Зі  схеми видно, що широтними по суті є тільки географічні пояси, а  не зони. Довготне простягання зон  найчастіше видозмінене по окраїнах материків порівняно з їх внутрішніми  частинами. У внутрішніх частинах найбільших материків, які витягнуті з заходу на схід і мають значну ширину (Євразія, північна частина Африки, північ Північної  Америки), має місце типово довготне або близьке до нього розташування зон. Вузькі материки або вузькі частини  материків мають зони, витягнуті  вздовж меридіана. Це має місце в  Північній і Південній Америці  та на інших материках.

      Наведена  схема дає лише загальне уявлення про розташування зон. Зони на кожному  материку розміщені своєрідно. В  Євразії, яка простягається від  екватора до арктичних широт, горизонтальна  зональність виражена найкраще. Тут  є майже всі зони північної  півкулі. Значні розміри й витягнутість її із заходу на схід обумовлюють дуже широкий і повний розвиток зон і підзон, типових для внутріматерикових областей, та їх довготне простягання.

      На  Східноєвропейській рівнині та в  Західному Сибіру особливо правильними  смугами зони змінюють одна одну по широті. В приокеанічних секторах материків простягання зон меридіональне  або близьке до нього. Крім того, в центральній, південній і східній  частинах Євразії зональність дуже ускладнена висотною поясністю.

      У Північній Америці так само є  майже всі зони. У рівнинних  центральній і північно-східній  частинах добре виражені зони лісова, лісостепу й степу. Але тут  розташовані зони досить своєрідно. Лісостеп (та його частина, що зайнята  преріями) і степ простягаються в  цілому меридіонально. Причиною такого їх розташування є те, що Кордільєри простягаються на заході материка меридіонально  і перешкоджають впливу Тихого океану на внутрішні частини материка.

      У Південній Америці конфігурація і рельєф обумовлюють відсутність  лісової зони помірного поясу  в східній приокеанічній частині. Взагалі на низовинах у Південній  півкулі нема підзони тайги (на широтах, де вона повинна бути, відсутні материки).

      У Північній Африці від субтропіків  до екваторіального поясу всі  пояси і зони представлені найбільш правильно. Але там внаслідок  впливу Азії відсутні зони, які характерні для східних приокеанічних областей. На сході й півдні материка характер рельєфу і конфігурація зумовлюють в цілому дугоподібне розташування зон — витягнутість їх по широті. Подібно розташовуються географічні  зони і в Австралії. Там переважають  внутріматерикові зони, бо значна частина  материка розташована в сухому тропічному поясі.

      Отже, закон природної зональності  значно порушується на багатьох материках.

      Висотна поясність. Крім зазначених порушень у розташуванні ландшафтних зон, їх розміщення ускладнюється ще й горами, де має місце висотна поясність. Вона властива тільки гірським районам і означає зміну ландшафтних смуг по вертикалі. Ця зміна відбувається в цілому так, як і зміна горизонтальних зон від екватора до полюсів. У гірських областях також трапляється арктична зона, тундра, лісова, степова і всі інші. Вони являють собою відносно вузькі смуги, які змінюють одна одну в міру підняття вгору.

      Існування висотної поясності зумовлюється рядом  причин. Значну роль відіграє різне  віддалення шарів повітря від  Землі - джерела їх нагрівання. Через те, що з висотою в повітрі стає менше водяної пари й пилу, там зростає інтенсивність сонячної радіації, знижується температура повітря (на 5-6° на 1 км або в 1000 раз швидше, ніж по широті) і тиск (на 1 мм з підняттям на 11-12 м). До певної висоти зростає зволоження, а потім утворюється пояс максимальних опадів, або «пояс хмар», вище якого кількість опадів зменшується. В горах інші умови стоку, інші типи ґрунтів, рослинність, тваринний світ, нерідко відмінні й основні риси рельєфу - там інші умови формування ландшафтів.

      Отже, хоч між горизонтальними ландшафтними зонами рівнин і вертикальними ландшафтними поясами гір і є певна подібність, але повної аналогії між ними нема і бути не може. Вертикальні ландшафтні пояси - це не копії відповідних горизонтальних зон. Їх можна розглядати лише як варіанти цих останніх (гірський варіант тундрової зони тощо). Ступінь відміни однойменних ландшафтів гір і рівнин значною мірою залежить від розташування гір. Якщо гори розташовані в лісовій зоні, то їх тундровий ландшафт мало відрізняється від тундри рівнин. Це пояснюється тим, що тундра й ліс (тайга) розташовані поряд. Інша річ, коли гори розташовані в зоні степів або пустинь. У цьому випадку вертикальні пояси не завжди повторюють горизонтальні зони. Часто буває, що гірський пояс лісів змінюється не тундрою, а високогірними луками.

      Ландшафт  нижнього висотного поясу звичайно відповідає ландшафтам горизонтальної географічної зони, в якій знаходиться  гірська країна. Але відмінність  середніх і верхніх висотних поясів буває значна, бо зумовлюється не тільки відмінністю перелічених умов, а  й широтою. Наприклад, для тундри арктичних широт характерні полярний день і полярна ніч, які відсутні у високогірних тундрах нижчих широт. Тому в них різні гідрокліматичні, ґрунтово-біологічні та всі інші процеси.

      Кількість вертикальних поясів у горах буває  різна, бо залежить від висоти гір. На високих горах їх більше, ніж на низьких. Кількість вертикальних поясів зменшується від екватора до полюсів. Найповніша і найскладніша система  вертикальних поясів у низьких (тропічних) широтах, а найменше їх у високих  широтах. Якщо гори розташовані в  тундрі, то їх висотним поясом може бути лише пояс вічного морозу. У напрямі  від екватора збільшується й подібність вертикальних поясів з відповідними ландшафтними зонами.

      Розрізняють дві групи типів вертикальної поясності: приморську і континентальну. Приморська група висотної поясності  в середній і нижній частині гірської країни представлена здебільшого гірсько-лісовими ландшафтами, а у верхній —  безлісими альпійськими луками.

      Континентальна  група висотної поясності характеризується переважно безлісими ландшафтами. Підніжжя гір або передгір’їв  представлені пустинними ландшафтами, які з висотою змінюються на гірсько-степові  та гірсько-лучні (в середній і верхній  смугах гір).

      При докладнішому вивченні висотної поясності  в різних географічних умовах виділяють  чимало її різновидностей.

      Явище азональності. Зональність є одним з основних законів географічної оболонки. Усі компоненти природи і вся природа в цілому має зональний характер. Проте в географічній оболонці дуже поширені й азональні (незональні) явища, тобто чужі цій зоні й від неї не залежні.

      Азональність  виявляється всередині географічних зон. Яскравим: прикладом її може бути висотна поясність всередині  зони. Основну групу азональних явищ повністю або в значній мірі обумовлюють  внутрішні сили Землі (вулканізм, землетруси), геологічна структура, рельєф тощо.

      Формується  географічна оболонка, з одного боку, під впливом речовини й енергії, які надходять з атмосфери, а  з другого — речовини і енергії  з літосфери. Впливом речовини й  енергії з атмосфери зумовлюється клімат і зональність ландшафтів, а впливом речовини й енергії літосфери — їх азональність. Тому кожний конкретний ландшафт будь-якої місцевості одночасно зональний і азональний. Отже, азональні явища в житті географічної оболонки відіграють таку саму роль, як і зональні. Нема тільки зональних або тільки азональних ландшафтів. Вони тільки в сукупності утворюють географічну оболонку.

      Проте не існує ні рельєфу, ні ландшафту, які  були б абсолютно незалежні від  зональних умов. Наприклад, Урал, як гірське утворення, є явищем азональним. Але природа його північної частини  відбиває різко виражений вплив  особливостей тундрової зони зі соліфлюкцією та морозним вивітрюванням. Південний  Урал, який знаходиться в зоні степів, має свої різко відмінні особливості, властиві степам, і т. ін.

      Отже, висотна поясність у кожній широтній зоні є явище азональне, але ландшафти  гір у певній мірі відбивають риси зони, в якій вони знаходяться. Звичайно, азональні ландшафти мають свої, їм властиві компоненти (геологічну будову, клімат, води, ґрунти, рослинність і тваринний світ), здебільшого відмінні від природних компонентів зони, серед якої вони розміщені. На цій підставі їх і називають незональними, або азональними ¹.

      Крім  зональних ландшафтів, у будь-якій зоні ми зустрічаємо також інтразональні й екстразональні. Інтразональними ландшафтами називаються такі, які ніде не утворюють «своєї» зони, але зустрічаються в незональних умовах декількох сусідніх або навіть всіх зон.

      Іноді розрізняють ландшафти інтразональні, властиві незональним умовам декількох сусідніх зон, й азональні, властиві незональним умовам всіх зон суши. Однак реальної відмінності між цими категоріями немає. Великі біоценотичні категорії, типи рослинності (наприклад, луки, болота) існують у всіх або майже у всіх зонах. Поширення менших категорій (наприклад, класу формацій) буде обмежено лише декількома зонами. Такими є сфагнові, зеленомохові й папірусові болота, високотравні й остепнені луки й т. ін. Справа в тому, що інтразональні рослинність і тваринне населення набувають певного відбитку тієї зони, з якою вони пов’язані, тому в зонах, що лежать далі одна від одної, вони менш схожі, ніж у сусідніх.

      Екстразональні  рослинність і тваринне населення  утворюють за межами даної зони зональні угруповання, але, виходячи за межі «своєї» зони, бувають пов’язані із незональними умовами. Так, широколистяні ліси, що утворюють особливу зону, у степу вже не зустрічаються на вододілах, а спускаються на схили річкових долин і в степові балки. В останніх вони утворюють так звані байрачні ліси. Так само на північ від степової зони острівці степу можуть виявитися прив’язаними до схилів південної експозиції, як ми це спостерігаємо в Якутії й Магаданської обл. Нарешті, уздовж західного схилу Уралу, у Пермській обл. є величезний лісостеповий острів, що розташовується в підзоні мішаних лісів. Він має всі ознаки лісостепу: наявністю березових колків, ділянок степів з ковилою, заростей степових чагарників (степової вишні, степового мигдалю й т.д.). Цей лісостеп пов’язаний з виходами на денну поверхню гіпсів і ангідритів, що створюють сприятливі умови для лісостепової рослинності й тваринного населення. У всіх перерахованих випадках мова йде про екстразональні угруповання.

      Отже, у будь-якій зоні ми зустрічаємо  на плакорних вододілах зональну рослинність, а в незональних умовах — інтра- і екстразональну. Поєднання цих угруповання і утворює характерний для кожної зони малюнок. 
 
 

ГЕОГРАФІЧНІ ПОЯСИ І ЗОНИ СУШІ

      Система географічних поясів і зон. Суша Землі поділяється на 13 широтних географічних поясів (табл. 1): по 6 у кожній півкулі і один спільний пояс (екваторіальний). Переважна більшість поясів поділяється на географічні зони. Усіх зон виділяється 40, з яких 32 (16 подвійних) розташовані в обох півкулях. Не повторюються лише 8 зон: арктичних пустинь, антарктичних пустинь, тундри, лісотундри, океанічних луків субантарктичного поясу, лісостепова, пустинь помірного поясу та екваторіальна.