Кон’юнктура світового ринку лізингових послуг

Еа —  економія коштів на відрахуваннях до бюджету завдяки амортизаційним відрахуванням, що зменшують об’єкт оподаткування податком на прибуток. 

    Зазначимо, що за однакових інших умов економія коштів на відрахуваннях до бюджету  при лізинговій угоді є більшою, ніж при купівлі майна за кредитні ресурси. Причина — включення  до лізингових платежів амортизаційних відрахувань, завдяки яким відбувається викуп об’єкта лізингу. Якщо за фінансового лізингу повний викуп основного засобу передбачається за коротший строк порівняно з його нормативним строком служби, то замість амортизаційних відрахувань у щорічні лізингові платежі включають частку вартості цього основного засобу, визначену як результат від ділення його повної вартості на термін лізингової угоди.

    Так, наприклад, при укладенні угоди  з фінансового лізингу на 5 років  з повним викупом майна за цей строк і при вартості об’єкта лізингу у 245 тис. грн. в щорічні лізингові платежі потрібно включати 49 тис. грн. (245 : 5). Необхідно також пам’ятати, що до складу лізингових платежів включають і виплату процентів за кредитні ресурси, взяті лізингодавцем.

    Лізингова угода вважається ефективною, якщо ФВМл < ФВМк. Проте такий висновок не означає, що підприємство не повинно за жодних обставин укладати лізингову угоди за умови, якщо ФВМл > ФВМк. Однією з основних причин, яка може спонукати підприємство укласти за цієї обставини лізингову угоду, є недоступність для нього кредиту та гнучкість лізингових платежів.

   Найрозповсюдженішим і найпростішим способом сплати лізингових платежів в Україні є лінійна або рівномірна виплата з першим внеском, який за розміром часто збігається зі ставкою лізингового відсотка. Це пов’язано передусім із:

• підвищеним ступенем ризику здійснення підприємницької діяльності в Україні;
• схильністю до невиконання резидентами — суб’єктами лізингового бізнесу своїх партнерських зобов’язань;
• загальноекономічними порушеннями кризового характеру.

     Зважаючи  на реалії лізингового бізнесу в  Україні, слід врахувати ще один спосіб лізингових виплат — з прискореними платежами, коли лізингоотримувач погашає  більшу частину своєї заборгованості протягом перших років використання об’єкта лізингу (зокрема обладнання), коли витрати на утримання обладнання невеликі.

     Загалом, вибір способу платежу залежить від фінансового стану і платоспроможності  лізингоотримувача. В період освоєння лізингоотримувачем обладнання і відсутності у нього достатньої кількості грошових коштів можуть бути передбачені зменшені розміри лізингових платежів з подальшим їх збільшенням в часі до закінчення строку дії лізингового договору. Якщо у лізингоотримувача хороший фінансовий стан, він може значну суму лізингового платежу сплатити через авансовий платіж.

Історичні аспекти розвитку лізингових операцій 

    Вважається, що всі економіко-правові відносини, пов'язані з лізингом, відносяться до нового чи новітнього періоду історії господарських взаємозв'язків. Однак документи свідчать про те, що орендні відносини відомі ще з прадавніх часів.

    Дійсно, ідея лізингу не нова, хоча терміну "лізинг" (leasing) як такого ще не було. Розкриття сутності лізингової угоди бере свій початок іще за часів Аристотеля (384 / 383 - 322 рр. до н.е.). Саме йому належить назва одного з трактатів в "Риториці": "Багатство полягає в користуванні, а не в праві власності". Інакше кажучі, для отримання доходу не обов'язково володіти будь - яким майном, а лише потрібно мати право користуватися ним і в результаті цього отримувати доход.

    Орендні (лізингові) угоди були відомі ще задовго до IV століття до н. е. "Вони заключались ще в стародавній державі Шумер і датуються приблизно 2000 рокам до н. е..  Глиняні таблички, знайдені в шумерському місті Ур, містять відомості про оренду сільськогосподарського знаряддя, землі, водних джерел, волів та інших тварин. Ці глиняні таблички, знайдені в 1984 році, розповідають про священиків - орендодавців, що укладали договори з місцевими фермерами.

      Однак стародавні документи не обмежують сферу орендної практики держави Шумер, і не виключено, що оренда існувала і у давніші часи, хоча поки до нас не дійшло жодної інформації про це". Англійський історик Т. Кларк виявив декілька положень про лізинг в Законах Хаммурапі, прийнятих в період 1775 - 1750 років до н. е.. Група статей, що стосуються власності, - найбільша в збірці. В Законах Хаммурапі грунтовно і ретельно розглядаються всі випадки оренди і норми орендної плати, а також умови застави майна.

    Інші  стародавні цивілізації, включаючи  греків, римлян, єгиптян, вважали оренду привабливим, доступним і часом єдино-можливим засобом придбання устаткування, землі та худоби.

    Давні фінікійці, що вважалися чудовими моряками та торговцями, практикували оренду суден, яка за своєї економіко - правової суті дуже схожа з класичною формою сучасного лізингу устаткування. Безліч короткострокових договорів оренди забезпечували отримання судна та екіпажу. У сучасних умовах ці угоди відповідають операціям так званого "мокрого" лізингу. Довготривалі чартерні угоди підписувались на термін, що покривав весь розрахунковий період економічного життя суден, і вимагали від орендаря прийняття на себе більшої частини зобов'язань, що випливають із монопольного використання орендованих засобів.

    Римському праву також був добре відомий  комплекс майнових відносин, пов'язаних з володінням річчю без права  власності. Ці відносини відбивалися як у договірному праві у формі договору найму речей (locatio-conductio rerum), так і в речовому праві у виді, так званого, сервітуту (servitus), тобто права користування чужим майном у визначених межах, а точніше, його різновиди узуфрукт (usufructus), або особистого сервітуту, тобто права довічного користування чужою річчю і доходами від неї з умовою збереження її цілісності і господарського призначення. 

    Імператор Юстиніан I (483 - 565 р. р.), який здійснив кодифікацію  римського права, відобразив лізингові відносини у відомих інституціях. Саме в сполученні окремих елементів договірного і речового права полягає складність природи сучасного лізингу, що створює чимало правових проблем при його практичному застосуванні.

    Лізинг  в давнину не був обмежений  орендою будь-яких конкретних типів  власності. З історії відомо, що орендувались не тільки різні типи сільськогосподарської техніки та ремісничого устаткування, але й військова техніка.

    Перша документальна згадка про практично  проведену лізингову угоду датується 1066 роком, коли Вільгельм Завойовник орендував у нормандських судновласників кораблі для вторгнення на Британські острови.

    У Венеції також у XI столітті існували угоди, схожі з лізинговими операціями: венеціанці здавали в оренду торговцям  і власникам торгових судів дуже дорогі за тих часів якоря. По закінченні плавання вони повертались власникам, які знову здавали їх в оренду.

    У середньовіччі орендна діяльність була дещо обмеженою. В оренду здавалися в основному сільськогосподарські знаряддя та коні. Однак час-від-часу відбувалися події, що породжували унікальні форми та предмети оренди. Так, в 1248 році була зареєстрована угода, відповідно до якої лицар Бонфіс Манганелла Гаета орендував обладунок для участі в Сьомому Хрестовому поході. Потім він виплачував за них орендну плату, яка в кінцевому підсумку значно перевищила початкову вартість амуніції.

    В ті ж часи операції, аналогічні сучасному лізингу, застосовувалися в Англії. Необхідно мати на увазі, що протягом століть оренда рухомого майна відповідно до Англійського поземельного закону признавалась неправомочною. Проте довгострокова оренда реальної власності допускалась і в багатьох випадках була єдиним доступним, через жорстку систему земельного законодавства, засобом придбання прав на використання землі. Тому предметом оренди частіше всього ставали фермерське устаткування і коні. У Великобританії одним з перших нормативних актів, що регулюють відносини, схожі з лізинговими, був Закон (Статут) Уельсу 1284 року (Statute of Wales).

    У 1572 році у Великобританії був прийнятий  законодавчий акт, який дозволяв використовувати тільки дійсний, а не фіктивний лізинг, тобто законними визнавалися орендні договори, підписані на розумних засадах, так як до того часу почастішали угоди, метою яких було приховати справжній стан справ - хто власник. Використовувалось це як засіб прихованої передачі власності, тобто для введення в оману кредиторів. 
Таким чином, оригінальна ідея розділення користування і власності, і можливості отримувати вигоду з користування відома праву з найдавніших часів.

    На  початку XX століття у Великобританії у зв'язку з розвитком промисловості, збільшенням виробництва різних видів устаткування зросла кількість товарів, що здаються в лізинг. Особливу роль в цьому зіграв розвиток залізничного транспорту та кам'яновугільної промисловості.

    Власники  кам'яновугільних копалень спочатку купували вагони для перевезення вугілля, проте незабаром стала очевидною невигідність та неможливість такого фінансування. Видобуток вугілля збільшувався, відкривалися нові шахти, потрібна була все більша кількість вагонів. Цілком зрозуміло, що невеликі підприємства вирішили скористатися цією ситуацією для вигідного вкладення капіталу. 

    Вони  купували вагони для вугілля і  здавали їх в оренду (лізинг) залізничним  компаніям. З'явилися компанії, єдиною метою яких був лізинг локомотивів і залізничних вагонів. При складанні договорів вони стали включати в нього право на купівлю (опціон), яке надавалося користувачеві після закінчення строку лізингу. Однією з причин появи такої умови було те, що користувачі набагато акуратніше та дбайливіше поводилися з вагонами, якщо існувала перспектива їх подальшого придбання у власність. Такі угоди одержали назву договорів оренди - продажу (hire-purchase). Подальший розвиток лізингу й оренди - продажу призвело до необхідності розмежування договорів лізингу й оренди - продажу.

    У США також позначився попит на фінансування оренди різних видів техніки і устаткування. Перший зареєстрований орендний договір персональної власності з'явився в США на початку XIII століття, коли члени гільдії одержали в оренду коней, фургони і коляски. Надалі зростання лізингової активності визначалось, як і у Великобританії, розвитком залізничного транспорту. При цьому проблеми росту були дуже схожі з англійськими.

    Залізничні  компанії почали шукати можливості для  одержання вагонів у користування, а не у власність, або виставляли приватним вантажовідправникам умови про самостійне надання вагонів. В результаті інвестори стали забезпечувати необхідну рентабельність вкладень, фінансуючи придбання локомотивів і залізничних вагонів. 

    Управління  устаткуванням здійснювалося через трасти, за якими стояли банки або трести, їх що створили. При цьому сертифікати трастів продавалися інвесторам і надавали їм право на отримання доходів у розмірі певних відсотків від розміру інвестицій. Як і при сучасних лізингових відношеннях, керівник трасту (він, по суті, був главою лізингової компанії) сплачував виробнику за отримане від нього устаткування, а потім збирав орендну плату з користувача цього устаткування протягом усього терміну дії договору. 

    За своїм розміром орендна плата повинна була покривати зобов'язання, що випливають із сертифікатів, випущених для продажу інвесторам. "Існувало багато різновидів трастового використання устаткування. Найбільш широко визнаним типом фінансування залізниць був визнаний план "Філадельфія", який припускав передачу прав монопольного використання устаткування кінцевому користувачеві по завершенні певного терміну орендного договору.  План "Філадельфія" став попередником сучасних умовних комерційних контрактів лізингу за моделлю "гроші - на гроші".

    На  початку XX століття багато залізничних  лізингові компанії усвідомили, що зростаюче число вантажовідправників  не бажає здійснювати довгострокове  управління чи монопольне використання вагонів, що передбачало надання  устаткування в трастове (довірче) користування. Замість цього вони вимагали лише короткострокового його використання. Трасти стали пропонувати контракти з більш коротким терміном дії.  Після закінчення контракту вагони повинні були повертатися орендодавцеві, який зберігав за собою право власності. Такі договори поклали початок операційного лізингу.

    Розвиток  економічних відносин визначив зацікавленість виробників техніки та устаткування в отриманні необхідного фінансування виготовлення своєї продукції. Ця обставина, в свою чергу, викликала в США на початку XX сторіччя хвилю нового виду кредитування - кредиту, що виплачувався в роздріб.

    Виробники і продавці вважали, що вони зможуть  продати більше, якщо разом з необхідним устаткуванням запропонують більш  привабливий для клієнта план - графік виплат. Звідси бере свій початок практика лізингового фінансування, забезпечуваного продавцями. Даний вид лізингових відносин залишається й понині досить важливим інструментом поставок по лізингу.

    Перше відоме вживання терміну "лізинг" (про це пише австрійський дослідник В. Хойер у своїй книзі "Як робити бізнес в Європі") відноситься до 1877 року, коли телефонна компанія "Bell" прийняла рішення не продавати свої телефонні апарати, а здавати їх в оренду, тобто встановлювати устаткування в будинку чи офісі клієнта тільки на основі орендної плати.