Аналіз та планування основних фондів підприємства (на прикладі АТ „Українські тканини”)

      Методи  оцінки основних фондів  

      У практиці обліку і планування відтворення  основних фондів промисловості використовуються як грошові, так і натуральні показники, оскільки основні фонди у виробничому процесі виступають не тільки як носії вартості, але і як сукупність визначених засобів праці.

      Грошова оцінка основних фондів необхідна для  обліку їхньої динаміки, планування розширеного  відтворення, установлення зношуваності, нарахування амортизації, визначення собівартості продукції і рентабельності підприємств, а також для здійснення господарського розрахунку.

      У зв'язку з тривалою участю основних фондів у процесі виробництва, їхнім  поступовим зношуванням, а також  зі зміною за цей період умов відтворення існує кілька видів грошової оцінки основних фондів:

1) по  повній первісній вартості;

2) по  первісній вартості за винятком  зносу;

3) по  повній відновленій вартості;

4) по  відновленій вартості з урахуванням  зносу. 

  Повна первісна вартість представляє собою фактичну вартість за цінами придбання (включаючи витрати на доставку і монтаж) чи будівництва основних фондів. 

      Первісна  вартість за винятком зносу виражає  вартість основних фондів, ще не перенесену на виготовлену продукцію. Вона менше повної первісної вартості на величину зносу основних фондів і часто називається залишковою вартістю.

      Ці  два види грошової оцінки утрудняють порівнянність даних про динаміку основних фондів, тому що ціни на устаткування і вартість будівництва змінюються й основні фонди, придбані (збудовані) у різні роки, виражаються в змішаних цінах.

      Порівнянність створених у різні роки однакових  елементів основних фондів досягається  завдяки їхній оцінці по відновленій  вартості.

      Повна відновлена вартість - це вартість відтворення основних фондів у нових виробничих умовах (даного року).

      Метод оцінки по відновленій вартості не враховує ступінь зношеності основних фондів, а тому він доповнюється оцінкою основних фондів по відновлювальній  вартості з урахуванням зносу.

      Відновлена  вартість з урахуванням  зносу показує яка частина відновленої вартості основних фондів, ще не перенесена на продукт.

      Оцінка  основних фондів по відновленій вартості це складний, трудомісткий процес, що вимагає  значних витрат часу і засобів  для переоцінки всіх елементів основних фондів. Переоцінка основних фондів здійснюється періодично.

      Облік і планування основних фондів здійснюються не тільки в грошовому вираженні, але й у натуральних показниках у виді конкретних засобів праці. Це необхідно для того, щоб визначити технічний склад, виробничу потужність підприємств і галузей промисловості, визначити завдання і шляхи ефективного використання виробничої потужності і т.д.  Такі дані можна одержати за результатами інвентаризації основних фондів, що періодично проводяться в промисловості.

      За  допомогою натуральних і грошових показників здійснюються необхідні  угруповання різноманітних елементів  основних фондів.

У цих  угрупованнях окремі елементи основних фондів виділяються у відносно однорідні  групи відповідно до  їх призначення у виробничому процесі. 
 
 
 
 
 
 

2.2.Класифікація  основних фондів 

      У даний час основні фонди промисловості  класифікуються по наступним основним групам. 

1. Будинки. До цієї групи відносяться будинки основних, допоміжних і обслуговуючих цехів, а також адміністративні будинку підприємств. 

2. Споруди. Сюди входять підземні і відкриті гірські вироблення, нафтові і газові свердловини, гідротехнічні й інші спорудження. 

3. Передатні пристрої. Це пристрою, з допомогою яких відбувається передача, наприклад, електричної чи іншої енергії до місць її споживання. 

4. Машини й устаткування. У цю групу входять усі види технологічного устаткування, а також первинні й вторинні двигуни. У даній групі виділяються дві підгрупи:

а) силові машини й устаткування;

б) робочі машини й устаткування.

      До  першої підгрупи відносяться парові і гідравлічні турбіни, трансформатори, вітродвигуни, електромотори, двигуни  внутрішнього згоряння й інші первинні і вторинні двигуни.

      В другу підгрупу входять верстати, преси, молоти, хімічна апаратура, доменні і мартенівські печі, прокатні стани й інші машини й устаткування. 

5. Транспортні засоби. У їхній склад входять усі види транспортних засобів, у тому числі: внутрицеховий, міжцеховий і міжзаводський транспорт, річковий і морський флот рибної промисловості, трубопровідний магістральний транспорт і т.д.. 

6. Інструмент, виробничий і господарський інвентар та інші основні фонди.  Сюди відносяться інструменти що ріжуть, давлять, ударні й інші; інвентар виробничого і господарського призначення, що сприяє полегшенню і створенню нормальних умов праці (устаткування контор, верстати, контейнери, інвентарна тара, предмети протипожежного призначення й ін.).

      Для простоти обліку до складу основних фондів, що входять у шосту групу, включаються лише інструменти, виробничий і господарський інвентар з терміном служби понад один рік і вартістю більш 15 неоподатковуваних податком мінімумів (тобто 17 гривень) за одиницю. Інший інструмент, інвентар, а також інші приналежності (незважаючи на те що теоретично вони по всіх економічних ознаках повинні відноситися до основних фондів) у господарської практиці прийнято вважати оборотними фондами. 

      Кожна група наведеної класифікації у  свою чергу підрозділяється на підгрупи, що складаються з ще більш споріднених основних фондів із приблизно рівними термінами служби, нормами амортизації й умовами експлуатації.

Не всі  елементи основних фондів грають однакову роль у процесі виробництва. Робочі машини й устаткування, інструменти, вимірювальні і регулюючі прилади і пристрої, технічні спорудження (гірські вироблення шахт і розрізів, нафтові і газові свердловини) беруть безпосередню участь у виробничому процесі, сприяють збільшенню випуску продукції і тому відносяться до активно діючої частини основних фондів. Інші елементи основних фондів (виробничі будинки, інвентар) роблять лише непрямий вплив на виробництво продукції і тому їх називають пасивною частиною основних фондів. 

2.3 Структура основних  фондів

      Користаючись  наведеним вище угрупованням, можна  визначити виробничу структуру основних фондів. Виробнича структура основних фондів характеризується питомою вагою кожної групи основних фондів у загальній їхній вартості по підприємству, галузі і промисловості в цілому.

      Виробнича структура основних фондів і її зміна за той чи інший відрізок часу дають можливість  охарактеризувати технічний рівень промисловості й ефективність використання капітальних вкладень в основні фонди. Зокрема , чим вище в складі основних фондів питома вага машин, устаткування й інших елементів активної частини основних фондів, тим більше продукції буде зроблено на кожну гривню основних фондів.

      Відмінності у виробничій структури основних фондів у різних галузях промисловості  є результатом техніко-економічних  особливостей цих галузей. Навіть підприємства всередині однієї і тієї ж галузі промисловості, як правило, мають неоднакову виробничу структуру основних фондів. Найбільш висока питома вага активних елементів основних фондів на підприємствах з високим рівнем технічної оснащеності праці, де виробничі процеси механізовані й автоматизовані і широко використовуються хімічні методи обробки.

      На  виробничу структуру основних фондів впливає  розвиток концентрації, спеціалізації, кооперування і комбінування виробництва, на неї впливає  також капітальне будівництво.

      Домагаючись зниження вартості будівництва, наприклад, виробничих будинків, можна зменшити частку пасивних елементів основних фондів у загальній їхній вартості і тим самим підвищити ефективність витрат, вкладених в основні фонди  нового підприємства.

      Усе це говорить про те, що промисловість  зацікавлена у підвищенні частки машин й устаткування найбільш активної частини основних фондів і в зниженні питомої ваги насамперед  будинків і господарського інвентарю без  збитку для ефективного функціонування виробничого процесу.

      Майже кожне підприємство може поліпшити  структуру основних виробничих фондів за рахунок підвищення частки виробничого  устаткування. Це можна зробити завдяки  більш раціональному розміщенню устаткування всередині цехів, розміщення його на відкритих площадках, де це можливо, а також виводу з виробничих площ невиробничих служб (складів, контор і т.д.) і розміщення на них додаткової кількості устаткування.

      Структуру промислово-виробничих основних фондів варто розглядати й у галузевому розрізі. Вона відбиває рівень матеріально-технічної бази промислового виробництва, а також ступінь індустріального розвитку країни.

Основна частина виробничих основних фондів промисловості знаходиться на підприємствах  важкої промисловості, у тому числі значна їхня частка сконцентрована в галузях, що забезпечують технічний прогрес у народному господарстві (у електроенергетиці, машинобудуванні, у хімічній, нафтохімічній і паливній промисловості, у чорній металургії й інших галузях).  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.4 Амортизація основних фондів та  методи її нарахування. 

      Основні виробничі фонди, беручи участь у  процесі виробництва   переносять свою вартість на вироблену продукцію  чи вироблені послуги.

      Грошове вираження перенесеної частини  вартості основних фондів називається амортизацією.

        Вона здійснюється для нагромадження  необхідних коштів  з метою  наступного відновлення і відтворення  основних фондів. Амортизаційні  відрахування включають у собівартість  продукції. Розмір амортизаційних  відрахувань (у відсотках до балансової вартості основних фондів) являє собою норму амортизації (установлюється з розрахунку відшкодування вартості і нагромадження засобів для наступного повного і часткового їхнього відновлення).  Норма амортизації представляє собою відношення річної суми амортизації до первісної вартості засобу праці, виражається у відсотках і розраховується за формулою: 

На = (Фб - Фл / Фб * Тн)* 100,  (Метод прямолінійного списання) 

де, Фб - балансова вартість,

      Фл - ліквідаційна вартість,

      Тн - нормативний термін служби засобів праці.

      Рівень  амортизації залежить від кожної складової цієї формули, але головною величиною є нормативний термін служби засобів праці.

      Існує класифікація методів нарахування  амортизації.

      По-перше, їх можна розділити на звичайну і прискорену амортизацію. Звичайна амортизація, у свою чергу поділяється на:

- рівномірно - прямолінійну ( відбувається рівномірне  списання вартості основних фондів  протягом  установленого терміну  його служби),

- в залежності  від терміну служби

- в залежності від зробленої роботи.

      Прискорена амортизація буває рівномірно - прямолінійної, регресивної, прогресивної і прогресивно - регресивної.

      Регресивні  методи можна підрозділити на метод зменшуваного залишку і кумулятивний метод. Суть кумулятивного методу полягає в тім, що щорічні суми амортизаційних відрахувань визначаються від постійно зменшуваної неамортизованої вартості, річні суми амортизації також зменшуються зі збільшенням терміну служби. По кумулятивному методу за перші три роки списується 80% вартості і відбувається повне списання балансової вартості протягом  нормативного терміну служби.