Конституційне право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля та його забезпечення в системі місцевого самоврядуван

При закріпленні у  ч. 2 ст. 50 Конституції України основних гарантій права на безпечне для життя і здоров’я довкілля говориться:

1. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення.

Порядок доступу до такої інформації регулюється: загальним законодавством, яке визначає порядок доступу незалежно від її видів [151]; спеціальним законодавством, яке регулює порядок доступу до екологічної інформації [12, с. 56; 152].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Система гарантій щодо захисту  права людини і громадянин на безпечне для життя і здоров’я довкілля реалізується і через заходи запобігання  та протидії правопорушенням та злочинам проти довкілля.

Відповідальність за порушення права на безпечне для життя і здоров’я довкілля передбачена в ст. 68 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, регулюється нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також Кримінального та Цивільного Кодексів України.

Відповідно до Кодексу України  про адміністративні правопорушення заходи адміністративного впливу до винних осіб можуть застосовуватися  за порушення вимог, правил, стандартів, норм та нормативів екологічної безпеки  у процесі: створення, виробництва, зберігання, транспортування, використання, знешкодження, ліквідації, захоронення мікроорганізмів, біологічно активних речовин та інших продуктів біотехнологій (ст. 90'); порушення правил і норм з ядерної та радіаційної безпеки при використанні джерел іонізуючого випромінювання (ст. 95); допущення наднормативних викидів і скидів забруднюючих речовин (ст. 59', 78) тощо [100].

Як кримінально-правові  гарантії права на безпечне довкілля виступають норми кримінального  законодавства, які встановлюють кримінальну відповідальність за злочини проти довкілля.

У Розділі 8 Кримінального Кодексу України передбачено покарання за злочини проти довкілля (ст. 236–254), зокрема за порушення правил екологічної безпеки (ст. 236), невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення (ст. 237), приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (ст. 238), забруднення або псування земель (ст. 239), забруднення атмосферного повітря (ст. 241), порушення правил охорони вод (ст. 242), проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля (ст. 253) і т. ін. [101]. Крім того, в деяких складах злочинів як факультативний об’єкт посягання виступає довкілля (наприклад, ст. 261 – напад на об’єкти, на яких є предмети, що становлять підвищену небезпеку для оточення; ст. 265 – незаконне поводження з радіоактивними матеріалами; ст. 267 – порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами; ст. 268 – незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини; ст. 270 – порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки; ст. 274 – порушення правил ядерної або радіаційної безпеки; ст. 441 – екоцид).

Відповідно до Цивільного кодексу України, гарантіями права  на безпечне довкілля є: право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення; право на безпечні продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту); право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо, які одночасно виступають як гарантії права на безпечне довкілля, та як окремі екологічні права(ст. 293) [70].

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що право на безпечне довкілля є складним правом. Ця складність обумовлена об’єктом гарантування, яким є якість довкілля.

Процес регулювання  права на безпечне довкілля здійснюється за допомогою правових норм різних галузей права (конституційного, екологічного, цивільного, адміністративного, господарського, кримінального, трудового та ін.). На цій основі юридичні гарантії досліджуваного права за особливостями об’єкта, що гарантується можна поділити на: конституційні та галузеві.

Слід зазначити, що система гарантування – це лише створення найсприятливіших умов для реалізація прав і свобод людини і громадянина. Цінність будь-якого суб’єктивного права полягає в перетворенні на реальність можливостей, які складають його зміст. Тому доцільно розглянути організаційно-правовий механізм забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля з позиції спеціальної діяльності суб’єктів, які покликані сприяти реалізації, охороні та захисту права на безпечне довкілля.

 

2.3. Організаційно-правовий механізм забезпечення

конституційного права людини і громадянина на безпечне

для життя і  здоров’я довкілля.

Місце і роль органів місцевого самоврядування в механізмі забезпечення

права людини і громадянина на безпечне

для життя і  здоров’я довкілля

 

На сьогодні немає  сумніву у тому, що подальше загострення  екологічної ситуації, розширення можливостей  настання екологічної небезпеки  для людини та середовища її існування, поглиблення антропогенного та техногенного навантаження на довкілля здатне привести до глобальної катастрофи. Вищезазначене зумовлює пошук конкретних заходів щодо її відвернення. Тому важливе значення в системі протидій цій небезпеці покладається на механізм забезпечення права на безпечне довкілля.

У словнику російської мови термін “забезпечити” (рос. “обеспечить”) означає – надання (постачання) чогось кимось у достатній кількості, створення усіх умов для здійснення, гарантування чогось [168].

В юридичній літературі під забезпеченням конституційних прав і свобод розуміють, з одного боку, систему їх гарантування, тобто загальні умови та спеціальні засоби, що забезпечують правомірну реалізацію, а в необхідних випадках охорону та захист прав, а з іншого – напрямок діяльності органів державної влади зі створення умов для реалізації прав громадян [169, с. 2; 170, с. 16; 171, с. 23; 172, с. 10].

Можна погодитися із думкою Е. Горян, яка зазначає, що забезпечення основних прав людини і громадянина є діяльність вповноважених суб’єктів (держави, її органів та органів місцевого самоврядування) щодо створення необхідних умов для ефективної і повної їх реалізації, а також охорони та захисту. Далі вона продовжує, що система гарантій не може розглядатися як забезпечення, бо забезпечення – це процес, динамічна категорія, а самі по собі умови є статичними, вони змінюються лише під впливом зовнішніх чинників [173].

Сучасні тлумачні словники наводять такі основні значення поняття  “механізм”:

- внутрішня будова  машини, приладу, апарату, що приводять  їх у дію;

- система, будова, що  визначає порядок якогось виду діяльності;

- сукупність станів і процесів, з яких складається певне фізичне, хімічне та ін. явище [174].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Розглядаючи проблему організаційно-правового механізму забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля органами місцевого самоврядування необхідно зазначити, що ефективне виконання ними своїх функцій в цій сфері гальмується недосконалістю законодавства. Так, для адекватного правового забезпечення ефективності їх діяльності, основними критеріями повинні бути стабільність, своєчасність, повнота, внутрішня узгодженість, відповідність форми правового регулювання відносин у даній сфері їх важливості, змісту, структурі.

Не менш вагомим є  недостатня кількість наукових розробок, присвячених дослідженню організаційно-правового  механізму забезпечення прав людини органами місцевого самоврядування, в тому числі і права на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

 

Висновки до Розділу 2

 

Проведений нами аналіз поняття, змісту, організаційно-правового  механізму забезпечення конституційного  права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля та роль і місце органів  місцевого самоврядування в цьому механізмі дозволив сформулювати наступні висновки:

1. Враховуючи те, що право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля претендує на віднесення його до окремого виду основних прав – екологічних, про що мова йшла у Розділі 1 даного дослідження, вважаємо за доцільне ст. 50 Конституції України викласти у такій редакції “Кожен має право на екологічно безпечне для життя і здоров’я довкілля…”.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Інституційними елементами організаційно-правового механізму  забезпечення прав і свобод людини і громадянина виступають: органи державної влади; органи місцевого  самоврядування; неурядові організації.

Розглянувши організаційно-правовий механізм забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля маємо звернути увагу на окремі моменти. По-перше, потребують точного і деталізованого визначення повноважень як органів державної влади так і органів місцевого самоврядування, які пов’язані із здійсненням та забезпеченням досліджуваного права. У діючому законодавстві вони часто окреслюються лише у загальному вигляді. По-друге, організаційний вплив повинен здійснюватися через систему заходів по матеріально-технічному, науковому, експертному, інформаційно-довідковому, фінансовому, кадровому забезпеченню належних умов для нормальної і плідної роботи компетентних органів, створення в їх структурах підрозділів по роботі з населенням, по вивченню громадської думки тощо. По-третє, при фінансуванні природоохоронних заходів кошти необхідно спрямовувати перш за все на попередження правопорушень, а не на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

9. В механізмі забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина в Україні органи місцевого самоврядування займають особливе місце. Це зумовлено рядом чинників. По-перше, органи місцевого самоврядування здійснюють діяльність, яка обумовлена завданнями і функціями місцевого самоврядування як особливого виду публічної влади – влади територіальної громади, мета якої покращення умов життєдіяльності громади, надання якісних послуг її членам; по-друге, на виконання природоохоронної функції держави здійснюють важливі повноваження органів виконавчої влади в цій сфері, що делеговані їм Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”.

 

Р о з д  і л   3

КОМПЕТЕНЦІЯ ТА ПОВНОВАЖЕННЯ, форми  і методи

діяльності органів місцевого  самоврядування

В СФЕРІ забезпеченнЯ конституційного  права

людини і громадяНИна на безпечне для життя і здоров’я довкілля

 

3.1. Повноваження органів місцевого самоврядування

в сфері забезпечення конституційного права людини і  громадянина

на безпечне для життя і здоров’я довкілля

 

Формування реального  місцевого самоврядування – це одне з найбільш складних та суперечливих завдань становлення сучасної державності України. На шляху демократичних процесів, з моменту визнання місцевого самоврядування, постав цілий комплекс політичних, економічних, соціальних, психологічних та інших проблем. Адже реальна, дієздатна місцева влада передбачає не лише конституційно-правове визнання прав територіальних громад, декларування самостійності місцевого самоврядування у вирішенні питань місцевого значення, а й встановлення функцій та компетенції місцевого самоврядування.

Саме місцеве самоврядування фокусує в собі політичні, економічні, духовно-моральні цінності та соціальні  досягнення людства в будь-якій галузі суспільного розвитку. Також на цьому  рівні організації публічної  влади відбувається діалектичне поєднання волі законодавця з конкретними інтересами місцевого населення, яке стає не лише первинним суб’єктом локальних конституційно-правових відносин, а й основним суб’єктом управлінських відносин, що є однією з характерних рис місцевого самоврядування.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Треба погодитись з В. Кравченком, який вважає, що відбулася підміна понять, яка є не зовсім коректною, оскільки “надання повноважень” має більш загальне значення і може здійснюватися як у формі делегування, так і у формі передачі повноважень.

Принципова відмінність  між передачею повноважень та їх делегуванням полягає у тому, що у разі передачі відповідне повноваження вилучається з компетенції органу виконавчої влади і включається до компетенції органу місцевого самоврядування, тоді як делегування – це надання органом виконавчої влади належного йому за законом права вирішувати те чи інше питання органу місцевого самоврядування за згодою останнього. При цьому делегування повноважень може здійснюватися протягом певного часу або безстроково;

2) слід вирішити питання щодо критеріїв розмежування власних і делегованих повноважень. Це може мати принципове значення з огляду на можливість здійснення адміністративного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 11 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”). На жаль, у вказаному Законі такі критерії не були використані, унаслідок чого виникла ситуація, коли суттєво важливі для життєдіяльності територіальних громад питання було віднесено до делегованих повноважень. Це, наприклад, стосується питань забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян.

Неадекватне, з точки зору потреб забезпечення балансу загальнодержавних і місцевих інтересів, розмежування самоврядних та делегованих повноважень повною мірою нівелює принцип організаційної автономності місцевого самоврядування (підстави для такого висновку дає простий підрахунок кількості делегованих повноважень – їх більше, ніж самоврядних).

Розглядаючи місцеве  самоврядування через призму прав і  свобод людини і громадянина, його можна  визначити як визнані та гарантовані  державою природні можливості людей  та їхніх спільнот (територіальних громад) самостійно та під свою відповідальність вирішувати питання місцевого значення в різних сферах суспільного життя, зокрема політичній, економічній, соціальній, культурній, екологічній та ін. [193, с.289].