Аналіз інформаційної політики Міжнародного валютного фонду

Основними функціями МВФ є:

• Короткострокове і середньострокове (до 3-5 р) кредитування країн-членів для покриття дефіцитів платіжних балансів або для підтримки макроекономічної стабілізації і структурної перебудови економіки;
• Нагляд за країнами-членами, що поводять кредитно-грошову і валютну політику і за виконанням Статуту МВФ;
• Пільгове фінансування найбідніших членів з ціллю вирівнювання їх платіжного балансу і допомога економічному росту.

1.3. Основні напрями діяльності Міжнародного валютного фонду

В інституціональній структурі міжнародних валютних відносин МВФ належить провідна роль. Про діапазон "інтересів" цієї міжнародної установи свідчать її офіційні цілі, закріплені в ст.1 Статуту: сприяння міжнародному валютному співробітництву через постійно діючий механізм консультацій та співробітництва у вирішенні валютних проблем; полегшення розвитку і збалансованого зростання міжнародної торгівлі і тим самим сприяння підтриманню високого рівня зайнятості і реальних доходів; сприяння стабільності курсів валют, забезпечення впорядкованих відносин у валютній галузі, недопущення конкурентного знецінення валют; надання допомоги у створенні багатосторонньої системи платежів за поточними операціями держав-членів; усунення валютних обмежень, які гальмують розвиток міжнародної торгівлі; надання державам-членам коштів в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжного балансу без застосування заходів, що завдають шкоди національному або міжнародному розвитку.

Для вирішення указаних завдань важливе значення має ступінь універсальності міжнародної організації. У Бреттон-Вудській валютно-фінансовій конференції (1944 р.) взяли участь 44 держави. Однак до встановленого строку (кінець грудня 1945 р.) статті угоди про МВФ підписали 40 держав. У 1950 р. членами Фонду були вже 49 держав, а в 1970 р. - 116. У травні 1992 р. кількість держав - членів МВФ зросла до 157. Членом Фонду стала навіть Швейцарія, яка до цього традиційно утримувалася від формальної участі в міжнародних організаціях.

Одночасно з МВФ був створений МБРР. Мета цієї міжнародної фінансової організації полягає у стимулюванні економічного розвитку країн  учасниць банку, в сприянні розвитку міжнародної торгівлі, наданні економічної допомоги країнам, що потерпіли під час війни, а потім  країнам, що розвиваються.

У сучасних умовах учасниками МВФ є переважна більшість держав (понад 170), тобто він є універсальною організацією. З 1947 р. МВФ, як і МБРР, має статус спеціалізованої установи Організації Об'єднаних Націй. Угода, підписана ООН та МВФ і МБРР, передбачає певні форми співробітництва між двома сторонами, хоч і з деякими обмеженнями. Зокрема, угода передбачає, що сторони не будуть давати одна одній ніяких рекомендацій без попереднього узгодження. Це, безперечно, обмежує можливості ООН впливати на політику Фонду та Банку.

Ресурси Фонду формуються шляхом внесків  держав. Кожна держава-член має відповідним  чином розраховану квоту (внесок), від розміру якої залежить кількість  голосів країни у Фонді: кожна  держава-член дістає 250 голосів незалежно  від розмірів її квоти плюс один голос на кожні 100 тис. СДР її квоти. Таким чином, величина квоти визначає можливості країни впливати на політику організації. Цим же визначається і обсяг кредитів, які держава-член може отримати від фонду.

Делегація колишнього СРСР, яка брала участь у Бреттон-вудській валютно-фінансовій конференції, парафувала Статті угод про МВФ та МБРР, хоч і виступала проти ряду положень цих статей (зокрема, з питань надання Фонду інформації про економічне становище країни, про виробництво, вивіз та ввіз золота, про стан платіжного балансу та з деяких інших питань). Однак у кінці 1945 р. СРСР відмовився підписати угоду про входження до МВФ та МБРР. Очевидно, в прийнятому рішенні проявилися антаркічна суть адміністративно-командної системи, а також ті ідеологічні основи, які визначали характер зовнішньоекономічної політики країни: в основу були покладені уявлення про звуження зони капіталізму і загострення всіх його суперечностей, про прогресуюче поглиблення загальної кризи капіталізму і т.п.

Треба відзначити, що угоди передбачали досить пільгові умови членства СРСР як в МВФ, так і в МБРР. Загальна сума квот 44 держав становила 8 800 млн дол., у тому числі: квота США - 2 750 млн дол., Великобританії - 1 300 млн, СРСР - 1 200 млн, Китаю - 550 млн, Франції - 450 млн, Індії - 400 млн, Канади - 300 млн, Нідерландів - 275 млн, Бельгії - 225 млн, Австралії - 200 млн. дол. Найбільші квоти, таким чином, передбачалися трьом державам: Сполученим Штатам, Великобританії та Радянському Союзу. СРСР у числі п'яти держав з найбільшими квотами дістав право призначення власного директора у виконавчі органи МВФ та МБРР.

Вказані розміри квот за первісним (не реалізованим) варіантом визначали  такий розподіл голосів у МВФ: США - 28,0 %, Великобританія - 13,4, СРСР - 12,37, Китай - 5,8 і Франція - 4,8 %. Фактично ж, враховуючи неучасть у МВФ СРСР, а також ряду інших країн, які через різні причини не підписали угоду в установлений строк, а також збільшення квот Франції та кількох інших країн, розподіл квот (а відповідно і голосів) істотно змінився. У 1947 р. він мав такий вигляд: США - 35,2 %, Великобританія - 16,6, Франція - 6,7. На розвинуті західні країни припадало 78,4% квот, на країни, що розвиваються, 21,6 %.

Звичайно, така ситуація надавала Сполученим Штатам значні переваги порівняно з іншими країнами - членами Фонду щодо впливу на його діяльність. Маючи велику квоту, вони могли блокувати прийняття рішень з принципово важливих питань (за статутом для цього вимагалося не менше 80 %, а пізніше - не меяше 85 % голосів). До того ж, дві країни - Сполучені Штати та Великобританія - разом мали квоту, що перевищувала половину всього капіталу Фонду. Таке становище відбивало реальне співвідношення сил у світовому господарстві в той час. Але надалі відбулися зрушення, які привели до більш збалансованого розподілу квот, хоч Сполученим Штатам і вдалося зберегти за собою провідні позиції.

Статут Фонду  передбачає періодичний, не менше одного разу в п'ять років, загальний  перегляд квот, з тим щоб приводити  їх у відповідність із співвідношенням економічних потенціалів країн-членів, що змінюються, та їх роллю в системі міжнародних економічних відносин. До цього часу здійснено дев'ять таких переглядів. У результаті капітал Фонду був збільшений з 7 514 млн СДР у 1946 р. до 135 200 млн СДР (або 183 400 млн дол.) у 1992 р. Зростанню капіталу Фонду сприяє також вступ до нього нових держав.

Первісні квоти держав-засновників  визначалися з допомогою так званої бреттон-вудської формули, яка включала основні економічні показники кожної країни. Формула давала базу і для визначення квот країн, які вступили до Фонду пізніше. Згідно з цією формулою:

Квота - (0,02 Y + 0.05К + 0,10 М + 0,10 V) (1 + Х/Y), де Y - національний доход країни в 1940 р., К - резерви золота і доларів країни на 1 липня 1943 р., М - середньорічний імпорт у 1934-1938 рр., V - максимальний показник експорту в 1934-1938 рр., Х - середньорічний експорт у 1934-1938 рр.

Формула враховувала становище  країни та її участь у світогосподарських зв'язках протягом попереднього досить тривалого періоду часу. Визначена таким чином база могла доповнюватися показниками, що відображали інші специфічні особливості економічного становища країни.

На початку 60-х років бреттон-вудська  формула була переглянута. Змінилися  коефіцієнти показників, зменшилася вага окремих компонентів. Це мало підвести базу розрахунків під те фактичне співвідношення квот, яке склалося на той час у Фонді. До того ж основна формула була доповнена чотирма іншими, в яких при тій же базі перемінних використовувалися різні коефіцієнти (наприклад, підвищувалося відносне значення торгівлі і зменшувалося значення показників національного доходу та золотовалютних резервів і т.п.).

У ході восьмого (1983 р.) і останнього, дев'ятого (1987- 1990 рр.) загального перегляду квот в  економічні критерії для визначення величини квот знову були внесені зміни. Зокрема, замість показника національного доходу вводився показник валового внутрішнього продукту, введені також показники поточних платежів та надходжень. У цілому методи розрахунку були дещо спрощені, і основна формула прийняла такий вигляд:

Квота = (0,01Y + 0,025R + 0,05Р + 0,2276 VC(1 + С/Y), де Y - валовий внутрішній продукт у 1985 р., R - середньомісячний показник резервів у 1985p; Р - середньорічні поточні платежі країни в 1981-1985 рр., С - середньорічні поточні грошові надходження в 1981- 1985 рр., VС - змінність поточних надходжень, яка визначається як відхилення від середнього п'ятирічного показника в 1973-1985 рр.

Специфіка членства у МВФ (як і в МБРР) полягає в  тому, що держави заінтересовані мати максимально високу квоту. Як уже зазначалося, це впливає на розміри обсягу можливих кредитів та на кількість голосів. Відповідна за розмірами квота дає право призначення свого директора у виконавчий орган Фонду - Директорат, членства у важливому практичному органі - Тимчасовому комітеті з питань реформи міжнародної валютної системи.

Останній, дев'ятий загальний перегляд квот мав свою специфіку. По-перше, він був дуже розтягнутим у часі (березень 1987 р. - червень 1990 р.). Було прийнято рішення про загальне збільшення квот Фонду на 50 %, що довело капітал Фонду, як вже зазначалося, до 135 200 млн СДР. У подальшому загальна квота зростала внаслідок розширення членського складу Фонду. По-друге, набрання чинності цього рішення було пов'язане з введенням третьої поправки до статуту, яка передбачає підвищення відповідальності держав за свої зобов'язання. Передбачалося, що ця поправка буде ратифікована державами до кінця 1991 р. Насправді ж цей процес затягнувся, тому фонд надає відомості про квоти держав як у межах восьмого, так і дев'ятого переглядів. Саме в цей період були визначені квоти нових членів Фонду колишніх республік СРСР.

Квота всіх країн - колишніх республік  СРСР становить 4,76 %. За станом на 30 квітня 1992 р., коли рішення про збільшення квот згідно з дев'ятим переглядом ще не набрали чинності, квота США становила 17 918 300 тис. СПЗ, Великобританії - 6 194 000 тис., Німеччини - 5 403 7000 тис., франції -  4 482 800 тис., Японії  - 4 223 300 тис. Ці квоти забезпечують указаним країнам відповідно таку частку голосів: 18,86 %, 6,54, 5,71, 4,74 і 4,47 %. Отже, разом п'ять країн з найбільшими квотами мають 40,32 % всіх голосів у Фонді.

Ці показники дещо зміняться  з набранням чинності рішень, прийнятих у результаті дев'ятого перегляду квот. Зокрема квота Японії зрівняється з новою квотою Німеччини, а квота Франції  -  з квотою Великобританії. Що ж стосується Сполучених Штатів, то в цій країні прийнято закон про збільшення внеску у МВФ на 12 млрд дол.

Вступ до МВФ пов'язаний з певними валютними "витратами". Чверть свого внеску країна повинна внести у вільно конвертованій валюті, решту  -  в національній. Однак ці витрати валюти мають своєрідний характер. Внесена валюта може бути в будь-який момент і без всяких умов викуплена країною за національну валюту для здійснення платежів за своїми зовнішніми зобов'язаннями. Валютна частина внеску (в умовах бреттон-вудської системи -  золота частка) являє собою фактично частину валютних резервів країни, її переміщення на рахунки МВФ дисциплінує держави, змушує їх удаватися до використання цих резервів лише у випадку крайньої необхідності. Тому за класифікацією МВФ золотовалютні резерви країн складаються з таких компонентів: золото, іноземна валюта, "позиція" в МВФ (тобто валютна частина внеску), спеціальні права позики (СДР).

Випуск спеціальних прав позики Міжнародний валютний фонд розпочав ще в умовах бреттон-вудської валютної системи. Це було викликано загостренням проблеми міжнародних платежів, наростанням кризи самої валютної системи, в центрі якої знаходився американський долар. За своїм характером СДР  - це своєрідні міжнародні платіжні засоби, що випускаються на основі загальної угоди країн -  членів МВФ і використовуються для безготівкових розрахунків між країнами шляхом записів на спеціальних рахунках у Фонді. Вони розподіляються між країнами -  учасницями угоди згідно з їх квотами. Цей розподіл СДР між країнами не потребує з їх боку ніяких внесків.

Після випуску СДР їх відносна вартість визначалася таким чином: спочатку одиниця СДР прирівнювалася до золотого вмісту американського долара (0,888 гр.); з 1 липня 1974 р. вона розраховувалася на основі "кошика" з 16 валют; з 1 січня 1981 р. "кошик" зведено до 5 валют — долар США, марка ФРГ, японська ієна, французький франк та англійський фунт стерлінгів. З 1 січня 1991 р. питома вага перерахованих валют у "кошик" становить: долар — 40 %, марка — 21, ієна — 17, франк — 11 і фунт стерлінгів — 11 %.

Емісія Міжнародним валютним фондом СДР відносно невелика. У 1970—1972 рр. їх було випущено 9,3 млрд одиниць, у 1979—1981 рр. — ще 12,1 млрд одиниць, тобто всього 21,4 млрд одиниць. Щодо питання можливості нової емісії СДР у МВФ постійно йдуть гострі дискусії. Країни, що розвиваються, наполягають на збільшенні випуску СДР, з тим щоб розширити можливості отримання допомоги від фонду. Провідні західні країни, передусім США, не підтримали цих пропозицій. Водночас Франція у 80-х роках неодноразово висловлювалася за новий випуск СДР, але її ініціатива блокувалася Сполученими Штатами.

Членство у МВФ пов'язане з виконанням конкретних вимог його статуту. Зокрема, в галузі регулювання валютних курсів основні принципи, яких повинні дотримуватися держави-члени, такі: необхідність уникати маніпулювання валютними курсами з метою одержання конкурентних переваг і вирівнювання платіжних балансів; обов'язок здійснювати валютну інтервенцію для зменшення короткострокових коливань курсу своєї валюти; необхідність при здійсненні валютних інтервенцій враховувати інтереси інших держав-членів.

Фонд здійснює контроль за дотриманням цих принципів державами-членами, і при серйозних порушеннях передбачається його втручання. У порядку здійснення контролю проводяться щорічні консультації з державами-членами. Апарат Фонду розробляє рекомендації урядам, враховуючи як характер зовнішньоекономічної діяльності держав-членів, так і їх внутрішнє економічне становище. Для держав велике значення має отримання кредитів від Фонду для регулювання платіжних балансів та зовнішньої заборгованості. Фонд надає їх виходячи з принципу обумовленості кредитів (понад резервну частку країни в капіталі Фонду) проведенням державами певних змін у своїй національній економічній політиці, що часто викликає нарікання з боку тих, хто отримує ці кредити.

У перші роки всі країни, вступаючи в МВФ, зобов'язувались застосовувати один і той же метод розрахунку вартості своєї валюти. Це була так звана паритетна система. У той час США виражали вартість долара в золоті. Ціна однієї унції золота складала рівно 35 доларів. Золотий вміст долара забезпечувався урядом США, який в разі потреби обмінював золото на долари саме по цьому курсу. Вступаючи в МВФ, всі останні члени також повинні були виражати вартість своєї валюти в золоті, а оскільки, якщо кожен з двох предметів дорівнює третьому, то вони рівні між собою, вартість всіх валют для більшої зручності було прийнято котирувати в доларах США. Держави-члени підтримували вартість своїх валют в межах 1 відсотка даного паритету, і, якщо вони вважали, що зміна курсу відповідає їх економічним інтересам, вони обговорювали пропоновані зміни з іншими країнами в рамках МВФ і повинні були отримати їх згоду на такі зміни. Система паритетної вартості мала ту значну перевагу, що курс валют залишався стабільним і передбаченим. Це було вельми зручно для міжнародних інвесторів, дилерів і туристів, але з часом виявилися і деякі недоліки системи. Зміна паритетної вартості валюти була величезною проблемою для уряду, пов'язаної із значним політичним ризиком, і кожна зміна паритетної вартості однієї з основних валют загрожувало загальною кризою системи. Паритетна система досить успішний застосовувалася протягом приблизно 25 років. Проте вона була скасована на початку 70-х років, коли золоті запаси США виявилися недостатніми для задоволення попиту усіх бажаючих обміняти долари на золото: нагода отримати унцію золота за 35 доларів виглядала дуже принадною операцією.