Закон єдності географічної оболонки

ПОДІЛ ГЕОГРАФІЧНОЇ ОБОЛОНКИ  
ТА КОРОТКИЙ ОГЛЯД ПРИРОДИ ПОЯСІВ І ЗОН 

ЄДНІСТЬ ГЕОГРАФІЧНОЇ ОБОЛОНКИ 

            Закон єдності географічної оболонки. Географічна оболонка — це єдине ціле природне утворення, де всі природні компоненти взаємно обумовлюють один одного. Кожний компонент географічної оболонки (рельєф, ґрунти, води, органічний світ та ін.) існує й розвивається за своїми власними законами, але не ізольовано. Кожен з них зазнає на собі впливу інших компонентів і сам впливає на них. Якщо, наприклад, клімат у якомусь районі стане вологішим або сухішим, то в ландшафті цього району обов’язково відповідно зміниться все: ґрунти, рослинність, тваринний світ, гідрографічна мережа, процеси вивітрювання, формування рельєфу екзогенними чинниками та ін.

      Взаємодія між компонентами пов’язує їх в  єдину цілісну матеріальну систему, де всі частини залежать одна від  одної й одна на одну впливають. Цілісність системи настільки велика і має  такий загальний характер, що коли в географічній оболонці зміниться  яка-небудь одна ланка, то зміняться  й всі інші її ланки і вся  вона загалом. Завичай, масштаб змін в географічній оболонці залежить від  величини зміни окремих її складових  частин.

      Внаслідок процесу вічного розвитку, який є  боротьбою протилежностей, все в  природі не тільки взаємообумовлено, а й взаємопристосовано. Майже повна злагодженість компонентів і окремих частин географічної оболонки, їх взаємообумовленість, взаємозв’язки і взаємодія — це й є найголовніший закон природи — закон єдності географічної оболонки.¹ 

      ЗОНАЛЬНІСТЬ МАТЕРИКОВОЇ ЧАСТИНИ ГЕОГРАФІЧНОЇ ОБОЛОНКИ

      Закон зональності. Становлення  уявлень про зональність. Хоча географічна оболонка є єдиним взаємопов’язаним природним утворенням, проте вона не одноманітна в усіх своїх частинах. Астрономічне положення, форма і обертання Землі зумовлюють різну кількість тепла і різну циркуляцію атмосфери й води на різних її широтах.

      Відповідно  до кількості тепла, його режиму і  характеру циркуляції атмосфери  в географічній оболонці утворилися різні за природними особливостями  біполярно розташовані широтні  смуги, чи пояси, які називаються  географічними поясами. На Землі добре виражені екваторіальний, субекваторіальні, тропічні, субтропічні, помірні, субполярні й полярні пояси. Це дуже великі ділянки географічної оболонки. У кожному поясі в різних його частинах здебільшого неоднаковий режим атмосферних опадів і різне співвідношення тепла й вологи. Відповідно до просторових змін співвідношення тепла й вологи в межах поясів виділяються географічні зони. Так, у північному субполярному поясі виділяються зони тундри й лісотундри, у субекваторіальних поясах – зони субекваторіальних лісів, саван і т. ін.

      В основі природної (зональної) диференціації географічної оболонки лежить закон  географічної зональності. Це світовий закон, який у загальних рисах  відбиває зональну структуру  географічної оболонки. Суть його полягає  в тому, що вся  земна поверхня поділена на природні пояси  і зони на підставі подібності і відмінності  їх природних умов.

      Закон зональності відбиває поділ географічної оболонки не тільки на пояси і зони. Він виявляється в існуванні  системи різних за рангом супідрядних  таксономічних одиниць — від  географічного поясу до ландшафту. Кожне з таких утворень характеризується властивим йому типом взаємозв’язків між компонентами ландшафту, що склались історично, і має відносну подібність природних умов. Географічний пояс — найвища територіальна одиниця поділу. Найнижчою територіальною одиницею є географічний ландшафт (12, 17) — така одиниця, яка далі не ділиться за зональними ознаками. У межах ландшафту вже не простежуються зональні відміни в кліматі, ґрунтах та інших компонентах. Ландшафт поділяється тільки на морфологічні складові частини. Окремі ландшафти, їх угруповання, а також питання їх теорії вивчає регіональна фізична географія, або ландшафтознавство.

      Ми  спинимось лише на найбільших таксономічних  географічних одиницях — географічних поясах і зонах.

      Слід  мати на увазі, що наші сучасні уявлення про зональність географічної оболонки склались історично і пройшли  тривалу історію розвитку. Уявлення про зональність окремих природних  явищ виникло давно. Про зональність  клімату, наприклад, знали ще в античні  часи. Значний вклад у розвиток вчення про географічну зональність  вніс О. Гумбольдт. Він зробив важливі  наукові узагальнення про зональність  окремих природних компонентів, зокрема про зональність клімату, рослинного покриву і тваринного світу. Проте родоначальником вчення про географічні зони по праву  вважають В. В. Докучаєва, який називав  їх не географічними, не ландшафтними, а просто природними зонами.

      В. В. Докучаєв відкрив закон зональності  географічної оболонки. Він перший у 1898 р. запропонував поділ земної поверхні на природні зони, в основу якого  було покладено не окремі природні компоненти, а весь їх комплекс. Пізніше, в 30-х роках XX ст., Л. С. Берг на основі докучаєвських природних зон розробив докладніший поділ суші на географічні зони. Крім Л. С. Берга, в розвиток докучаєвського вчення про зони природи внесли вклад й інші наші вчені. Нова система географічних поясів і зон склалась недавно, в наприкінці 50-х років XX ст.

      А. О. Григор’єв і І. П. Герасимов  запропонували спочатку ділити географічну  оболонку на широтні географічні  пояси, як більші одиниці, а їх —  на географічні зони.

      Сучасний  докладний поділ географічної оболонки на географічні пояси і горизонтальні  географічні зони розробили А. О. Григор’єв, М. І. Будико. 

      Умови формування географічних поясів. Широтний географічний пояс — це найвища зональна таксономічна географічна одиниця. Широтні пояси являють собою циркумполярні, або кільцеві відносно полюсів, частини географічної оболонки, в основі виділення яких лежить відносна однорідність основних кліматичних рис.

      Природні  особливості поясів формуються не тільки під впливом зовнішніх факторів, а й під впливом внутрішніх сил Землі. Внутрішні сили зумовлюють існування різко відмінних за природою материків і океанів, а  також їх макроформ рельєфу. Від  основних орографічних ліній багато в чому залежить характер природи  географічних поясів на суші.

      Проте особливості надходження сонячної енергії на Землю треба вважати  основним фактором, що визначає широтний поділ географічної оболонки на пояси. Особливості надходження сонячного  тепла зумовлені кулястою формою Землі. Завдяки обертальному руху Землі  в межах кожного з поясів по довготі тепло розподіляється більш-менш рівномірно. Відхиляюча сила обертання  Землі (сила Коріоліса) зумовлює відмінність  режимів вітрів у різних поясах, а все разом спричиняє відмінність  у розподілі опадів і всіх інших  кліматичних елементів.

      Отже, головними кліматичними факторами, які зумовлюють відмінність між  широтними географічними поясами, є радіаційний баланс і загальна циркуляція атмосфери. Тому власне географічні пояси територіально близькі до кліматичних поясів. Але у зв’язку з тим, що в кожному поясі відповідно до кількості тепла, яку він отримує, відбуваються специфічні фізико-географічні процеси (біохімічні, геоморфологічні, циркуляційні, випаровування, вегетації рослин, міграції тварин та ін.), пояси по праву називаються географічними.

      Широтні географічні пояси не мають правильної кільцевої форми. Вона залежить від  розподілу суші й моря, конфігурації материків та їх рельєфу. Ці фактори, зумовлені внутрішніми силами, можуть на великих ділянках зсувати межі географічних поясів по широті.

      Усередині кожного поясу природа неоднакова. Ступінь її різноманітності змінюється в просторі й залежить головним чином  від ступеня різноманітності  основних кліматичних показників —  кількості та співвідношення тепла  й вологи. Найбільш схожі природні умови всередині екваторіального й полярних географічних поясів, у яких тепла й вологи або завжди багато (в першому) або завжди мало (в других). Різноманітніша природа в межах тропічних географічних поясів, де кількість тепла майже однакова, а кількість вологи змінюється в дуже широких межах.

      Найрізноманітніша природа в межах помірних поясів. Там кількість тепла і вологи дуже відрізняється в різних місцях, а в багатьох районах вони неоднакові й по сезонах. У зв’язку з цим  більшість широтних географічних поясів ділять на кілька географічних зон, кожна  з яких у межах поясу відрізняється  рослинністю, ґрунтами, водами і т. ін. На зони не поділяються тільки арктичний, антарктичний і екваторіальний пояси.

      Особливості географічних зон. Географічна зона є другою за величиною зональною таксономічною географічною одиницею. Зони відрізняються від поясів більшою єдністю і подібністю природних умов.

      Зональність — одна з найголовніших особливостей географічної оболонки. Відповідно до світового закону природної зональності, на суші виділяються два типи зон: горизонтальні зони і вертикальні (висотні) ландшафтні пояси.

      Горизонтальні географічні, або природні, зони суші є основними якісно відмінними одна від одної складовими частинами  географічної оболонки, її основними  ландшафтними підрозділами. Формування особливостей кожної географічної зони, а також їх чергування зумовлено  головним чином кількістю й співвідношенням тепла й вологи. Зони, як правило, охоплюють значні площі, мають витягнуті обриси у вигляді смуг і не мають різко виражених меж. Вони більш-менш поступово переходять одна в одну, відповідно до поступової зміни факторів, від яких залежать їх особливості. Проте не можна говорити, що взагалі між географічними зонами ніяких меж не існує, їх приблизно встановлюють на місцевості і проводять на картах. Виділити й описати будь-який географічний ландшафт можна лише тоді, коли встановлено його природні межі, які відділяють його від іншого ландшафту.

      Більшість зон поділяється на підзони, які теж не мають різко виражених меж. Зовнішній вигляд географічних зон звичайно визначається, перш за все, за характером їх рослинного покриву, за яким більшість з них дістала назви. Це пояснюється тим, що характер рослинного покриву зон особливо яскраво відбиває найважливіші особливості їх природи: кліматичні, геоморфологічні, ґрунтові й зоогеографічні. Тому за загальним характером рослинності можна визначити основні особливості всіх компонентів природи певної зони, її будову, динаміку тощо.

      Загальні  закономірності розміщення географічних зон  на материках. Якби Земля була ідеальною кулею (мала однорідну рівнинну поверхню суші), то на ній географічні зони розмістилися б ідеально. Закон зональності виявлявся б приблизно в такій послідовній зміні горизонтальних зон від екватора на північ і на південь: зона вологих тропічних лісів (гілеї), субекваторіальних лісів, саван, напівпустинь, пустинь, напівпустинь, степів, лісостепів, лісів, лісотундри, тундри, полярних пустинь. При цьому зони були б правильними концентричними смугами і змінювали б одна одну тільки по широті.

      Але, як писав В. В. Докучаєв, природа —  не математика і закон природної  зональності треба розуміти як загальний  закон, який на різних територіях виявляється  по-різному. Справді, існуюче розташування зон на суші не ідеальне. Воно залежить від багатьох причин: від величини площі материка, його обрисів і  місцеположення на земній кулі, від  розташування на ньому крупних форм рельєфу і особливостей океанічних течій, які омивають материк, та ін.

      Географічні зони материків перериваються океанами, які мають свої географічні пояси. На положення географічних зон впливає  те, що суша й вода розподілені нерівномірно і несиметрично. На розташування зон  вплинула також і своєрідність палеогеографічного розвитку материків. Усе разом створює  в різних місцях материків різне  співвідношення тепла й вологи, внаслідок  чого горизонтальні географічні  зони й не можуть бути системою ідеально рівних суцільних смуг, які б оперізували всю земну кулю і змінювали б одна одну по широті правильними концентричними смугами.

      Природні  зони в різних частинах материків  розташовані по-різному, але в  певному порядку. Закономірність розташування географічних зон на материках можна  простежити на прикладеній схемі  поясів і ландшафтних зон на гіпотетичному  материку (рис.). Як видно зі схеми, горизонтальні  географічні зони закономірно змінюють одна одну не тільки по широті від полюсів  до екватора, а й по довготі —  від океану в глиб материка. Це останнє  пов’язано зі збільшенням континентальності клімату та зміною співвідношення тепла й вологи всередині материка. З цієї причини в приокеанічних і внутріматерикових частинах або секторах материків утворюється по кілька своєрідних несуцільних зон. Вони закономірно повторюються в однакових поясах і секторах різних материків і в Південній півкулі, причому зони Південної півкулі, як і пояси, в цілому аналогічні за типами ландшафтів зонам і поясам Північної півкулі.