Конституційне право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля та його забезпечення в системі місцевого самоврядуван

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

На нашу думку, право  на безпечне для життя і здоров’я довкілля – це закріплена в Конституції України і гарантована державою сукупність історично обумовлених ступенем розвитку суспільства можливостей кожного вільно користуватися безпечним довкіллям, стан якого відповідає встановленим нормативам його якості, з метою задоволення своїх життєво важливих потреб та інтересів [134, с. 141].

В об’єктивному значенні право на безпечне для життя і  здоров’я довкілля – це сукупність правових норм, які закріплюють, регламентують, охороняють відносини, пов’язані із використанням даного права. У суб’єктивному – це конкретна юридично забезпечена можливість людини користуватися довкіллям, яке відповідає вимогам екологічної безпеки, для задоволення своїх життєво важливих потреб та інтересів.

Як вже зазначалося, об’єктом права на безпечне для  життя і здоров’я довкілля є саме довкілля як сукупність природних, природно-антропогенних  та інших факторів, які впливають  на фізичний та психічний стан людини і визнають умови життєдіяльності людини.

Суб’єктом же даного права  є будь-яка людина незалежно від  віку, статі, громадянства, національної або іншої приналежності тощо, що підтверджується конституційною конструкцією “кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля” (ст. 50).

Закон України “Про охорону  навколишнього природного середовища” (ст. 9) до суб’єктів права на безпечне для життя і здоров’я довкілля відносить лише громадяни України. З метою усунення різночитання при тлумаченні даного Закону, було б правильним, закріпити в ньому формулювання у відповідності до Конституції України, а саме, замість “права кожного громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля” необхідно вказати “кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля”.

Характеризуючи право  людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля, можна виділити такі його особливості:

- воно сполучає риси “негативних” і “позитивних” прав. Для людей, які живуть у малодеградованому природному середовищі, його можна вважати “негативним” – держава мусить не допускати дій, які б погіршили стан довкілля в цій місцевості. Але для людей, які живуть у середовищі з великим техногенним навантаженням, право на безпечне довкілля є “позитивним”. Здійснення цього права в таких випадках потребує відповідної діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. Реалізувати це право набагато важче, оскільки потрібні відповідні ресурси держави та територіальної громади;

- різновиди порушень цього права – екологічні катастрофи – можуть мати надзвичайно широкий асортимент внаслідок як різноманітності характеристик довкілля, так і різноманітності видів людської діяльності, що мають негативний вплив на довкілля. А тому, для забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля прийнято чи необхідно прийняти багато різноманітних законодавчих й інших нормативних актів, що встановлюють необхідні обмеження;

- порушення цього права можуть мати найрізноманітніші масштаби й наслідки – від тимчасового погіршення якості життя, здоров’я, умов праці, тощо до тривалих транскордонних забруднень цілих регіонів планети;

- причинно-наслідкові ланцюжки, які ведуть до порушення досліджуваного права, можуть бути досить довгими і починатись із систем суспільних вартостей. Шлях до екологічно безпечного суспільства потребує переходу до нових світоглядних позицій;

- через зростання залежності цивілізації від технологічних систем величезні екологічні катастрофи техногенного характеру, які спроможні вплинути на здоров’я та якість життя мільйонів людей, можуть бути спричинені помилковими діями невеликих груп або навіть і однієї людини;

- залежність права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля від зовнішніх факторів. З одного боку, це різні явища природного характеру, з іншого – стан довкілля і відношення до нього як в нашій країні так і в інших державах. В цьому сенсі зазначене право має наднаціональний характер, успішність його реалізації в межах юрисдикції однієї країни в певній мірі залежить від стану міжнародно-правового регулювання сфери навколишнього середовища [135, с. 73].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

2) можливість звернутися про сприяння в реалізації права на безпечне довкілля до органів державної влади і місцевого самоврядування, до установ, організацій незалежно від форм власності, до компетенції яких належить вирішення порушених у зверненнях питань;

3) можливість вимагати від інших осіб дотримання правил забезпечення безпечного довкілля;

4) можливість у будь-який час звернутися до суду або захистити своє право на безпечне довкілля в інший спосіб, не забороненими законом засобами.

Визначаючи місце права  на безпечне для життя і здоров’я довкілля в системі прав людини і громадянина слід зазначити, що його характерними рисами є:

а) належить до природних  прав людини;

б) відноситься до конституційних прав людини і громадянина;

в) є показником формування правової та екологічної політики держави;

г) забезпечує рівними юридичними можливостями будь-яку людину і громадянина;

д) має тісний зв’язок із правом на життя; правом на належні, безпечні і здорові умови праці; правом на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; правом користуватися природними об’єктами права власності народу України тощо;

е) є фундаментом для здійснення інших екологічних прав: право на одержання повної та достовірної інформації про стан навколишнього середовища та його вплив на здоров’я населення; на відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров’ю громадян внаслідок негативного впливу на довкілля та ін.;

є) має комплексний характер і включає в себе низку суміжних прав, котрі закріплені в різних галузевих нормативно правових актах: право на стабільну якісну й безпечну екологічну обстановку; право на безпечні житлові умови; право на безпечні умови праці та відпочинку; право на екологічний добробут тощо;

ж) є правом як теперішніх так і майбутніх поколінь. Права майбутніх поколінь випливають з концепції сталого розвитку.

Цінність права людини і громадянина на безпечне для  життя і здоров’я довкілля виявляється  у тому, що воно, по-перше, належить до тих прав, сукупність яких дає можливість судити про положення особистості  в суспільстві; по-друге, оскільки зараз від стану довкілля все в більшій мірі залежить здоров’я і життя людини, успішна реалізація цього права створить необхідні умови для здійснення усіх інших прав людини; по-третє, відповідно забруднення довкілля може розглядатися як опосередковане порушення всіх інших прав людини.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що суб’єктивне право людини і  громадянина на безпечне для життя  і здоров’я довкілля має складну  структуру, його зміст необхідно  розглядати з урахуванням критеріїв  якості довкілля.

Визначення поняття  та розкриття змісту конституційного  права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля допоможе нам розглянути засоби (систему правових гарантій), що забезпечують перехід вказаних можливостей до реальної дійсності.

2.2. Юридичні гарантії конституційного права людини і громадянина

на безпечне для життя і здоров’я довкілля

Однією із найважливіших  суспільних цінностей, головним об’єктом більшості конституційно-правових відносин є права і свободи  людини і громадянина. Ефективність їх виконання, використання, дотримання залежить від рівня їх гарантованості.

Тобто центральним у  реалізації будь-якого права має  стати визначена законодавством система специфічних засобів  – гарантій, завдяки яким стає можливим здійснення прав і свобод, їх охорона від протиправних посягань і захист від порушень. Без відповідних гарантій проголошені в конституції та законах права і свободи – пустий звук [24, с. 221]. Без гарантій права, свободи і обов’язки людини і громадянина обертаються в своєрідні “заяви про наміри”, котрі не мають ніякої цінності ні для особистості, ні для суспільства [18, с. 203].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Слід зазначити, що гарантії прав і свобод людини і громадянина закріплено в Конституції України, містяться в багатьох законах України, а також в інших нормативно-правових актах.

Т. Заворотченко в своїй дисертаційній праці провела авторську класифікацію конституційно-правових гарантій прав і свобод людини і громадянина, згідно з якою вони поділяються на нормативно-правові та організаційно-правові. Нормативно-правові гарантії включають в себе сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечується реалізація, порядок охорони і захисту прав і свобод особистості. Вони поділяються на загальні та інституційні гарантії. В структурі загальних гарантій виділяють такі елементи: норми-принципи, обов’язки, юридичну відповідальність та процесуальні гарантії. Інституційні гарантії поділяються: за видами прав і свобод людини і громадянина; в залежності від території поширення; в залежності від того, якими соціальними нормами вони встановлені; в залежності від форми закріплення в законодавчих актах; в залежності від характеру правових норм; за способом викладення в нормативно-правових актах; в залежності від того, які органи залучаються до захисту прав і свобод людини; в залежності від функціональної спрямованості.

Організаційно-правові гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина  класифікуються за наступними підставами: в залежності від сфери дії; за способом створення; враховуючи характер діяльності, спрямований на захист прав; враховуючи територію поширення компетенції органів; за змістом їх діяльності; за функціями органів-гарантів; за формами влади [150, с. 6–8].

Відповідно до Конституції України  систему організаційно-правових гарантій становлять: Українська держава; органи державної влади – Президент  України (ст. 102–106), Верховна Рада України (ст. 85, 92), Уповноважений Верховної Ради з прав людини (ст. 101), Конституційний Суд України (ст. 147–150), органи правосуддя (ст. 124–129), органи прокуратури (ст. 121–123), Кабінет Міністрів України та інші центральні органи державної виконавчої влади (ст. 116), місцеві державні адміністрації (ст. 118–119), органи місцевого самоврядування (ст. 143, 144), міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна (ст. 55), адвокатура (ст. 59), політичні партії та громадські організації (ст. 36–37), профспілки та інші неурядові організації, засоби масової інформації.

Так, роль держави як головного  гаранта прав і свобод людини і  громадянина в цілому та права  на безпечне для життя і здоров’я довкілля зокрема, випливає зі змісту ст. 3, 16, 22, 43, 49, 50 та інших статей Конституції України, і ця функція реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Держава, закріплюючи права і свободи особистості в законах, тим самим бере на себе зобов’язання створювати умови для їх забезпечення. Ці зобов’язання держави і є їх юридичними гарантіями.

З огляду на сучасну теорію та практику юридичного гарантування конституційних прав людини і громадянина, поряд  з національними нормативно-і  організаційно-правовими гарантіями, слід виділяти і міжнародні гарантії прав в Україні. Міжнародні спеціальні правові гарантії прав і свобод людини і громадянина прийнято розмежовувати на нормативні і інституційні [110, с. 142].

Нормативні міжнародні гарантії представлені системою міжнародних договорів, угод і рамкових конвенцій у сфері основних прав людини і громадянина. До основних міжнародних актів у цій сфері відносять Загальну декларацію прав людини 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.; Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини; Конвенцію про охорону культурної і природної спадщини 1972 р.; Стокгольмську конференцію ООН з навколишнього середовища (1972 р.) та ряд інших.

Інституційні міжнародні гарантії представлені системою міжнародних  установ і організацій, уповноважених здійснювати судовий і позасудовий захист основних прав і свобод людини і громадянина.

Головним принципом побудови системи  юридичних гарантій прав людини і  громадянина – охорона і захист прав, свобод та законних інтересів  всіма не забороненими законом способами, в свою чергу, засоби, які спрямовані на охорону та захист прав, одночасно виступають і гарантією їх ефективної реалізації. А тому поділ юридичних гарантій за різними критеріями можна розглядати як умовний.

Юридичні гарантії права на безпечне для життя і здоров’я довкілля можна поділити на гарантії, які  закріплені в Конституції України  та на рівні галузевого законодавства.

Основним нормативно-правовим актом, який гарантує право на безпечне для життя і здоров’я довкілля є чинна Конституція України, яка має найвищу юридичну силу. В ній наголошується, що права і свободи людини, її гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3). У ч. 1 ст. 50 Конституції України проголошується, що “Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля”. Факт закріплення даного права в Конституції України означає, що держава визнає, дозволяє і забезпечує громадянам реалізацію їх можливої поведінки, що входить до змісту даного права. Конституційне право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля є якісно новою інтегрованою категорією, що пов’язана з поняттями національної та глобальної екологічної безпеки та ґрунтується на загальнолюдському природному праві на безпеку. У самому конституційному формулюванні воно тісно пов’язане з правом громадян на життя та здоров’я, що свідчить про його гуманістичну спрямованість та обумовлює особливу законодавчу гарантованість.