Конституційне право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля та його забезпечення в системі місцевого самоврядуван

визначено поняття механізму  забезпечення права людини і громадянина  на безпечне для життя і здоров’я довкілля, під яким розуміється комплекс системних заходів правового  та організаційного характеру, які спрямовані на його практичну реалізацію, охорону і захист. Зроблено висновок про те, що в організаційно-правовому механізмі забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля органи місцевого самоврядування займають особливе місце. Це зумовлено тим, що органи місцевого самоврядування здійснюють діяльність, яка, по-перше, обумовлена завданнями і функціями місцевого самоврядування як особливого виду публічної влади – влади територіальної громади, мета якої покращення умов життєдіяльності громади, надання якісних послуг її членам; по-друге, спрямована на виконання природоохоронної функції держави, реалізуючи при цьому важливі делеговані їм повноваження органів виконавчої влади в цій сфері;

запропоновано авторське визначення поняття “юридичні гарантії конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля” як встановлену Конституцією та законами України єдину систему юридичних умов (засобів, способів), які забезпечують здійснення досліджуваного права на всіх стадіях його реалізації та визначені законодавством завдання і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо охорони і захисту права на безпечне довкілля, його відновлення в разі порушення та притягнення винних до відповідальності. Обґрунтовані підходи до побудови системи юридичних гарантій, які систематизовані на: конституційні та галузеві;

сформульовано визначення поняття  “компетенція місцевого самоврядування в сфері забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля ” як сукупність предметів відання та самоврядних повноважень елементів системи місцевого самоврядування, показано співвідношення зазначеного поняття з поняттям “компетенція органів місцевого самоврядування в сфері забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля”, які охоплюють їхні як самоврядні, так і делеговані повноваження;

виходячи з нормативного визначення структури системи місцевого  самоврядування, запропоновано здійснити таку класифікацію повноважень місцевого самоврядування в сфері забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля: повноваження територіальної громади; повноваження сільських, селищних, міських рад; повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад; повноваження районних та обласних рад; повноваження органів самоорганізації населення;

дістало подальший розвиток:

висновок про місце  права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля в системі основних прав людини і громадянина, яке, на думку автора, відноситься до окремого виду – екологічних прав і свобод;

думка про те, що з урахуванням  положень ст. 21–24 Конституції України право на безпечне для життя і здоров’я довкілля відноситься до категорії невідчужуваних та непорушних суб’єктивних прав людини, як такі, що складають у теорії права категорію природних прав;

дослідження форм та методів  діяльності органів місцевого самоврядування в сфері забезпечення конституційного  права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

уточнено: поняття: “довкілля”, “безпечне довкілля”; “екологічна безпека”; “якість довкілля”;

удосконалено:

пріоритетні напрями  подальшого вдосконалення діяльності органів місцевого самоврядування із забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

обґрунтовано:

нову редакцію ст. 50 Конституції України, а саме: “Кожен має право на екологічно безпечне для життя і здоров’я довкілля…”;

нову редакцію п. 1 ст. 9 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”: “Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля”.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки та пропозиції, які містяться в дисертаційному дослідженні, можуть сприяти процесу вдосконалення законодавства України в галузі регулювання конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля, а також удосконалення діяльності органів місцевого самоврядування у сфері його забезпечення.

Одержані результати дисертаційного дослідження як теоретичні, так і практичні можуть використовуватися у:

науково-дослідній сфері  – для здійснення подальших досліджень проблематики конституційного права  людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля та його забезпечення в системі місцевого самоврядування;

нормотворчій діяльності – при розробці проектів нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів  державної влади, органів місцевого  самоврядування у забезпеченні реалізації права на безпечне довкілля;

правозастосовчій роботі – результати цього дослідження  сприятимуть практичному забезпеченню права людини на безпечне для життя  і здоров’я довкілля в діяльності органів місцевого самоврядування;

навчальному процесі  – результати дослідження можуть бути використані при підготовці підручників, навчальних посібників з курсів “Конституційне право України”, “Екологічне право”, “Муніципальне право”, викладанні відповідних навчальних дисциплін, а також у науково-дослідницькій роботі викладачів та студентів юридичних вузів та факультетів;

виховній роботі –  результати дослідження можуть бути використані для профілактичної роботи серед працівників органів  місцевого самоврядування, всього населення  України з підвищення рівня правової культури та правової свідомості.

Особистий внесок здобувача. Основні положення й висновки дисертації розроблені автором особисто і викладено в одноосібних наукових працях.

Апробація та впровадження результатів дисертації. Результати дослідження, викладені в дисертації, були обговорені в Комітеті з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України (акт впровадження № 06-19/15-577 від 24 травня 2006 р.), доповідалися і обговорювалися в Інституті законодавства Верховної Ради України, оприлюднені на науково-практичних конференціях, зокрема на: V Всеукраїнській науковій конференції “Проблеми державотворення, захисту прав людини в Україні” (м. Острог, 21–22 травня 2004 р.; тези опубліковані); VI Всеукраїнській науково-практичній конференції (м. Острог, 28–29 квітня 2005 р.; тези опубліковані); Міжвузівській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми протидії правопорушенням у сфері господарської діяльності” (м. Ірпінь, 30 травня 2007 р.); II Міжнародній науково-практичній конференції “Від громадянського суспільства-до правової держави” (м. Харків, 25 квітня 2007 р.; тези опубліковані); IX Всеукраїнській науково-практичній конференції “Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Острог, 30–31 травня 2008 р.; тези опубліковані).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 8 публікаціях, з яких 4 – у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які включають вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 214 сторінок, з них основного тексту – 192 сторінки, список використаних джерел налічує 214 найменувань (22 сторінки).

 

Р О З Д І Л   1

Наукові і нормативно-правові засади

КОНСТИТУцІЙНОГО права людини і  громадяНИна

на безпечне для життя і здоров’я довкілля в Україні

 

1.1. Стан наукового дослідження проблематики права

людини і  громадянина на безпечне

для життя і здоров’я довкілля

 

Серед усіх цінностей  нематеріального характеру, визнаних людством у відкритих, демократичних  суспільствах, права людини і громадянина  вважаються найважливішими. Права людини сьогодні стали однією з ключових наукових проблем, вивчення яких ведеться з різноманітних позицій – з філософсько-гуманістичного погляду, в аспекті з’ясування сутності та явища публічної влади, принципів перебудови політичної та правової системи, проведення соціально-економічної та культурної політики, боротьба з екологічними загрозами тощо. Для розуміння проблематики дисертаційного дослідження конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля необхідно звернутися, насамперед, до аналізу наукових джерел з цієї проблеми.

Проблемам інституту екологічного права присвячені науково-теоретичні розробки, авторами яких стали дослідники як в Україні (Г. Анісімова, В. Андрейцев, О. Баб’як, Н. Барбашова, Н. Болотіна, О. Величко, С. Грицкевич, В. Кравченко, Н. Кобецька, В. Костицький, С. Лисенков, М. Малишко, П. Рабінович, Г. Тищенко, О. Хіміч, Ю. Шемшученко та ін.), так і за її межами (назвемо лише таких російських дослідників, як М. Бринчук, С. Боголюбов, М. Васильєва, О. Волков, Н. Вітрук, Л. Воєводін, С. Дзейтов, О. Колбасов, А. Тарнавський). Так, наприклад, Ю. Шемшученко у статті “В центрі уваги відділення – проблеми екологічного, господарського, аграрного та земельного права” зазначав, що актуальність вказаних досліджень обумовлюється розв’язанням як теоретичних, так і практичних проблем реалізації чинного законодавства в цій галузі [2, с. 522].

Розглядаючи еволюцію інституту  екологічного права взагалі та права  людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля зокрема, необхідно звернути увагу  на те, що тема екологічних прав не обговорювалась у наукових дослідженнях 60-х – початку 70-х років XX ст. В Законі РСФСР “Об охране природы в РСФСР” (1960 р.) екологічні права взагалі не згадувались.

Усвідомлення того, що основні права людини, в тому числі  і право на життя, залежить від стану навколишнього середовища, прийшло у 70-х–90-х роках ХХ ст. Поштовхом для формування інституту екологічних прав послужила Стокгольмська конференція ООН із проблем навколишнього середовища (1972 р.), на якій були прийняті Декларація принципів і План дій. Аналіз принципу I Стокгольмської декларації дозволяє зробити висновок, що розвиток інституту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля починається з “права людини на сприятливі умови навколишнього природного середовища” [3, с. 23].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Водночас, український  науковець П. Рабінович вважає, що всі права є соціальними у тому сенсі, що вони обумовлені соціумом, суспільством як за змістом, так і за способами їх здійснення. Зважаючи на це, “несоціальних” прав людини існувати не може. Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля він відносить до фізичних (життєвих) прав [17, с. 10].

Російські правники О. Колбасов [4], С. Боголюбов [10] досліджуване право відносять до групи прав людини і громадянина, яка включає право на життя, фізичну недоторканість і ін., при цьому іменуючи дану групу особистими правами.

Вважаємо, що право на безпечне для життя і здоров’я довкілля виявляється у кожному  з названих видів прав.

Так, кажучи про особисті права людини, фіксуємо безпосередній  зв’язок між правом людини на життя  та правом на безпечне довкілля.

Соціальні права людини дозволяють громадянам реалізовувати  можливу поведінку або діяльність у соціальній сфері. Ця поведінка або діяльність пов’язана з можливістю людини мати права: на достатній життєвий рівень; на належні, безпечні і здорові умови праці; на відпочинок тощо.

Розглядаючи політичні  права, зазначимо, що вони пов’язані  з участю людини у суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування тобто виражають зміст правовідносин між особою та державою (наприклад, право на об’єднання в громадські екологічні організації).

Культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічному, соціальному і культурному прогресі суспільства (право на екологічну освіту тощо).

Наявність екологічної  складової в кожному з названих видів прав свідчить про особливий  характер права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Так, російські вчені, такі як М. Бринчук, В. Момонов розглядають право на сприятливе навколишнє середовище крізь призму екологічних прав, обґрунтовуючи це тим, що зазначене право повинно бути визнано особливим правом, яке не відноситься ні до особистих, ні до соціальних прав [26, c. 133; 27, с. 39].

Поділяє цю думку і  український дослідник С. Грицкевич, який висловлює свою позицію в дисертаційному дослідженні “Конституційні екологічні права людини і громадянина та їх забезпечення органами внутрішніх справ”. Виходячи з того, що конституційними екологічними правами доцільно вважати закріплену нормами Конституції України якісно нову, самостійну групу можливостей, спрямовану на задоволення екологічних потреб та інтересів, до них можна віднести наступні права: на безпечне для життя і здоров’я довкілля; на вільний доступ до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту та право на її поширення, на заборону засекречувати таку інформацію; на відшкодування шкоди, завданої порушенням зазначених прав [28, с. 169; 29, с. 85–86; 30, с. 57].