дані. П'ять процесуальних  форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники й заінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази, дають письмові і усні пояснення суду, в яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані в результаті особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування.

    В судовій практиці в цивільних  справах допускається розширення кола засобів доказування. В разі необхідності судами можуть бути прийняті як письмові докази документи, одержані за допомогою  електронно-обчислювальної техніки. А  з врахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, суд може також досліджувати подані звуко-відео записи.

    Одержання і дослідження доказової інформації і засобів доказування (змісту і  процесуальної форми доказів) повинно  здійснюватися в установленому  законом процесуальному порядку, який виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Тому порушення процесуального порядку одержання і дослідження доказів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значення доказів.

     В теорії цивільного процесуального права  для кращого виявлення окремих  особливостей доказів розроблено їх класифікацію. За характером зв'язку змісту доказів з фактами, які підлягають  встановленню,  докази  поділяються  на прямі та непрямі (або побічні) . Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дозволяють зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Непрямі докази, на відміну від прямих, не мають безпосереднього зв'язку із шуканим фактом, тому дозволяють лише припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді. Отже, в доказовій діяльності, в процесі пізнання істини вони спричиняють труднощі. Сутність цієї класифікації полягає у тому, що відповідно до ст. 60 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, однак це не означає, що суд не повинен приймати непрямих доказів.

     За  процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома  видами -  на первинні та вторинні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню, надходять від безпосереднього носія інформації. Похідні (опосередковані, копії) лише відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення такої класифікації полягає в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє правильному їх дослідженню і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.

     В науці обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів — за джерелами, за допомогою яких суд їх одержує, — на особисті та речові і за цими ж підставами на первинні і похідні [13;150]; на особисті, речові і змішані[10;177]. До особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, висновки експертів. До речових належать ті докази, зміст яких міститься у певних об'єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм доказової інформації є не особа.

     Такий поділ доказів за однією підставою  на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих  доказів включається не тільки пояснення  осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Дійсно, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній або письмовій формі. Експерт дає висновок виходячи з своїх спеціальних пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів. Отже, носіями даних про факти виступають особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. В особистих доказах носієм інформації про факти завжди виступає людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх в пам'яті і відтворити. Особисті докази носять суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності необхідно враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків з сторонами.[14;267]

     2. Доказування 

2.1. Розподіл обов’язків з доказування 

     Вирішення цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

     Доказування в цивільному процесі включає  дві невід'ємні складові. З одного боку, це діяльність суду та осіб, які  беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншого — пізнавальна (розумова) діяльність, що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльність, яка врегульована цивільним процесуальним законодавством і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін шляхом зазначення про докази, їх збирання, подання, дослідження та оцінки.[13;134]

     Подаючи докази, сторони реалізовують своє право на доказування і одночасно  виконують обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на третіх осіб, органи та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК). Тобто, процесуальним законом встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК), так і обов'язок із доказування. Це не і колізія у законі, а закріплення положення, за яким суб'єкт доказування шляхом реалізації своїх прав щодо доказування доводить обставини своїх вимог чи заперечень. І якщо він не братиме участі у процесі доказування, то може настати негативний наслідок у вигляді відмови у задоволенні позову (позивачеві) чи, навпаки, — задоволення пред'явлених позовних вимог для відповідача.