Контрольная работа по " Історія держави і права зарубіжних країн"

Це була приватна кодифікація, яких було багато в середні віки. Ніякої певної схеми автор Правди не дотримувався. Але він детально виклав багато важливих правил, які  стосувались майнових відносин, кримінального  права і судочинства.

Феодальне землеволодіння в Польщі було в основному у вигляді аллоду. Кожний, кому належало помістя, був його власником. Дворяни, рівні в правах, були зобов’язані рівною службою королю.

Селяни поділялись на три основні групи:

а) повністю закріпачені, так звані панські люди ( кмети );

б) напіввільні селяни-кмети;

в) дрібні лицарі.

Селянин-кріпак, що втікав від пана, мав бути повернений назад. Напіввільні кмети повинні були нести певні повинності.

Польське кримінальне  право ще у ХІІ ст. не розрізняє  наміру від необережності, але допускає і широко застосовує відповідальність без вини. Сім’я відповідає за зраду одного із своїх членів, село – за труп, знайдений на його території і т.д.

Кваліфікована смертна  кара за деякі злочини співіснує  зі штрафами, причому застосування тієї чи іншої міри покарання не регламентовано і залежить від рішення князя, короля, суддів. Застосовується обернення в рабство, конфіскація, вигнання. За вбивство представників різних станів стягувалась різна сума штрафів.

Багато цікавого містить  Польська правда про судовий процес, особливо про ордалії, які застосовувались у вигляді випробувань киплячою водою, розпеченим залізом або у вигляді судового поєдинку.

Вирок виносили спочатку в усній формі. Письмова форма  вироку з’являється не раніше ХІІІ ст.

У подальшому польський процес переживає ту ж еволюцію, що і в країнах Західної Європи. Документи і свідки витісняють ордалії. Стала допускатись апеляція на вироки і рішення, головним чином, у вигляді звинувачення суддів в упередженості.

Особливості виникнення і розвитку феодальної держави у Болгарії

Протягом VІІ – ІХ ст. у Болгарії відбувається процес формування феодальних відносин. Панівне становище у феодальному суспільстві займають представники родоплемінної знаті протоболгар на чолі з ханом і його дружиною, про що свідчить термінологія протоболгарського походження, яка збереглася до наших днів (Болгарія, болгари, назви багатьох міст і т.д.). Але панування протоболгар над слов’янами продовжувалось недовго. Оточені монополітним і сталим землевласницьким слов’янським середовищем, кочівники-протоболгари з часом стали осідати на землі, засвоювати слов’янські звичаї і мову, а через два століття повністю асимілювались слов’янами, втративши свою стару культуру і мову. До Х ст. Завершується процес формування єдиної болгарської народності. З кінця VІІІ ст. із розповсюдження християнства до феодалів приєдналось і вище духовенство, єпископат. Представники аристократії називалися жупанами, боілами, тарханами, багагурами, а в сукупності вся знать називалась боярством (болярством). Дружинники хана (богаїни) входили в склад нижчого шару правлячого класу.

Невелика частина багатих селян-общинників (кмети) виділялась із общини і вливалась у склад феодалів. Одночасно йшов процес розорення вільних селян, які потрапили в боргову кабалу.

З часів візантійського панування і протягом всього Другого  Болгарського царства феодальна  власність на землю була в двох основних формах: баштина – спадкова і вільновідчуджувана власність  феодалів та пронія – земельне володіння  васала, яке надавалось йому великим феодалом або царем за умови несення васальної (військової) служби.

Селянство, яке складало основну масу населення, поділялось на баштинників, париків, отроків. Баштинники вважались особисто вільними людьми, які зберегли право власності  на свій наділ і навіть обмежене право розпорядження ним. Із розвитком феодалізму їх кількість скорочувалась.

Парики були найчисельнішою групою залежного селянства. Вони були спадковими держателями землі без  права розпорядження нею і  без права покинути свій наділ. Парик виконував різні роботи, ніс інші повинності на користь феодального власника землі і, крім того, сплачував державні податки.

Отроки – потомки  рабів, посаджених на землю, знаходились  в найтяжчому, найбезправнішому становищі. Їх кількість збільшилась після візантійського завоювання. На початку ХІV ст. з розвитком феодальних відносин рабство практично зникло, а отроки за своїм правовим становищем зблизились з париками, поповнивши ряди кріпосних селян.

У ХІІІ ст. швидко зростає  міське населення, розвивається ремесло, розповсюджуються візантійські монети. У середині століття в Болгарії налічувалось близько 70 міст, серед яких виділялись Средець (Софія), Пловдив, Плиска, Тирново та ін. Потрібність обміну викликає появу значного прошарку купців. Велике значення мала зовнішня торгівля Болгарії з Візантією, Київською Руссю, Венецією, Генуєю, Сербією, Чехією, Угорщиною.

Важливою пам’яткою  старослов’янського права Болгарії є Закон судний людям (друга половина ІХ ст.). Цей правовий акт згадує далеко не всі кримінальні злочини і в дуже незначній мірі регулює цивільно-правові відносини. Все, що знаходилось за межами Закону, залишалось сферою дії старих слов’янських звичаїв.

Закон охороняв власність суворими заходами. Смертна кара загрожувала  за підпал будинку, викрадення церковного майна з вівтаря та ін. За продаж у рабство вільної людини винний міг бути сам проданий у рабство. Штраф у подвійному розмірі належав за вирубування і підпал чужого лісу, за крадіжку худоби.

Серед злочинів Закон особливо виділяє  розбій, в якому тут, як і в інших країнах Європи, бачили форму селянського опору і помсти. Покарання за розбій – смертна кара.

Вводиться поняття рецидиву при  крадіжці. За повторну крадіжку винного  належало осліпити і відрізати ніс  – покарання взяті з практики візантійського правосуддя.

Вбивця карався штрафом, а коли вбивця невідомий, то штраф платило  село, на землях якого був знайдений  труп.

Ряд статей передбачали судові покарання  за багатоженство: “Хто має двох дружин, виганяє меншу, а його б’ють. Піст 7 років”. Заборонявся шлюб між близькими родичами.

Закон дозволяє заповіт, але забороняє  позбавляти спадщини будь-кого з дітей.

У Законі вміщено ряд положень, які встановлюють принципи, на яких проводиться судочинство. Закон  зобов’язує суддів не розглядати справи без свідків, вказує, хто може бути свідком і яка повинна бути їх кількість, а також говорить про оцінку судом свідчень.