Контрольная работа по " Історія держави і права зарубіжних країн"

2.   Основні відмінності формування феодального права в середньовічному Московському царстві та країнах Західних та Південних слов’ян.

 

2.1 Феодальне право в середньовічному Московському царстві.

 

У XVІ ст. московська держава  приєднує до себе нові і нові землі. Відбувається подальше юридичне оформлення станів (обов’язків і привілей). Правлячий клас чітко ділиться на феодальну аристократію – бояр і дворян. Економічною базою першої групи були вотчинні землеволодіння, другої – помістне землеволодіння. Вотчина була спадковою владою, помістя давалось на строк і при умові служби.

У середині XVІ ст. була зроблена перша спроба юридично зрівняти вотчину з помістям. Встановлювався єдиний порядок державної (військової) служби. З певних розмірів земельних  угідь залежно від їх виду (вотчина чи помістя) власники зобов’язувались встановлювати однакове число екіпірованих і озброєних людей. Принцип службовості розповсюджувався на обидва феодальні стани – боярство і дворянство. Одночасно розширюються права власників помість: дається дозвіл на обмін помістя на вотчину, передачу в придане, на спадкування. З XVІІ ст. помістя царським указом могли перетворюватись у вотчини.

Консолідація феодального  стану супроводжувалась закріпленням його привілеїв: монопольного права  володіння землею, звільнення від повинностей, переваги в судовому процесі і права займати чиновницькі посади. Міське населення в XVІІ ст. одержує стійку назву “посадські люди”. Склалась певна ієрархія: гості і гостинна сотня (купці, що торгували за межами держави), суконна та чорна сотні (середні, дрібні торгівці) і слободи (ремісничі квартали та цехи).

Гості об’єднувались  у корпорації, користувались привілеями. Виконуючи фінансову службу, завідували таможнями, розподіляли статті доходів  і розходів, займали місця голів і дяків у присутніх місцях, стягували торгове мито з іноземних купців, торгували державними товарами.

Люди гостинної і  суконної сотень служили збирачами  при таможнях і перевозах, старостами торгових ларків. Вони не звільнялись, як “гості”, повністю від тягла, але несли загальні для посадських людей повинності.

“Чорні” посадські люди жили на землі, що була власністю державної  казни, і у повному об’ємі несли  державне “тягло”, що накладалось  на міську общину.

Значна частина дворів у місті, що належали духовним і світським феодалам звільнялась від державного “тягла” і називалась “білими слободами”. З 1550 р. розпочинається політика скорочення “білих слобод”, приймаються законодавчі акти, які передбачають обмеження переходу посадських людей у “білі слободи”.

Соборне уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і торгівлю, включивши в державне “тягло” “білі слободи”. За посадом було закріплено все його населення, були повернені втікачі, а перехід з посаду в посад заборонявся.

Прикріплення селян  до землі розпочалось значно раніше. Вже в XІV ст. у між князівських договорах записувалось зобов’язання не переманювати один у одного горнотяглових селян.

Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян  від одного феодала до іншого, був  Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р. обмежувала право переходу селян тільки на Юріїв день і встановлювала порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана). З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. почали видаватись укази про “урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення селян-втікачів (5 – 15 р.).

Заключним актом процесу  закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке відмінило “урочні літа”  і встановило безстроковість розшуку.

До середини XVІІІ ст. майже все землеволодіння “чорних” (державних) волостей центральних повітів  держави було в руках феодалів, і селяни, що в них проживали, перетворювались  на кріпаків. На відміну від “чорносошних”  владельгеські селяни (ті, що належали вотчинникам, поміщикам, монас-тирям) всі повинності несли безпосередньо на користь власника.

Прикріплення розвивалось  двома шляхами – позаекономічним  і економічним. У XV ст. існувало дві  основні категорії селян: старожильці  і новоприходці. Перші вели своє господарство і в повному обсязі несли свої повинності, складаючи основу феодального господарства. Інші, які тільки що прибули, не могли повністю нести повинності, тому користувались певними пільгами, одержували позики і кредити. Їх залежність від власника була борговою, кабальною. У формі залежності селянин міг бути “половником” (працювати за половину врожаю) або “серебрянником” (працювати за проценти).

Основним документом, який закріпив права землевласників на селян втікачів і бобилів (одиноких безземельних селян), стали переписні книги 1626 р.

Позаекономічна залежність у чистому вигляді виявлялась в інституті холопства. Розвиток кабального холопства (холоп не міг  передаватися по заповіту, його діти не ставали холопами) призвело до зрівняння статусу холопів з кріпаками.

Основними джерелами  загальноросійського права в XV – XVІІ ст. були велике княже (царське) законодавство (головні, указні, духовні грамоти, укази), “приговори” Боярської думи, постанови  Земських соборів, галузеві розпорядження приказів.

Створюються нові складні  форми законодавства – загальноросійські  кодекси: Судебники, Соборне Уложення, указні (статутні), в яких систематизувались  норми, що ввійшли в основний текст  книги Судебників: статутна книга  Розбійного приказу, статутні книги Помістного і Земського приказів.

У XV – XVІ ст. цивільно-правові  відносини поступово виділяються  в особливу сферу, і їх регулювання  здійснюється спеціальними нормами, які  були включені в різні збірники (грамоти, судебники та ін.). Норми цивільного права одночасно відображали і регламентували процес розвитку товарно-грошових і обмінних відносин, а також відносин феодальної експлуатації, що базувалась на різних формах земельної власності (вотчинної і помістної). Суб’єктами цих відносин були як приватні, так і колективні особи (община, монастирі тощо).

Основними способами  набуття речових прав вважались  захоплення, давність, знахідка, договір  і пожалування.

Договір у XV – XVІ ст. –  один із найбільш розповсюджених способів набуття прав на майно. Широке розповсюдження одержує письмова форма угод, що відтісняє на задній план показання свідків. Договірні грамоти в угодах про нерухомість набувають законну силу після їх проходження в офі-ційній інстанції, контроль держави за цією процедурою посилюється після введення писарських книг.

Основними формами земельної  власності були вотчина (спадкове землеволодіння) і помістя (умовне землеволодіння). Вотчини поділялись на декілька видів  згідно з характером суб’єктів (двірцеві, державні, церковні, приватновласницькі) та способами їх набуття (родові, за вислугою, куповані).

Зобов’язальне право XV – XVІ ст. розвивалось шляхом поступової заміни особистої відповідальності – майновою.

Однією з найважливіших  умов при укладанні договору була свобода волевиявлення сторін. Сторона, воля якої була обмежена, могла оскаржити таку угоду протягом певного короткого строку. Закон визнавав недійсною угоду, яка була укладена в стані сп’яніння або внаслідок обману.

До середини XVІ ст. переважною формою укладання договорів  залишалась усна домовленість. Поступово виникає і кріпосна (нотаріальна) форма угод.

У спадковому праві в XV –XVІ ст. спостерігається тенденція  до поступового розширення кола спадкоємців  і прав спадкодавця.

У XV – XVІ ст. основне коло спадкоємців  за законом включало синів разом з вдовою. При цьому в спадкуванні брали участь не всі сини, а лише ті, які залишались на момент смерті батька в його господарстві та будинку. Брати одержували рівні частки спадщини і майна, відповідали за батьківськими зобов’язаннями та розраховувалися за них із загальної спадкової маси.

При наявності синів, доньки усувались  від успадкування нерухомості. Вони мали право тільки на посаг. Вдови  не допускались до успадкування родових  вотчин. При відсутності синів  вдова користувалась вотчиною, але розпоряджатись нею не могла. Після її смерті вотчину успадковували родичі.

 

2.2 Феодальне право в країнах Західних і Південних слов’ян.

 

Виникнення  і розвиток феодальної держави в  Польщі

З давніх-давен вздовж південного берега Балтійського моря, між Лабою (Ельбою) і Віслою, проживали багаточисельні слов’янські племена. Вони заснували нинішній Щецин і Колобжег, Любек і Магдебург (Девин). Від їх “Помор’я” виникла німецька назва всього району – Померанія. Слов’янські поселення розміщувались і там, де тепер Берлін: тут колись до свого знищення жили стодоряни.

Історія застає прибалтійських слов’ян  на стадії розпаду первіснообщинних відносин і формування держави.

Основну масу населення складали вільні люди – смарди. Свої обов’язки і  свої права вони бачили в тому, щоб брати участь у народних зборах (віче), воювати, мстити за кровну образу. На збори вони з’являються озброєними.

Вище смарда стоїть знатна людина – князь, старійшина, княжий дружинник, а в містах Помор’я – купець, землевласник і старійшина одночасно, що розбагатіли на торгівлі. Нижче смарда – напіввільний “десятник”, жертва “подачі” (так називалась у слов’янському Помор’ї боргова кабала) і раб. Ці обидві групи, близькі за своїм юридичним положенням, складали ядро залежного населення.

У 1569 р. на Люблінському сеймі Польща об’єдналась з Литовським князівством, утворивши Річ Посполиту.

До Речі Посполитої входили більша частина України, Білорусія та інші землі, захоплені у Русі. Главою Речі Посполитої вважався король.

За Генріховими артикулами 1573 р. виборний король зобов’язувався збирати сейм через кожні два роки. Без згоди сейму заборонялось приймати закони, оголошувати війну або укладати мир. Контроль за діями короля здійснювала постійно діюча рада сенаторів. Якщо король не дотримувався Генріхового артикула, шляхта могла скинути його і обрати нового короля. За таких умов влада короля мала номінальний характер.

У польському вільному (загальному) сеймі, який складався із сенату й  польської зборні, у ХV ст. було введено  правило: жодне рішення не вважалось  прийнятим, якщо проти нього голосував хоч би один депутат. Право депутата накладати ліберум вето (вільне вето) вважалося наріжним каменем конституції Речі Посполитої.

Без згоди знаті король не міг призначати чиновників, видавати закони, збирати податки й витрачати  кошти, втручатись у роботу місцевих сеймів.

Польща XV – ХVІ ст. фактично була дворянською республікою.

Особливістю польської  держави був період феодальної роздробленості, який затягнувся, і як наслідок –  слабкість королівської влади. Іноді  королі Речі Посполитої не мали сил і повноважень для проведення заходів загальнодержавного характеру. Слабка буржуазія не могла надати ефективної допомоги королю. Багато сил забирала боротьба з іноземними за-гарбниками.

У другій половині XVІІ ст. стала очевидною потреба у  проведенні державних реформ.

Економічне розорення, політична анархія, феодальні міжусобиці, безперервна боротьба між різними  політичними групами призвели до послаблення військової могутності Польщі.

Крок за кроком повертає собі свої історичні землі Росія. Позбавляється гніту польських феодалів Україна.

У 1772 р. три держави  – Пруссія, Росія і Австрія  – проводять перший розподіл Польщі: значні прикордонні області відійшли до трьох вищеназваних держав.

Тільки після цього  польське дворянство вирішило провести деякі реформи політичної системи.

3 травня 1791 р. чотирирічний  сейм прийняв конституцію Польщі. Конституція зберігала недоторканими  привілеї і вольності панівного  стану. Правове становище селян  майже не змінилось.

Конституція будувалась за принципом поділу влади. Законодавча влада зосереджувалась у двопалатному сеймі, що складався з палати послів і палати сенаторів. Палата послів одержала перевагу над сенатом. Вона приймала закони більшістю голосів. Виконавча влада належала королю і його раді. Королівський трон став передаватись у спадщину. Судову владу представляли виборні чиновники, але обрання їх, як і раніше, здійснювалось на станових засадах.

Незважаючи на суттєві  недоліки, і серед них, перш за все, збереження станових привілеїв дворянства, нова конституція могла б відіграти важливу прогресивну роль. Але в країні розгорнулась боротьба між різними політичними групами, яка призвела до нового іноземного втручання. У 1793 р. відбувається другий розподіл Польщі, цього разу між Пруссією і Росією.

До Росії відійшли Центральна Білорусія і Правобережна Україна – території, які були захоплені Литвою і Польщею. Пруссія захопила корінні польські землі: так звану, Велику Польщу, Гданськ, Торунь.

Феодальний характер права Польщі видно із Польської  правди – першого писаного зводу правових звичаїв. Ця пам’ятка права, складена в ХІІІ ст., була відкрита у 1867 р. Написана Польська правда німецькою мовою як посібник для німецьких суддівхрестоносців, які мали певні складності при розгляді суперечок між поляками ( із-за незнання місцевих звичаїв ).