Конституційне право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля та його забезпечення в системі місцевого самоврядуван

1. Процес формування інституту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля в Україні проходив такі основні етапи:

I етап: кінець 30-х років – до прийняття Конституції СРСР 1977 р.

Цей етап характеризується тим, що були здійснені спроби обґрунтування доцільності виділення “права на сприятливі умови навколишнього природного середовища” як самостійного різновиду суб’єктивного права людини і громадянина. Закріплення вказаного права було опосередковано здійснено в ст. 4, 6, 11, 136 Конституції СРСР 1936 р. та Стокгольмській конференції ООН із проблем навколишнього середовища (1972 р.).

II етап: 1977 р. – друга половина 80-х років ХХ ст.

На цьому етапі була підтримана ідея щодо закріплення в законодавстві  “права на сприятливе природне середовище”  як окремого правового інституту.

У Конституції СРСР 1977 р. (відповідно Конституції УРСР 1978 р.) сприятливе природне середовище було закріплено як об’єкт конституційної охорони (ст. 40 та 42), що означало, по суті, опосередковане проголошення права громадян на сприятливе природне середовище. Таким чином, особливістю права на сприятливе природне середовище в соціалістичних країнах був його двоїстий характер: з одного боку, відсутність прямого закріплення в чинному законодавстві, з іншого, відображення існування вказаного права у наукових дослідженнях.

III етап: 1986 р. – до прийняття Конституції України 1996 р.

У наукових дослідженнях здійснено спробу обумовити існування такого суб’єктивного права, як “право на здорове навколишнє середовище”, яке, на думку ініціаторів вказаної ідеї, доцільно закріпити на законодавчому рівні.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

В подальшому право кожного  на “безпечне для життя і здоров’я довкілля” було зафіксовано і  в Конституції України (ст. 50). Тим самим Конституція України запровадила нову термінологію: “довкілля” та “безпечне для життя і здоров’я довкілля”. В актах екологічного законодавства термін “довкілля” раніше не вживався, у зв’язку з чим виникла необхідність у його як науковому тлумаченні так і виявленні співвідношення з такими термінами як “навколишнє природне середовище”, “навколишнє середовище” тощо.

 

 

Р о з д  і л   2

Поняття, зміст та ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ

механізм забезпечення конституційного  права

людини І громадянина на безпечне

для життя і здоров’я довкілля

 

2.1. Поняття та зміст конституційного права людини і громадянина

на безпечне для життя і здоров’я довкілля

 

Поняття “право людини і  громадянина на безпечне для життя  і здоров’я довкілля” та розкриття  його змісту має, на нашу думку, базуватися на аналізі таких понять як “права людини і громадянина”, “основні права  людини і громадянина”, “довкілля”, “безпечне для життя і здоров’я довкілля”.

Права людини – складне, багатогранне, історичне явище. Ступінь  їх розвитку визначається відповідним  рівнем соціального життя в сучасній державі та громадянському суспільстві.

Вирішального значення для процесу становлення прав людини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та визначила нові параметри взаємовідносин між індивідами та владою [103, с. 86]

Цьому сприяли такі історичні  документи США, як Декларація прав Вірджинії 1776 р., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами; Декларація незалежності США 1776 р., яка визначила перелік невідчужуваних прав людини. Слід зазначити, також важливе значення і Французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р.

Вчений В. Копєйчиков зазначав, що ознаками природних прав людини є: а) її можливість діяти певним чином з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. Ступінь “нормальності” життя людини визначається суспільною обґрунтованістю потреб людини, що є невід’ємними, і таких, що стали результатом біологічного та соціального розвитку людини; б) її можливості, що невід’ємні від кожної людської істоти. Вони виникають з моменту народження і не потребують дозволу будь-кого на виникнення. Ніхто не може бути позбавлений таких можливостей, тому що особа у разі такого позбавлення не зможе розвивати та проявляти себе як особистість; в) її можливості, що залежать від розвитку цього суспільства, тобто від рівня його економічного, політичного, а також соціального і культурного розвитку (особливо їх здійснення) [104, с. 65–66]. В свою чергу, С. Добрянський відмічає, що “права невід’ємні в тому сенсі, що вони є докорінними якостями, іманентними людині як суб’єкту життєдіяльності” [105, с. 34].

Слід зазначити, що Конституція  України приділяє особливу увагу  питанню закріплення прав і свобод людини та громадянина. Це закономірно, адже права і свободи людини й  громадянина в наш час стали  загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. А тому доречно зазначити, що основним критерієм забезпечення невід’ємного і непорушного характеру природних прав людини є їх належне законодавче закріплення.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

- право на сприятливе  середовище життєдіяльності;

- право на екологічну  безпеку;

- право на захист  традиційного способу життя [118, с. 75–95].

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” визначає наступні категорії середовища життєдіяльності людини: “безпечні умови” і “сприятливі умови”. 

Під безпечними умовами  розуміється такий стан середовища життєдіяльності, при якому відсутня небезпека шкідливого впливу його факторів на людину. Сприятливі умови – стан життєдіяльності, при якому відсутній будь-який шкідливий вплив його факторів на здоров’я людини і є можливості для забезпечення нормальних і відновлення порушених функцій організму [59].

Поняття “безпечне” стосовно довкілля може означати такий його стан, в якому можна забезпечити умови для гідного життя і здоров’я людини. Основним критерієм такого стану є відсутність небезпеки для життя і здоров’я людини, відповідно, основними критеріями такого середовища є встановлені в законодавстві вимоги та нормативи екологічної безпеки.

“Сприятливе довкілля”  – це категорія в якій переважають  не кількісні, а якісні ознаки. Тому вона має оціночний характер й  її зміст залежить від інтерпретатора, а отже, в ній переважають суб’єктивні  чинники особи. Так, певні природні умови життя, діяльності, відпочинку тощо можуть визнаватися сприятливими для однієї особи залежно від її самопочуття, активної поведінки, вікових особливостей, психічного стану, генетичних особливостей тощо, і водночас для окремих категорій людей не можуть сприйматися як сприятливі. На сьогодні відсутні чіткі нормативно-правові критерії щодо визначення поняття “сприятливе довкілля”.

Ознака “безпечність”  вказує на ту граничну межу, за якою наступають негативні наслідки. Тобто, “безпечність” – це правова межа здійснення суб’єктивного права на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Тоді як “сприятливість” – це еталон нормативів екологічної стабільності. “Сприятливе довкілля” характеризується тим, що в ньому допускається негативний вплив антропогенної діяльності людини, але він є незначним, екологічна обстановка відзначається високим ступенем стабільності.

На підставі аналізу  понять “безпечне” і “сприятливе” можна зробити висновок, що категорії  “безпечне” і “сприятливе“ навколишнє середовище для життя і здоров’я мають різні показники. Співвідношення цих понять таке ж, як співвідношення програми мінімум і програми максимум. Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, як воно сформульовано в Конституції України, орієнтовано на задоволення більш обмежених потреб людини.

Звичайно, забезпечення сприятливого стану довкілля для  життя і здоров’я людини – більш  складне завдання, ніж “безпечного”. Здається, що в умовах складної економічної  ситуації в Україні законодавець обґрунтовано встановив мінімальні завдання.

Значний інтерес для  нашого дослідження має і конструкція  “право на здорове навколишнє середовище”. Це обумовлено значною техногенною  перевантаженістю території України, негативними екологічними наслідками Чорнобильської катастрофи, неефективним використанням природних ресурсів, широкомасштабним застосуванням екологічно шкідливих технологій, неконтрольованим ввезенням в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів, негативними екологічними наслідками оборонної та військової діяльності, а також природними катаклізмами. А подолання цих наслідків та збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави.

Г. Шеварнадзе розглядала право на здорове навколишнє середовище як складову частину права громадян на охорону здоров’я . Вона вказувала на те, що це право можна розглядати через призму таких прав як: право людини жити в здоровому навколишньому середовищу, користуватися чистим повітрям, чистою водою, мати сприятливе для здоров’я та гармонійного розвитку особистості природне оточення. Особливістю цього права є те, що своєю дією воно поширюється на майбутні покоління [119, с. 22].

А. Тарнавський стверджував, що право на здорове навколишнє середовище є самостійним, невідчужуваним правом людини і громадянина і питання щодо розгляду його в якості складової права на охорону здоров’я є спірним [8, с. 106].

М. Васильєва під правом на здорове навколишнє середовище розуміє закріплену законом і забезпечену державою можливість людини споживати і використовувати безпечні для здоров’я природні блага, обов’язок всіх інших суб’єктів здійснювати охоронні заходи під час проведення еколого значимої діяльності, захист в разі порушення права в судовому, адміністративному, іншому порядку [9, с. 8]. Вчена наполягала на закріпленні саме права на здорове навколишнє середовище. Вона вважала, що “право на здорове навколишнє середовище є своєрідним ядром права на сприятливе навколишнє середовище – його необхідною постійною частиною, яка найбільш захищена законом і найбільш успішно реалізована [9, с. 9].

На думку Ю. Шемшученка, концепція права на сприятливе навколишнє середовище є більш ємною за змістом у порівнянні з концепцією права на здорове навколишнє середовище тому, що “здорове” і сприятливе” навколишнє середовище це не одне і теж. Сприятливе навколишнє середовище характеризується не лише ознаками здорового (незабрудненого), але й ресурсоємким, екологічно стійким, естетично багатим і різноманітним середовищем мешкання людини. В такому комплексі всі елементи важливі, оскільки з ними пов’язане оптимальне задоволення різноманітних потреб людини і суспільного виробництва [6, с. 11].

На наш погляд, можна  ототожнити критерії “здорове” і  “безпечне” для довкілля, особливо якщо мова йде через конструкцію  права на безпечне для життя і  здоров’я довкілля, де існує зв’язок між нематеріальними благами “здоров’я”, “життя”, “безпечне довкілля”. Причому безпека виступає обов’язковою умовою такого природного стану за логікою “безпечне довкілля – здорове довкілля”.

Отже, для забезпечення життя і здоров’я людини необхідно, щоб природні умови, в яких проживає (перебуває) людина, були безпечними і здоровими та не викликали у неї різних негативних афектів тобто характеризуватися екологічними і соціально-медичними показниками.

Разом із тим безпечне довкілля доцільно розглядати через характеристику стану довкілля, тому що стан – більш широке поняття, яке включає як якісні так і кількісні характеристики довкілля.

Що стосується поняття  “безпечне для життя і здоров’я довкілля”, то хоча, на жаль, в законодавстві  не визначені критерії такого середовища, що є негативним фактором, але саме поняття “безпечне”, згідно з етимологією цього слова, означає “відсутність” небезпеки, “надійність”, тобто відсутність будь-яких загроз об’єкту безпеки. У юридичній літературі подається наступне тлумачення поняття безпеки: “безпека” (англ. sofety, security) – стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз [120, с. 40].

Право на безпечне для  життя та здоров’я довкілля з точки  зору категорії “безпека” поєднує у собі фізичний, психологічний, соціальний, майновий види. Тобто мова йде про поєднання взаємопов’язаних заходів, спрямованих на надання відповідних гарантій захисту даного права від тих чи інших посягань.

Безпека – це відсутність небезпеки. Категорія безпеки давно вже входить у політичну лексику народів, у зміст різноманітних програм і комплексів реальних дій, які покликані огородити людей від будь-якого виду загроз з боку явищ, сил, що посягають на їх здоров’я, економічне і соціальне благополуччя.

Серед вчених немає єдиного  розуміння термінів “екологічна  безпека”, “право екологічної безпеки” та відповідно співвідношення їх з  поняттями “безпечне довкілля”, “ право на безпечне для життя  і здоров’я довкілля”.

Сьогодні існують різні підходи щодо визначення екологічної безпеки.

Так, М. Бринчук звертаючись до цієї проблеми дійшов висновку, що “одні дослідники розглядають екологічну безпеку як складову частину охорони навколишнього середовища; другі ставлять між ними знак рівності; треті включають до змісту екологічної безпеки охорону навколишнього середовища; четверті розглядають її як діяльність, яка проводиться паралельно охороні навколишнього середовища” [121, с. 118].