Конституційне право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля та його забезпечення в системі місцевого самоврядуван

Російський правник  В. В. Петров зазначає, що “сучасний погляд на екологічні права людини повинен враховувати три аспекти його прав, пов’язаних з навколишнім середовищем. Перший аспект – право людини на сприятливе для життя навколишнє природне середовище. Другий аспект – право людини на охорону здоров’я від небезпечного впливу навколишнього середовища. Третій аспект – право людини та його обов’язок як громадянина приймати участь в охороні навколишнього природного середовища” [31, с. 12]. Російська вчена М. Васильєва, погоджуючись з такою точкою зору стверджує: “здається більш коректним говорити про екологічні права саме в контексті права громадян на сприятливе навколишнє середовище, включаючи до них повноваження громадськості…, які безпосередньо пов’язані зі змістом та реалізацією головного конституційного права”. Далі вона продовжує “…права визнаються екологічними лише при умові, що збереження якості навколишнього середовища та його об’єктів – єдина мета і кінцевий результат” [32, с. 118–119].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Дана проблема досліджувалася російськими науковцями, такими як Н. Бондарь в дисертації “Права человека и местное самоуправление в Российской Федерации” [49], А. Загребельним в дисертаційному дослідженні “Правовые и организационные вопросы деятельности местных Советов народных депутатов по рассмотрению предложений, заявлений и жалоб” [50], В. Карпуновим в дисертаційному дослідженні “Обеспечение и охрана прав граждан местными Советами депутатов трудящихся” [51] тощо.

Аналіз зазначених публікацій дозволяє зробити такі висновки щодо стану  наукової розробки проблематики права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля:

по-перше, були здійснені спроби обґрунтування доцільності виділення “права на сприятливі умови навколишнього природного середовища” як самостійного різновиду суб’єктивного права людини і громадянина;

по-друге, підтримана ідея щодо закріплення  в законодавстві “права на сприятливе навколишнє природне середовище” як окремого правового інституту;

по-третє, у наукових дослідженнях здійснено спробу обумовити існування  такого суб’єктивного права, як “право на здорове навколишнє середовище”, яке, на думку ініціаторів вказаної ідеї, доцільно закріпити на законодавчому рівні;

по-четверте, позитивного схвалення  в ряді праць отримав й підхід про необхідність закріплення в  системі екологічних прав “права на безпечне для життя і здоров’я довкілля”.

Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що незважаючи на те, що право людини і громадянина на безпечне для  життя і здоров’я довкілля знайшло  своє юридичне оформлення на конституційному  рівні і деталізоване в чинному законодавстві, різними науковцями неоднозначно розглядається питання поняття та змісту зазначеного конституційного права. Лише частково висвітлено в юридичній літературі проблема щодо ролі і місця органів місцевого самоврядування в механізмі забезпечення цього права, не в повному обсязі досліджувалися форми і методи їх діяльності з реалізації цих повноважень. А тому, з метою заповнення даної прогалини, ми спробуємо продовжити дослідження цієї проблеми.

1.2. Нормативно-правове закріплення права

людини і  громадянина на безпечне для життя  і здоров’я

довкілля

Успішне вирішення проблеми реалізації, охорони та захисту конституційного  права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля в Україні можливо лише за умови його закріплення у Конституції України, інших законодавчих актах, визнання цього права на міжнародному рівні та від зусиль органів державної влади, органів місцевого самоврядування по його забезпеченню.

Спробуємо проаналізувати становлення та розвиток нормативно-правового закріплення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля у нормах міжнародного та національного права України.

Першим документом, який заклав міжнародно-правові основи досліджуваного права є Загальна Декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією 217А(III) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. [52]. Загальна Декларація є базисом чисельних конвенцій та національних конституцій і прийнята як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави. Незважаючи на те, що право на безпечне навколишнє середовище безпосередньо не знайшло відображення в Декларації, у ст. 3 говориться про право людини на життя, яке тісно пов’язане з вказаним правом.

Наступними документами, які відіграли важливу роль у  становленні інституту права на безпечне навколишнє середовище стали: Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права [53], Міжнародний пакт про громадянські та політичні права [54], які були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 р. і ратифіковані Україною у 1973 р. Проте, в зазначених документах також нічого безпосередньо не говориться про право людини на безпечне навколишнє середовище, але можна вважати, що на момент їх прийняття, вже існувала певна зацікавленість в цьому, яка проявилася в опосередкованому визнанні досліджуваного права в загальному вигляді через закріплення права на життя.

Вперше на міжнародному рівні власне право на безпечне навколишнє середовище було сформульовано в  Декларації Стокгольмської конференції  ООН з охорони навколишнього природного середовища (1972 р.). При підготовці проекту Декларації було запропоновано закріпити “право на безпечне та здорове навколишнє природне середовище”, але в результаті роботи конференції у першому принципі Декларації знайшло своє відображення наступне положення: “Люди мають фундаментальне право на вільні, якісні та адекватні умови життя в навколишньому середовищі, якість якого дає змогу вести гідне та благополучне життя” [3, с. 22]. Аналіз цієї статті дозволяє зробити висновок, що, по суті, Стокгольмська Декларація проголосила право людини на сприятливе навколишнє середовище, яке сьогодні є одним із фундаментальних прав людини і одним із принципів міжнародного права навколишнього середовища. О. С. Колбасов назвав Стокгольмську Декларацію “другим по значимості документом для розвитку інституту екологічних прав” [4, с. 5].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Паралельно з цим, з  метою забезпечення права кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля в Україні запроваджуються і діють чисельні екологічні програми (як загальнодержавні, так і регіональні). Порядок розроблення екологічних програм регламентується Законом України “Про державні цільові програми” від 18 березня 2004 р. [69]. У ньому, зокрема, зазначається, що метою екологічних програм – є здійснення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобігання катастрофам екологічного характеру та ліквідації їх наслідків.

Слід зазначити, що було б доцільно у національній екологічній програмі України відобразити такі найголовніші питання. Насамперед, в ній повинна бути наведена характеристика стану безпечності довкілля. При цьому, особливу увагу слід звернути на аналітичний огляд загальної характеристики стану природи і виробничо-територіальних комплексів України, наявність екологічних правопорушень, які сталися внаслідок господарської діяльності, стан та наслідки хімічного, біологічного, фізичного забруднення, в тому числі радіаційного забруднення території України внаслідок аварії на ЧАЄС. Важливо звернути увагу на стан побутових і виробничих відходів, їх наявність, переробку і знешкодження, генетичних та інших наслідків Чорнобильської катастрофи тощо. Слід було б також дати аналіз і визначити зони особливої уваги і зони екологічного лиха. Було б доречно в національній екологічній програмі окреслити проблеми екологічної безпеки населення України, зокрема визначити екологічні основи охорони здоров’я населення (державні, регіональні і місцеві рівні), екологічні і медико-біологічні проблеми збереження генетичного здоров’я населення, забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля при виникненні надзвичайних ситуацій внаслідок аварій, катастроф та стихійних лих.

Нормативно-правового  закріплення право на безпечне для життя і здоров’я довкілля знайшло і у нормах цивільного права. Цивільний кодекс України, який набув чинності з 1 січня 2004 р., конкретизував зазначене право, визначив його зміст та деталізував механізм захисту, а також встановив ряд процесуальних норм для захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Згідно з главами 20 та 21 Цивільного кодексу, це право віднесено до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи [70]. Тому позитив законодавчого закріплення даної класифікації з практичної точки зору, на нашу думку, зводиться до того, що орган, який буде застосовувати норму щодо захисту права, в першу чергу, буде сприяти виявленню екологічного характеру досліджуваного права, а не буде намагатися звести право на безпечне для життя і здоров’я довкілля до банальних майнових інтересів, що без сумніву присутній, але не повинен домінувати.

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування  фізичної особи, віднесено також  передбачене ст. 282 Цивільного кодексу України право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю людини.

До першої групи нормативно-правових актів, які заклали основи формування інституту права на безпечне для  життя і здоров’я довкілля можна  віднести:

─ нормативно-правові акти, положення яких спрямовані на забезпечення права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, та ^:які містяться в законодавстві про охорону здоров’я, зокрема в Законі України “Основи законодавства про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р. (ст. 6, 26–29) [71]; Законі України “Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 р. (ст. 13–19, 22, 25, 34) [67]; Постанові Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку проведення державного соціально-гігієнічного моніторингу” від 22 лютого 2006 р. [72];

─ нормативно-правові акти, положення яких містять принципи забезпечення екологічної безпеки в сфері наукової та науково-технічної політики: Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність” в редакції від 1 грудня 1998 р. (ст. 32) [73];

─ нормативно-правові акти, положення яких є своєрідним підтвердженням тісного зв’язку екологічної та національної безпеки через виділення в окрему групу загрози національним інтересам на національній безпеці в екологічній сфері: Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. (ст. 7) [74];

─ нормативно-правові акти, положення яких спрямовані на регламентування екологічної безпеки в процесі реалізації продукції, товарів та захисту прав споживачів: Закон України “Про безпечність та якість харчових продуктів” від 23 грудня 1997 р. [75]; Закон України в редакції від 15 грудня 1993 р. “Про захист прав споживачів” (ст. 16, 23) [76];

─ нормативно-правові акти, положення яких передбачають вимоги і нормативи екологічної безпеки у процесі охорони праці: Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р. (ст. 7, 18) [77];

─ нормативно-правові акти, положення яких містять вимоги екологічної безпеки у процесі здійснення підприємницької та іншої економічної діяльності: Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. (ст. 5) [78]; Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку ліцензування окремих видів діяльності у сфері використання ядерної енергії” від 6 грудня 2000 р. [79];

─ нормативно-правові акти, положення яких встановлюють вимоги екологічної безпеки під час здійснення інвестиційної, інноваційної, містобудівної та іншої господарської діяльності: Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. (ст. 4, 8) [80]; Закон України “Про дорожній рух” від 30 червня 1993 р. (ст. 49) [81]; “Повітряний кодекс України” від 4 травня 1993 р. (ст. 54) [82]; Закон України “Про залізничний транспорт” від 4 липня 1996 р. (ст. 6, 11, 22) [83]; Закон України “Про трубопровідний транспорт” від 15 травня 1996 р. (ст. 5, 6, 15, 20) [84] та ін.;

─ нормативно-правові акти, положення яких регламентують забезпечення екологічних вимог у надзвичайних ситуаціях: Закон України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 р. (ст. 1, 3, 4) [85]; Закон України “Про аварійно-рятувальні служби” від 14 грудня 1999 р. [86];

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна характеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування законами взаємодії природи і суспільства, превалюванням економічних інтересів над екологічними в економіці країни, низький рівень екологічної культури в суспільстві. Одним із засобів подолання екологічної кризи є вдосконалення законодавства та підвищення правозастосовної природоохоронної діяльності.

Найважливішим законодавчим актом для формування національної системи екологічного законодавства, як еколого-правової системи в цілому, безумовно, має бути Конституція України. Серед інших законодавчих актів потребують свого перегляду і вдосконалення чинні законодавчі акти, а також розробка нових актів у галузі забезпечення права на безпечне довкілля. Насамперед це стосується прийняття Законів України “Про екологічну освіту” та “Про екологічну безпеку”. Щодо прийняття Екологічного кодексу України, вважаємо за необхідне висловити деякі міркування. Перш за все, викликає сумніви форма кодифікації – Екологічний кодекс. На нашу думку, більш доцільною формою кодифікації є прийняття Кодексу законів України про довкілля. Це зумовлено тим, що на сьогодні у сфері екологічного законодавства діє розгалужена система законодавчих актів у формі кодексів та законів.

Головними вимогами, які слід відобразити при розробці законодавчих актів, мають бути норми про права людини і громадянина в галузі екологічної безпеки. Пов’язано це з тим, що й досі, по-перше, природоохоронне та природоресурсове законодавство спрямовано на охорону природи, її окремих природних об’єктів, а не на здоров’я та благополуччя людини, що дає можливість нехтувати ними. По-друге, в теорії і в законодавчій практиці охорону навколишнього природного середовища штучно поділили на охорону природного середовища і охорону виробничого середовища, які разом можуть охоплюватися поняттям навколишнє середовище (довкілля) [102, с.164-165], про що мова буде йти у Розділі 2 даного дослідження.

Висновки до Розділу 1

В результаті проведеного  дослідження наукових та нормативно-правових засад конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля було зроблено наступні висновки: